Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
На жаль для Троцького і на щастя для сатрапа до сімнадцятого року Лев Давидович у Росії був не таким уже й відомим. Можна сказати, навіть обмежено відомим. В усякому разі, ті, хто знав про нього, могли вільно розміститися в середній цюріхській пивничці, де постійно збиралися російські політемігранти.
І після сімнадцятого року надзирателю Троцькому обійшлося. Ніхто не думав зводити з ним порахунки за минуле, бо з’ясувалося, що новій владі конче необхідні і в’язниці, і професійні тюремники. Більше того - той Троцький, котрий одеський, зробив у перші роки радянської влади непогану кар’єру, натякаючи, що він родич того Троцького, котрий вождь.
Все хороше має паскудну звичку колись закінчуватися. Це тільки неприємності не переводяться. Гримнуло над головою одесита тоді, коли однофамільця потурили з вождів, з роботи, з партії і нарешті - силоміць випхали за кордон. І, що найгірше, розпочалися судові процеси над «троцькістсько-зіновіївською бандою та їхніми поплічниками». На одеського Троцького нарешті почали позирати косо - і він не витримав. Побіг до загсу і замінив своє контрреволюційне прізвище на стовідсотково радянське - Красноармєйський.
Ну, взяв би він прізвище Іванов, Петренко чи Бронштейн, то може б і минулося. Але тут якраз загси перейшли у відання НКВС. І нове начальство активно включилось у пошуки замаскованих ворогів народу.
«Червоне колесо» крутилось, аж кров по стінах летіла. Старі в’язниці були переповнені, терміново відривали нові в колишніх монастирях, на безкраїх просторах виростали численні «зони», а людей все хапали і хапали. Одного дня звернули увагу і на власника чудернацького прізвища Красноармєйський. Вхопили, притягли, запхали в камеру, а потім - на допит.
- Ваше прізвище?
- Красноармєйский.
- Ваше справжнє прізвище?
- Та кажу ж - Красноармєйский.
- Ти нам, контрреволюційна морда, баки не забивай. Коли ти народився, червоної армії, як і Жовтневої революції, ще не було.
- Ну, Троцький я… був…
- Родич?
- Однофамілець.
- Бреши більше. Був би однофамілець - прізвища б не міняв. Он у нас замначальника НКВС - Романов! І нічого. Недавно орден одержав.
Якщо ви вважаєте, що гумор ситуації саме в цьому, то помиляєтесь. Які смішки, коли людині «вища міра» - розстріл світить! Трагікомізм полягав у іншому. Слідом за Красноармєйським-Троцьким до слідчого притягають наступного заарештованого.
- Прізвище?
- Бронштейн.
Сказав - і мовчить. І весь труситься. Бо він якраз не однофамілець Лева Давидовича, а родич. Однак, чи то слідчий не знав усіх тонкощів біографії головного ворога народу, чи то просто втомився, вибиваючи щиросердне визнання з колишнього надзирателя, але факт є фактом. Він не став заглиблюватись у родовід Бронштейна і лише запитав:
- За що взяли?
- А я знаю? - щиро відповів родич.
- Зате радянські чекісти знають усе, - заспокоїв його слідчий.
Фінал: Красноармєйського розстріляли за те, що, будучи родичем Троцького, він зі злочинними намірами приховав своє справжнє прізвище.
А Бронштейн відбувся переляком.
Ходили в ті часи поміж єврейського народу кілька анекдотів у тему. Оскільки за них можна було заробити, як мінімум, п’ять років, то розповідали пошепки. Але розповідали.
Річ у тім, що серед «ворогів народу» було чимало євреїв. Скажімо, той же Єнох Гершонович Ієгуда (Ягода), нарком НКВС, та його заступники Янкель-Шевель Саулович Агранов і Марк Ісаєвич Гай. Двоє останніх, до речі, були реабілітовані. З-поміж розстріляних високопоставлених чекістів фігурував і такий собі Фельдман. Звідси й перший анекдот.
Викликають єврея до відділу кадрів. І одразу, з порогу:
- Слухайте, Фельдман, отой Фельдман, про котрого пишуть, що він ворог народу, то не ваш родич?
- Про що ви кажете! Боже борони, навіть не однофамілець!
Телефонна розмова:
- А можна товариша Дортмана?
- Його немає.
- На роботі?
- Ні.
- У відрядженні?
- Ні.
- У відпустці?
- Ні.
- Хворий?
- …ні.
- Я вас правильно зрозумів?
- Так.
І нарешті - класика.
- Ви знаєте Рабиновича?
- Це того, що живе навпроти в’язниці?
- Так, але тепер він живе навпроти власного дому.
Один із наших земляків, бо родом із Одеси, журналіст і драматург Матвій Грінберг (псевдонім - Грін) відсидів у радянських таборах 18 років. Узяли його десь після Єжова, тобто, коли основний потік репресованих дещо спав. У далекому Магадані Мотя Грінберг на своє здивування здибав знайомого: старого одеського бухгалтера, котрий за власними словами, сів по-чесному, бо за розтрату. От він і запитав у інтелігента Грінберга:
- Мотю, шановний, оце сиджу я тут, сиджу вже не перший рік і дивлюсь, як з кожним новим етапом самі вороги народу прибувають. Слухайте, що це за народ у нас такий, що у нього стільки ворогів?
Саме Моті Грінбергу, він же Матвій Грін, приписують авторство найславетнішого в історії ГУЛАГу розіграшу, або, як зараз кажуть, приколу. У 1948 році у цій зловісній табірній імперії почалося велике переселення ворогів народу. Мало не щодня прибували ешелони “гітлерівських посібників”, “українських буржуазних націоналістів”, членів сімей “зрадників Батьківщини” та інших викреслених із щасливого радянського суспільства, котре прокидалося вранці під бадьорі співи по радіо: “Эх, хорошо в стране советской жить…”
Врешті сталося те, що мусило статися - на черговому етапі десь загубилася особова справа зека Матвія Грінберга. Задрочений оперуповноважений МДБ, він же, згідно табірного жаргону, “кум”, все ж таки видивився з номеру в’язня, пришитого на грудях, коліні, спині і шапці, що перед ним не якесь там свіже “шобло”, себто новенький, а вважайте, заслужений ветеран “зони”. Тому він махнув рукою на приписи і сказав:
- Х… з ними, з документами. Запишемо зі слів. Хвамілія?
- Шекспір, - несподівано для самого себе ляпнув Мотя Грінберг.
- Англієць, значить, - не здивувавшись, підсумував опер, - Шпигун?
- Та ні, я вроді як по п’ятдесят сьомій (славетна стаття про контрреволюційну і антирадянську діяльність, котра мала чи не сто підпунктів).
- Ну, п’ятдесят сьома, так п’ятдесят сьома, - не став заперечувати “кум”. - Звать як?
- Вільям, - гнув далі своє Грінберг.
- А по батькові?
Зек Грінберг знахабнів остаточно.
- А у нас, у англійців, по батькові немає. Тільки ім’я і прізвище.
- Ну добре, - погодився “кум”, - соціальне походження у тебе яке?
- Драматург. П’єси пишу.
- Ти диви! Ну чистісінький тобі Максим Горький!… Ну, йди. А, ні, стій! Ти дуже вчасно приїхав. Ось-о у мене бомага лежить з міністерства: влаштувати конкурс табірної самодіяльності до тридцятиріччя ВЧК-НКВС-МДБ. П’єсу написати зможеш?
- А про що, громадянин начальник?
- Про органи.
- А це про которі? Дихання, травлення чи внутрішньої секреції?
- Ідіот! Про наші! Которі щит і меч… Тільки щоб без баб, бо у нас чоловічий табір. І щоб не більше години, бо комісія втомиться. І так чоловік на п’ять-шість, а то знаю я вас, філонів. Працювать буде нікому, всі в актори подадуться. То що, берешся, Шекспір?
- Ну, це як сказать, громадянин начальник. З такими обмеженнями… не знаю, не знаю.
- Так ти що, ніколи п’єс не писав?
- Та ні, писав.
- І де їх показували?
- Та в основному в театрі “Глобус” в Лондоні, - сказав щирісіньку правду “Шекспір”.
Після тривалої торгівлі зійшлися на тому, що драматурга звільняють від усіх видів робіт, включно з прибиранням території, забезпечують йому небачений для політичних в’язнів госпітальний режим та ще й окрему палату з посиленим харчуванням. Грінберг корчив із себе Шекспіра десь зо два місяці. Найсмішніше, що він не збрехав, подавши себе за драматурга, бо за радянських часів до цієї професії належали не лише поважані автори п’єс для академічних театрів, а й так звані текстовики, що писали репризи для естрадних акторів. Саме до останніх і належав Мотя Грін. Халява закінчилася несподівано. До табору прибула комісія з Москви для перевірки культурно-просвітницької роботи серед зеків. Придурок “кум” негайно ляпнув, що у них є свій драматург на прізвище Вільям Шекспір, котрий якраз закінчує роботу над п’єсою про щит і меч. Серед членів трапився хтось начитаніший, аніж нещасний опер. В результаті з “кума” здерли зірочки і послали дослужувати на вишку, а “Шекспіра” під веселий регіт усього табору спровадили, як героя, до загального бараку.
