Чарівник Земномор'я - Ле Гуин Урсула Кребер (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью txt) 📗
Десь далеко звідси, за обрієм, залишилися сонячні береги Потаємного моря. А тут перед очима Геда стелився низький берег, а далі — за кам'яними хвилерізами, які захищали гавань, причаїлося сіре місто. А на обрії під важкими сніговими хмарами височіли безлісі гори.
На борт галери піднялися портові вантажники, щоби звільнити трюми від дорогих товарів, привезених із Півдня: золота, срібла, самоцвітів, дорогих шовків та яскравих гобеленів — усього того, що так полюбляють оскільські вельможі. Тепер наймані веслярі могли зійти на берег. Досі Гед нікому не розповідав, хто він і що шукає на острові Оскіль. Та зараз він залишився сам-один у чужому краю, і треба було бодай дізнатися, де розташований замок Теренон. Чоловік, якого він спробував розпитати про це, сказав, що навіть не чув про такий замок, і поспіхом рушив геть. Але раптом обізвався Скіорх, котрий чув їхню розмову:
— Замок Теренон? Це поблизу кексемтійського торфовища. До речі, я саме йду в той бік.
За інших обставин Гед нізащо б не погодився кудись іти зі Скіорхом, але зараз у нього не було вибору: він не знав ні дороги, ні мови. "До того ж, — подумав Гед, — усі мої перестороги марні, адже я тут не з власної волі". На Оскіль його пригнала якась таємнича сила. Тож він накинув на голову каптур, узяв чарівну патерицю і торбу, та й пішов слідом за оскілянином вулицями міста, а далі вгору по дорозі, що звивалася серед засніжених пагорбів. Маленький отек не захотів сидіти на плечі, а заховався у кишені смушкової куртки, як він зазвичай робив у холодну погоду. Навколо них стелилися безмежні пустельні торфовища. Гед і Скіорх йшли мовчки. Здавалося, що зима назавжди скувала землю закляттям тиші.
— Ще далеко? — запитав Гед, коли вони пройшли кілька миль, не зустрівши на шляху жодного селища чи бодай ферми. Саме зараз він подумав, що у них зовсім немає з собою їжі.
Скіорх, поправивши каптур, повернувся до хлопця і сказав:
— Ні, недалеко.
Гед побачив його потворне обличчя — бліде, жорстоке і грубе. Але тепер він не боявся людей. Зараз його могли налякати хіба що ті нетрі, у які могла завести людина з таким обличчям. Тож Гед ствердно кивнув головою і вони пішли далі. Дорога тоненькою цівкою бігла через пустище і звивалася між голими кущами, припорошеними першим снігом. Деколи вона перетиналася з іншими стежками, що галузилися серед пагорбів.
Коли надвечір дим з нешумських коминів розвіявся за обрієм, Гед уже не міг достеменно сказати, скільки вони пройшли, і не знав, чи далеко ще до мети. Смерклося, пронизливий східний вітер проймав аж до кісток. Вони йшли вже кілька годин, і Гедові здалося, що далеко попереду в небі над північно-східними горбами промайнуло щось біле, схоже на зуб. Але світло короткого зимового дня згасало, і на стрімкому повороті дороги він зміг розгледіти у тій білій плямі чи то вежу, чи дерево, яке невиразно бовваніло вдалині.
— Ми йдемо туди? — запитав він, показуючи рукою.
Скіорх промовчав, але продовжував уперто підніматись угору, закутавшись у повстяний плащ із гостроверхим каптуром, обшитим хутром. Гед почувався виснаженим дорогою і десятьма днями морської подорожі. Його пильність і воля притупилися. Він брів, як у нескінченному сні, що веде у порожнечу. Зараз йому здавалося, що він уже цілу вічність іде по цій безмовній похмурій пустелі разом із цим мовчазним чоловіком.
У кишені прокинувся і заворушився отек, і разом з ним у свідомості Геда прокинувся невиразний страх. Хлопець примусив себе сказати:
— Сніжить, та й ніч настає... Нам ще далеко, Скіорху?
Той навіть не озирнувся, а трохи згодом відповів:
— Недалеко.
Його голос звучав якось дивно — не по-людськи, а по-звірячому хрипко, немовби вириваючись з утроби. Навколо у пізніх сутінках стелилися пустельні пагорби. А в повітрі, падаючи на землю, кружляли легкі сніжинки.
Гед зупинився.
— Скіорху! — вигукнув він.
Той зупинився і повернувся до нього. Під гостроверхим каптуром обличчя не було.
Гед не встиг вимовити жодного слова, жодного закляття, бо перевертень раптом хрипко проревів його ім'я:
— Гед!
Роззброєний зненацька магічною силою свого імені, Гед беззахисно стояв перед перевертнем. Годі було кликати когось на допомогу в цій чужій землі, де він нікого не знав. Хлопець стояв віч-на-віч перед смертельним ворогом, а єдиною його зброєю була тисова палиця, яку він тримав у правиці.
Потвора, яка поглинула душу Скіорха, заволоділа і його тілом. Вона не мала власної плоті, це був лише дух у людській подобі, примарна оболонка, у якій зачаїлася справжня Тінь. Перевертень рушив до Геда, простягнувши руки перед собою, наче обмацував порожнечу. Лють і жах охопили Геда, він щосили замахнувся палицею і рубонув нею просто посеред каптура, що приховував обличчя Тіні. Від сильного удару плащ розпластався на снігу — так ніби всередині нього була порожнеча. Та враз, химерно звиваючись і набрякаючи темрявою, потвора знову звелася на повен зріст. Здригаючись і заточуючись, наче од вітру, Тінь, простягнувши руки, сунула на Геда, намагаючись учепитися в нього так само, як тоді, на роукському пагорбі. Якби їй це вдалося, вона би покинула тіло Скіорха й увійшла у Геда, поглинувши його єство й отримавши необмежену владу над ним. Гед удруге вдарив її важким ціпком, який після першого удару почав диміти. Тінь відсахнулась і знову посунула на нього. Гед ударив її втретє. Палиця спалахнула, обпікаючи хлопцеві руку. Кинувши її додолу, Гед зробив крок назад, а тоді різко повернувся і почав тікати.
Він біг щодуху і, наступаючи йому на п'яти, за ним мчав перевертень. Гед не озирався назад. Він біг і біг у сутінках безмежної долини, і сховатись йому було ніде. Перевертень ще раз хрипко покликав Геда по імені, та це хоча й забрало у хлопця магічну силу, проте не давало влади над його тілом. Тож Гед продовжував бігти.
Темна ніч зусібіч щільно огортала мисливця та його здобич. Сніг, неначе серпанком, застеляв стежку, і Гед не бачив її. Серце заходилося у грудях, у горлі пекло вогнем. Гед уже ледве пересував ноги. А все ж невгамовний переслідувач ніяк не міг наздогнати його. Примара щось шепотіла і бурмотіла, відтак голосно покликала Геда по імені, і він зрозумів, що все життя цей ледь чутний шепіт переслідував його, чигав на нього на межі слуху. Та тепер він зміг виразно почути його, тому мусив здатися, поступитися, зупинитися. Проте хлопець не зважав на моторошний голос і продовжував бігти вгору по довгому, темному схилу. Йому здавалося, що попереду жевріє бліде світло, і хтось кличе його, підганяючи: "Біжи! Біжи!"
Гед спробував відгукнутися, але не зміг вимовити й слова. Яскравішим ставало тьмяне світло, що пробивалося крізь зяючий отвір попереду. Стін він не бачив, але брама була просто перед ними. Коли Гед зупинився перед нею, перевертень миттю вхопив його за плащ, намагаючись дотягнутися до нього й міцно стиснути у смертельних обіймах. Зібравши останні сили, Гед кинувся до брами. Він ще хотів обернутися, щоби зачинити ворота перед потворою, та ноги вже не тримали його. Він спіткнувся, хапаючи руками повітря, а тоді в його очах спалахнуло і попливло світло. Гед відчув, що падає, і, непритомніючи, зрозумів, що хтось його підхопив. Вкрай виснажений, він поринув у забуття.
ПОЛІТ ЯСТРУБА
Прийшовши до тями, Гед зрадів, що прокинувся живим. Для нього було щастям знову побачити світло, звичайне сонячне світло, що заливало все навколо нього. Йому здавалося, що він пливе у тихих хвилях цього світла, погойдуючись у спокої, наче у човні. Невдовзі Гед побачив, що лежить на розкішному ліжку — на такому він ще зроду не спав. Величезні шовкові перини були набиті пухом. Ліжко стояло на чотирьох високих різьблених ніжках. А над ним висіла важка червона запона, що захищала від протягів. Із двох боків вона була закинута догори, і Гед побачив просторі покої з кам'яними стінами та підлогою. Через високі різьблені вікна виднілися осяяні тьмяним зимовим сонцем торфові поля — голі, бурі, вкриті плямами снігу. Кімната знаходилася високо над землею, тому з вікон було видно доволі далеченько.
