Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Напевне саме почуття гумору допомогло Матвію Гріну дожити спочатку до амністії, а невдовзі і до реабілітації. Та от дивина - випустили, реабілітували, очистили, так би мовити, чесне ім’я, а в Спілці письменників не відновили. І до новоствореної Спілки журналістів чомусь не поспішали брати. Довелося заробляти на життя у такій суто радянській структурі як “Комітет драматургів”. Саме там працювали літературними чорноробами такі ж, як Мотя Грінберг, “жертви п’ятої графи”.
Коротенька історія з того часу, записана нині популярним російським гумористом Леонідом Французовим.
Комітет драматургів зібрався на звітно-виборну конференцію. Висувають кандидатів у члени бюро. Себто, керівництво організації. Хтось із залу вигукує:
- Я пропоную Ленську! Запишіть до списку Ленську!
Такий собі Зілов, що заробляв на рецензіях і анонсах фільмів, голосно перепитує:
- А хто така Ленська?
Матвій Грін сплескує руками:
- Як!? Ви не знаєте, хто така Ленська? Всі знають, хто така Ленська. Це ж її брата застрелив Євгеній Онєгін.
Важко сказати, чому в наші часи скромне єврейське прізвище Рабинович асоціюється виключно з героєм псевдоєврейських анекдотів. Несповідимі шляхи антисемітської логіки. Що він їм зробив, той Рабинович? Хоча, здогадуємося. Адже прізвище найславетнішого єврея, котрий наприкінці ХІХ- на початку ХХ століття жив і творив в Україні було саме Рабинович. Ми знаємо, як письменника Шолом-Алейхема. Чому б і ні? Є ж серед українців прізвище Добридень. Так ото ж воно і є, тільки на івриті.
Розповідають, що Шолом-Алейхем узяв собі за дружину дівчину з міста Хелма. Таку собі Годл, дочку Елімелеха. Він, звичайно, знав про особливості інтелекту тамтешніх мешканців, але що вдієш, як від кохання навіть письменники втрачають гостроту зору.
Одного дня Шолом-Алейхем мав кудись поїхати у справах. Тому суворо попередив молоду дружину, аби у його відсутність не здумала прибирати в його кабінеті, а особливо - на робочому столі.
Вертається письменник додому, заходить до кабінету і ледь не втрачає свідомість: на столі замість закінченого напередодні рукопису книги лежить стос чистого паперу. Він зривається на крик:
- Що ти наробила! Я ж тобі сказав нічого не чіпати!
- Ти що, за дурну мене тримаєш? - обурилася дружина. - Я жодного чистого листочка не чіпала. Викинула тільки пописані - бо нащо вже вони тобі?
І ще про дружину Шолом-Алейхема. Якось він надовго поїхав у справах до Санкт-Петербургу. На додачу, на зворотному шляху мав ще завернути до Вільна. Склалося так, що в останню хвилину маршрут довелося змінити: відпала потреба у вояжі до литовської столиці. Тому перед поверненням до Дубна, де тоді жило подружжя, письменник дав телеграму. Телеграфні повідомлення у російській імперії, природно, приймались і передавалися «на великом и могучем», з яким у Шолом-Алейхема на той час були проблеми. Відтак звістка, що глава сімейства їде додому навпрошки, нікуди не завертаючи, в оригіналі виглядала так: «Еду ровно домой. Встречай на вокзале детьми».
Дружина зустрічала. На вокзалі. З дітьми. Пізно ввечері, до речі. Але… не в Дубно, а в Рівному. З одного боку - це не так уже й далеко, а з іншого - не так уже й близько. А головне - візник за дезінформацію здер подвійну оплату.
Вражений Шолом-Алейхем вичитував своїй дружині:
- Ну, ти подумала б своєю головою: якого дідька мені їхати до Рівного, коли у мене там немає ніяких справ?
Відповідь Годл Елімелехівни була вражаюче філософська:
- А я знаю? З тебе станеться…
В останні роки свого життя Шолом-Алейхем з гумором згадував історію зі своїм першим романом. Натхненний біблейською «Піснею пісень» царя Соломона, молодий Шолом Менахемович Рабинович вирішив, що цей твір буде по-перше - великий, а по-друге - виключно алегоричний.
Коли титанічна робота була завершена, молодий автор вирішив ознайомити з нею самого Менделе Мойхера-Сфорема, живого класика єврейської літератури на їдиш. «Дідуньо», як ніжно звали його молоді сучасники, жив і творив на той час у Бердичеві, який у своїх новелах іменував містом Придурськом. Що ж до майбутньої слави єврейської культури Шолом-Алейхема, то він на цей час разом із сім’єю відпочивав в Одесі на орендованій дачі. Яким чином молодий талант замість поїхати до живого класика в Бердичів, умовив старого влітку, в спеку, поїздом прителіпатися до Одеси - історія замовчує. Але той прибув. Після безсонної ночі, бо в маленького Мойше Рабиновича якраз різалися зубки і він позбавив спокою всіх до ранку, господар посадив високого гостя на веранді і, шануючи його вік, почав сам читати йому товстелезний рукопис. Знаючи, що Мойхер-Сфорем недочуває, він не стільки читав, скільки викрикував текст. На додачу, маленький Мойшик уже не скиглив, а успішно перекрикував тата.
Треба віддати належне легендарному бердичівському самітнику. Дідуньо витримав аж шість годин цієї какофонії. Потім, дочекавшись паузи, ніжно взяв молодого письменника за руку і лагідно сказав:
- Шльомо, послухайте, я вимушений вас перервати. Як ви вважаєте, у вас на кухні вже готують обід?
Засоромлений господар ляпнув себе по лобі:
- Напевне, так! Вибачайте, я ж забув, що ви навіть не снідали. Зараз я скажу аби вам терміново принесли що-небудь перекусити, доки буде готове гаряче.
- Гаряче? Перекусити? Боже сохрани! Я тільки хотів би знати, чи вже розпалили плиту.
- Плиту? Напевне ж розпалили.
- Ну, якщо розпалили, то зробіть мені ласку: киньте оцю вашу писанину у вогонь - і то негайно. Бо по-перше алегорія - це не ваш жанр, а по-друге… це нікуди не годиться.
І він повторив:
- Нікуди!
Ставлення до смерті у євреїв, а особливо - у освічених євреїв, своєрідне. І немає, либонь, аналогів серед інших народів Європи. Напевне, причиною тут їхня історія, встелена кістками предків - від часів прадавніх і до найновітніших. Інші б вдарились або в чорну містику, або ж у ще чорнішу п’янь. А от народ Ізраїлів розглядає цю трагічну проблему і досить іронічному ракурсі.
Жартувати з власної смерті - то, погодьтеся, вдається не кожному. Останніми словами Шолом-Алейхема, котрий помирав від діабету, було:
- Нормальний єврейський письменник повинен сконати від голоду. А я помираю від спраги…
А коли розкрили і прочитали заповіт письменника, то знайшли там наполегливу вимогу приблизно такого змісту: щороку в день його смерті найближчі родичі мають читати над могилою поминальну молитву. Але якщо у них немає бажання це робити, то необов’язково вибиратися на кладовище. Достатньо сісти за столом і в теплій компанії або почитати щось із його веселих оповідань, або просто пригадати всі ті кумедні випадки, які з ним траплялися. Закінчувалося це прохання наступною фразою: «І взагалі - нехай ім’я моє краще буде пом’януте зі сміхом, аніж не пом’януте зовсім».
У довоєнному Львові особливо уїдливим стилем спілкування відзначався поет, перекладач і журналіст у одній особі Артур Зісман, котрий увійшов до історії під своїм псевдонімом Бруно Ясенський.
Львівська критика не поминала “незлим тихим словом” жодної публікації Зісмана-Ясенського - чи то йшлося про вірші, чи то про публіцистику і навіть переклади. Особливо відзначалася газета “Львівський кур’єр”. І от одного дня шеф-редактор цього видання одержав наступну телеграму від Бруно, котрий Артур:
