Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

Що, не можете?.. — сказав він. — Не може­те!.. Скільки країн захопили... Відмовились од че­сті, од совісті... а не можете... сил нема у вас...

І він засміявся...

Ліля, що сама ледве рухалась, але до остан­ньої хвилини доглядала подруг, як няня, обережно закотила до пахов набряклу від крові кофтину, пе­релякано відсахнулась і заплакала: на спині Улі скривавлена, горіла п'ятикутна зірка».

Уже не відчував власного болю, переймаючись тривогою за долю підпільників, співчував їм, охоп­лений ненавистю до катів. А десь же ходили по землі ті фенбонги і брюкнери, мали сім'ї і вихову­вали дітей, сміялись, утішалися життям. Вони ні­чим не відрізнялись у натовпі, на їхніх руках не проступала кров замордованих. Може, і вбивця Карпаня, Замрики та мого батька теж знаходився десь недалеко, якщо зумів вистежити мене і перет­нути дорогу дротом. Хто ж він? Згадав, як мені привиділось чиєсь обличчя і п'ятірня за вікном, коли я вночі розглядав справи, і тепер дріт. Нев­же Степан Горак, брат Миколи? Але як? Шепета?..

«...Багато хто з молодогвардійців не міг іти сам. Винесли Анатолія Попова, якому німці одрубали ступню. Вітю Петрова з виколотими очима вели попід руки Рагозін та Женя Шепелєв. Володі Осьмухіну відрубали праву руку, але він ішов сам. Ваню Земнухова винесли Толя Орлов та Вітя Лук'янченко. За ними, хитаючись, мов билинка, йшов Серьожка Тюленін...»

Незчувся, коли зайшла мати. Побачив її уже зі згортком свого брудного одягу, який сховав і зби­рався нишком випрати. Мати сумно розглядала його, а я принишк, очікуючи неприємну розмову й позираючи з-за книжки.

—Обманюєш мене, — зауважила гірко. — Я ж не питаю, куди ти ходив, що робив. Але, коли щось трапиться, хто ж тобі допоможе?

Вона так і не діждалась від мене ні виправдання, ні каяття, ні вибачення. То стосувалося моєї робо­ти, і якщо справді спіткає мене лихо, матері по­близу не буде і нічим вона не зарадить. Хай виба­чає мені за мовчання. Хоч би небагато днів про­тримала мене в ліжку нога: це і паркан стоятиме незакінченим, і зникнуть сліди біля дерева в лісо­смузі. А вони після дощу чіткі й дещо б розповіли.

На душі неприємний осадок невдоволення, три­вожний відгомін наслідків учорашньої поїздки на блокпост. Гнітила вимушена бездіяльність, до якої не звик. Я повернувся на бік і подивився на фото­картку батька, освітлену промінням. Йому два­дцять шість років. Зовсім молодий, а яке життя прожив: сирітство, навчання, робота, війна з білофіннами, танкове училище. Вже тоді усвідомлював, що його чекало на випадок нової війни. Коли б не загинув, мав би я, мабуть, ще сестру чи брата, і ма­тері було б спокійніше. Мені хотілося сестричку, схожу на Олю, і щоб...

Почув, як у коридорі мати тихо мовила:

—Зараз гляну. Може, не спить.

—Еге, подивіться, — обізвався хтось, і голос ви­дався мені знайомим, аж я звівся на лікті.

Мати прочинила двері.

—Ти не спиш?

—Хто там?

—Нінина мати прийшла до тебе, — сказала, при­ховуючи здивування.

—Дубовенко?! — прискорено забилося серце. — Подай мені сорочку, — я швидко одягнув теніску, кинув поглядом по кімнаті. — Хай заходить.

Недарма наважилася завітати Ганна Микитів­на. Ось і вона в чорній формі залізничника — нері­шуча, з провинним виразом на обличчі. її голубі життєрадісні очі мов прив'ялі волошки.

—Сідайте. А я прихворів.

Вона присіла на стілець, підігнула під нього ноги, взуті в чорні туфлі. Не пасувала їй вороняча форма.

—Либонь, ви вчора остигли: після дощу повіт­ря прохолодне, — мовила, не позбуваючись напру­женості.

—Очевидно, — я теж почувався перед нею ні в сих ні в тих, сидячи на дивані-ліжку, прикритий ковдрою.

Дубовенко уникала мого погляду і дивилась у вік­но, на яблуні й груші, на сарай, стіл із скрученими смужками жерсті — відходами виробництва. Із її зовнішнього вигляду я намагався дізнатися, з чим вона прийшла, з якою вістю: чи згадала щось, чи відомо їй, хто влаштував мені пастку на дорозі? Та я її не квапив.

—Я вас обманула, — глухо пролунало зізнання, і Дубовенко міцно зчепила пальці, аж вони побі­ліли.

—Ви... про що? — від несподіванки я розгубився.

—Про гроші, — сховала зрадливі руки під поли жакета. — Мав їх при собі Петро.

—Багато? — ледве не скочив я на ноги.

Вона ствердно кивнула.

—Великий пакунок, замотані в білу баю. Хотів мені трохи дати, але я відмовилась... Ви вчора по­їхали, а я всеньку ніч не спала: думала, думала... Боялася, раз ви знаєте про гроші, подумаєте, ні­би я...

Так, тепер усе зійшлося докупи: батько віз гро­ші, Карпань, а Замрика, очевидно, коштовності. І хтось їх вистежив.

—А Шепета теж проводжала Карпаня?

—Тетяна? — навіщось перепитала. — Ні, вона тоді пізно прийшла з обходу.

—Скажіть, Ганно Микитівно, в Шепети...— я за­м'явся, бо сиділа переді мною жінка набагато старша. — Словом, Шепета не зустрічалася тоді ні з яким хлопцем?

—Ні, — в Дубовенко заблищали сльози на очах.

—І ніколи не виходила заміж? — не розумів, чим викликана її жалість.

—Ніколи, — вона поспішно відвернулась. — її два німці на медогляді... Тетяна була гарна і фуремна.

Вражений, я не знаходив більше запитань. Дубо­венко теж німувала, повернувшись обличчям до стіни. В пам'яті виринув образ Шепети, худої, за­смаглої жінки, що роками носила в собі глибоку, невигойну душевну рану. Мені стало шкода її і со­ромно своїх недолугих підозр.

—Це ваш брат? — запитала Дубовенко, пока­зуючи очима на фотокарточку батька.

—Батько.

Жінка співчутливо глянула на мене, і я попер­вах здивувався, але згадав, що вчора показував їй батькове фото і навмисне не назвав, хто на ньому.

Отже, вона впізнала його, помітила схожість. Те мене не обрадувало. І все ж я поцікавився:

—Як у вас з чергуванням: підміняти можуть?

—Авжеж. Замість мене часто влітку чергує Ніна.

Штришок вартий уваги, попри нещасливу долю Шепети.

—Шепеті ви не казали про гроші?

—Ні, — не замислюючись, відповіла Дубовенко, та нараз збентежено глипнула на мене. — Побій­теся бога! Татяна мухи не зобидить. Вона вибавила мені Ніну, — звелася і безпорадно роззирнулася по кімнаті, немов шукала у когось підтримки чи за­кликала у свідки.

Я вдруге відчув себе присоромленим. Мабуть, по­гано, коли сором'язливий інспектор. Може, з часом зникне та риса? Надто вона мені дошкуляла, ко­ли доводилося торкатись інтимних стосунків між людьми, зачіпати їхні давні й теперішні пере­живання.

Вибачте, Ганно Микитівно, робота...

Я що? Я нічого... Мені Тетяна — наче рідна сестра, — взялася за ручку дверей. — Крім неї і Ні­ни, в мене нікого. — Прочинила двері, вже наміри­лась іти, і враз спохопилась: — Ледве не забула. Коли Петро рушив у Березівку, на дорозі ніби сто­яла буда. Так далеко-далеко, тільки виднівся да­шок.

—Яка буда?

—Ну, в яких колись хліб розвозили, — поясни­ла охоче.— Я ще подумала: чого це вона на шляху стоїть?

—Але ви кажете «ніби».

—Еге, бо ж темно і далеко... Ну, я пішла. Ви­чунюйте.

—Дякую.

Я мав над чим міркувати. Насторожувало, що Шепета повернулася тоді пізно. Нехай вона і виба­вила Ніну, і майже зріднилася з Дубовенко, але варто встановити, де була. Дубовенко могла й не відати, з ким зустрічалася Тетяна. Може, вона до когось ходила в місто чи в Березівку? Ніби на об­хід, а сама до свого. І далі: чому б їй від завидків та злості, що подрузі випало щастя, а їй, збезче­щеній, ніколи його не зазнати, не підмовити когось на злочин? Ні, надто страшне людське зубожіння. Сюжет, гідний Едгара По чи Конан-Дойля. І все ж я його не заперечував. Криміналістика свідчила про випадки неймовірного збочення психіки.

До мене зазирнула мати.

—Тобі нічого не треба?

—Ні... О, сьогодні Ніна прийде на заняття?

—Завтра.

—Приведи її до мене.

Звичайно, матір зацікавили відвідини Дубовен­ко, а тепер ось дочки, але ні про що не запитала. Хоч би нікому не розповіла залізничниця про бать­ка. Я навіть не передбачав, що в кімнаті вона звер­не увагу на фотокартку. Це вже четверта людина, крім матері і мене, якій відкрилася таємниця. Хай не зовсім, але якісь здогади в Дубовенко з'явились.