Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗
Захопилась, що ледь не проґавила поїзда: вибігла з хати, а він уже наближався трьома цятками вогнів. Ганна поколихала йому ліхтарем, їжачись від їдкої вогкості. Густа темінь, що звідусіль обсідала її, щомиті яснішала, і тишу будив перестук коліс. Відчуття самотності зникало, перекреслювалось золотим мереживом дощу, вихопленим яскравим промінням потяга з ночі. Ганну обдало теплом і сухою парою: через хвилю, поминувши її, поїзд зупинився чахкаючи. У вагонах деінде бовваніли пасажири. Аж десь у хвості ніби брязнула сходинка, і поїзд рушив. Вона з незрозумілим сумом дивилася на теплі червоні жаринки, що меншали віддаляючись.
І коли знову запала тиша й напосівся морок, почула кроки. До неї наближалась розпливчаста, неоковирна постать. Здогадалась, що то, мабуть, єдиний пасажир, який зійшов на полустанку. В пітьмі не розгледіла, який він: старий чи молодий, і по хрипкуватому голосі теж не визначила віку. Подорожній напівжартома попросився до хати переждати Дощ. Він ступив у жовте кружальце проміння ліхтаря, і вона спершу побачила мокрі поли шинелі, речмішок, забрьохані хромові чоботи, в яких не здолати п'яти кілометрів розгрузлої грунтівки до села. В примарному світлі вимальовувалася широкоплеча, висока фігура військового в кашкеті. Од неї війнуло непередаваним духом солдатського вбрання та міцного тютюну, чомусь воно видалося їй незбагненно рідним: як батька чи тих бійців, що визволили їх із вагонів.
Ганна завела військового до нежилої кімнати, де, крім лавки і стола з огарком свічки, не було ніяких меблів. Запалила її. Подорожній виявився офіцером із трьома зірочками на погонах, молодим. Він почепив шинелю на цвях, скинув кашкета—звільнив чорняве хвилясте волосся і доброзичливо посміхнувся дівчині. Вона подумала, що десь у Березівці його зачекались батьки і, може, дружина чи наречена, а він з'явиться до них, мов сніг серед літа, здоровий та неушкоджений. Знала, яке то велике щастя вихопитись із страшного виру війни хоч на день-два й посидіти в рідній хаті.
Він роззувся, залишившись у шкарпетках, і сидів поруч з Ганною, мирний та домашній, розпитував її про життя-буття, а потім розповів про себе, бої, своїх товаришів. Ганна теж докидала слово, рада розмові й пойнята якимось незрозумілим почуттям до незнайомого чоловіка. А дощ не вщухав — ковзав по шибках пучками крапель. І вона, соромлячись та лякаючись, зловила себе на думці, що бажала протриматись негоді до ранку або щоб вона зовсім не припинялась. Їй було з Петром затишно і спокійно на серці, а під груди чомусь підступала невимовно хвилююча млость...
Потім Петро Карпань, ляснувши себе по лобі, розв'язав речмішок і виклав на стіл флягу, бляшанку консервів, кружку і буханець білого хліба. Господи, білого хліба! Ганна вперше в житті випила (не відмовилась, бо ж за повернення на рідну землю). Погляд Петра пом'якшав, полагіднішав, чорні очі сповнилися ніжністю та ласкою. Ганна вже не боялася задивлятися у них, не здригалася, коли його пальці ненароком торкалися її рук.
Огарок свічки догорав — блимав тремтливий кволий вогник, а Ганна зовсім не зважала, що скоро він погасне і їх сповиє темрява. І коли востаннє мигнув язичок полум'я, затим щез, вона не рухалась, щоб засвітити ліхтаря, принишкла, ніби вмерла, в якомусь дивному, тривожному й солодкому очікуванні...
Він пішов на другий день надвечір. Дощ уже вщух. Я провела його до повороту на Березівку. Просив мене йти з ним, до його батьків, а вранці, мовляв, зразу до сільради розписуватись, — Дубовенко, тереблячи френзлі скатертини, журно посміхнулася своїм нездійсненним мріям. — Я залишилась, бо його батьки нічого про мене не знали. Так і сказала Петрові. Він обіцяв уранці прийти з ними за мною. І досі... Добре, хоч фотокартку залишив, — вона знову гірко, вибачливо і провинно всміхнулась.
—А на дорозі до Березівки нічого не помітили?
—Ні, тільки блищали калюжі.
—Ви подумайте, Ганно Микитівно. Це надто важливо.
Вона замислилась, не перестаючи перебирати френзлі, не піднімаючи голови, щоб. не зустрітися з моїм поглядом. Я терпляче чекав. У шибки вдарили перші краплини дощу. Таки «барометр» у Горака вірний.
—Дощ, — мовила тихо. Я зрозумів: у її пам'яті ожив давній дощ, і вся вона в минулому, особливо в своїх почуттях до Карпаня, зараз їй аж ніяк не згадати, що тоді не схвилювало, чогось дріб'язкового на перший погляд, а для мене важливого.
—Які речі віз Карпань?
—Речмішок, — стенула плечима. — Шинелю, зброю... Я вам уже казала... Ой, там же корова з телям!—Дубовенко метнулася з кімнати.— Ніно, зажени худобу в хлів! — гукнула.
Бачив крізь вікно, як неохоче вийшла з блокпоста Ніна, простягла руки долонями догори, ловлячи краплини, потім збігла по приступках, перетнула освітлену, перекреслену серпантинами дощу, місцину й зникла в темряві. Ганна Микитівна вернулася, постояла перед фотографією, сіла на краєчок стільця, немов збиралася скоро встати. Я зрозумів, що їй треба видоїти корову й попорати своє господарство. Тому заспішив із запитанням, яке вже крутилося на думці.
—Карпань часом не мав при собі гроші?
—Гроші? — Дубовенко злякано глянула на мене й потупилась. — Може, й були, не знаю.
—Багато грошей, Ганно Микитівно.
—Не знаю. Він мені не показував, — знову взялася за френзлі скатерки.
Я дістав фотокартки з батька і Замрики.
—Не пригадуєте, ці не сходили на полустанку?
—Ні, не пам'ятаю.
Звівся, подякував за розповідь і попросив нікому не говорити про нашу розмову. Дубовенко рушила за мною надвір. Дощ припинився, освіживши землю і повітря. Небо зоряне й світло-синє — час молодого серпневого вечора. Мокре листя на деревах наче вкрите темно-голубою емаллю. Ганна Микитівна провела мене до дороги. Тьмяно полискувала вмита бруківка, ділячи навпіл березовий гай. Нею йшов Карпань, тоді багнистою грунтівкою. Я попрощався з Дубовенко і помалу поїхав. У світлі фари мигтіли метелики, натикаючись на скло, руки й груди. Я мружився, щоб не потрапили в очі.
Відтворював у пам'яті почуте. Що ж, факт добув я вагомий, незаперечний, і з'явився справжній свідок. Не засмучувало, що при Карпаню не було грошей. Підтвердилось важливіше: він не загинув у прифронтовій смузі, а щасливо дістався полустанка і вирушив до Березівки. Живий, здоровий, з наміром одружитися з Дубовенко. І зник по дорозі до села.
Може, його перестріли на містку через Лебідку або випадково здибався уже в селі зі своїм старим недругом? Може... Скільки тих «може»! Тепер коло пошуку зовсім звузилось, перетворилось на крапку із назвою — Березівка. Факт переконливо свідчив, що тільки в селі Карпань пропав безвісти. Це полегшувало розслідування. Не всі його ровесники загинули. Хтось та щось згадає, попри значний перебіг часу.
Подумав, що таки час працював на мене: у сорок четвертому ще не повернулися з війни ні Куртій, ні Горжій, з якими зустрівся б Кедровський. Проте за п'ять кілометрів од міста жили дві дівчини, котрі на власні очі бачили старшого лейтенанта. І варто тільки... Мені аж перехопило віддих, стало невимовно боляче. Ех, Кедровський, Кедровський! За п'ять кілометрів, на забутому богом і людьми полустанку — свідки. І в пам'яті Дубовенко нічого не стерто, навіть незначне. Але спрацювала арифметика війни: більше тридцяти тих, що пропали безвісти. Винятки не передбачались. А він знаходився поруч. І гарячі сліди.
Я ледь підтримував газ. «Ява», тихо повуркуючи, котила мене бруківкою. У світлі фари на шляху з'явився чорний живий клубочок, завмер на мить і рішуче почимчикував через дорогу до лісосмуги, їжак. Ліворуч, мов річка в тьмяній позолоті, текла стерня. Я піддав газу. Вдалині привітно світило ліхтарями місто.
Спершу мені видалось, що над шляхом висіла павутина, і не встиг я змикитити, що ж то за велетенський павук її напнув між стовпом та деревом лісосмуги, як опинився за кілька метрів од неї.
Дріт! Дорога перетнута дротом. Я різко крутнув кермо праворуч — дріт гаряче шморгнув по лівій руці, мотоцикл ускочив у кювет, а я завалився на ногу.
