БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗
– Слава яйцям! – полегшено зітхає Ікарус,коли ходячий целюліт, ледь не перекинувшимікроавтобус, сходить на одну зупинку ранішевід студмістечка...
Ідучи до гуртожитка через засраний ринок, Ікарус весь час, наче гіпнотизер, повторює, що з ма-жорами говоритиме він. Мовляв, він знає, що та як треба казати, а я тільки можу все зіпсувати.
– Я, я, я, я говоритиму з цими відморозкамиі зрубаю з них бабло, що б вони там не вигадали!
Ми саме проходимо повз ряди, де торгують рибою. На вулиці градусів 27, скоро перша година дня, і всі ці запахи, голоси, кольори, навіть повітря, все це починає заповзати в мене й товктися там, наче кочівники на новому місці. Мене кумарить...
– Ти взагалі можеш туди не ходити, – ніякне вгаває Ікарус, бо, по-перше, хоче показати,який він крутий, а по-друге, не має жодних сумнівів, що я можу відмовитись.
Проте мене так кумарить, що я несподівано кажу:
—Гаразд, я нікуди не піду, тільки давай купимо кілограм зефіру в шоколаді...
—Навіщо? – здивовано попускається він. – Не думаю, що мажори його їдять...
—Ти хоч розумієш, що тебе відраховують? – майже по-гестапівськи кричать у мене над вухом.
—Сонце, мені все одно, мені все це набридло, одним «СВАБОДЄН» більше, одним менше – тепер це не грає жодної ролі...
—Які ще «свабодєн»? Ти що, хочеш сказати, що тобі все до дули?
—Саме так! – утомлено киваю я. – Мав я все в дулі.
Я сиджу посеред Мілиної кімнати на рипучому й хиткому табуреті. Це наче на допиті. Міла така накручена, що кожної миті може розвернутися й, наче справжня гестапівка, заїхати мені в писок кирзовим чоботом. Радує тільки те, що на її ніжках зараз рожеві пухнасті шльопки, без жодних ведмедиків, до речі...
Гірше Міла не збирається мене бити, нона робить нигляд, що мене та гал і не існує. Я теж роблю нигляд, що мене не існує, роблю настільки правдоподібно, наскільки це можна робити, коли ти все-таки існуєш... Вона ходить, перекладає з одного столика на інший якісь книжки, сідає на ліжко, намагаючись читати конспект, затягує перед дзеркалом волосся у два хвостики, пише комусь із мобільного есемески. Можливо, так і пише: у мене в кімнаті нікого немає, я сама... А я сиджу, роблю вигляд, що мене нема, й мовчки за нею спостерігаю.
Сьогодні вона в салатовому топіку й таких самих салатових трусиках із пришелепуватою жабкою на попці – вигляд у жабки такий, наче її переїхало самоскидом, але вона все одно продовжує посміхатися. Бракує тільки напису пєуєг §іує ир. Мене продовжує кумарити, й мені чомусь здається, що весь цей світ пропах дохлою рибою й розчавленими жабами... Я відставляю стільця і падаю на ліжко Мілиної сусідки, що кілька хвилин тому звалила складати залік. Міла гнівно на мене зиркає, але й далі метушиться кімнатою... А жабка весь час стриба в мене перед очима.
У житті мені не щастило з жабами, власне, як і з жінками. Але якщо останні постійно мене оточували, то жаб я бачив дуже рідко, адже виріс у спальному районі Харкова. Так от. У дитинстві я зустрічав жаб у двох місцях. За нашою багатоповерхівкою, де я жив із батьками, а потім просто з батьком, коли матінка звалила за кордон. Словом, там був велетенський міст, а під ним –
болото, н яке з сусідніх гаражів викидали скелети роздовбаних автомобілів, зношені акумулятори й виливали масло, від чого вода, якщо її можна було так назвати, вкривалася райдужною плівкою. Ми ходили на це болото дуже рідко, та й то на таку небезпечну мандрівку зі мною наважувався тільки один мій приятель на прізвисько 1л, дуже химерний тип. Не знаю, як склалося його життя зараз, але тоді, в дитинстві, я вважав, що з нього має вийти непоганий живодер. На відміну від мене, він не боявся брати жаб у руки, він міг тримати їх у себе перед носом і довго їм щось втирати. Що саме він їм втирав, я пригадую лише частково, пам'ятаю тільки, що це було щось на зразок гри в спійманого шпигуна. Сам Іл набував поважного вигляду й питав у жаби приблизно таке: скільки у вас танків? Колися, сука фашистська... «Які на хєр танки в мирний час?» – думав я. Жаба, мабуть, думала те саме, але не могла озвучити своїх думок, тому Іл питав у неї ще щось у тому ж дусі. Урешті-решт, десь після десятого питання починалося найцікавіше – Іл переходив до катувань, встромляв їй у дулу соломинку й надував так, що та ледь не розходилась по швах, а потім кидав у воду й казав: пливи до своїх і скажи, що так буде з кожною. Жаба пливла геть, але не могла пірнути. Тоді мені чомусь здавалося, що вони дуже схожі на планети, які зійшли з орбіти й не знають, куди їм подітися. Нам з Ілом було страх як цікаво, що з ними насамкінець відбувається. Але з ними так нічого й не відбувалося, а потім починало сутеніти й ми хутко звалювали додому, бо про це болото люди розповідали різні страшні речі.
Друге місце, де я мав справу і жабами – було містечко, де батько дуже часто кидав мене на все літо. Неподалік будинку моєї бабці була річка. Під час перебудови її разів тридцять перекопували бухі мужики на екскаваторах, намагаючись змінити течію то в один, то в інший бік, але в одну прекрасну мить річка взагалі обламалася кудись текти й зупинилась, заросла очеретом і почала смердіти... Через неї було перекинуто іржавий металевий місток, під яким на камінні вигрівалися жаби... Такі, як на поп-ці в Міли...
Хочу сказати, що в шафі моєї бабці була сама військова література. Тому одного разу, обпитавшись, я почав уявляти себе бомбардувальником, знайшов у дворі цеглину й, імітуючи рев двигуна, поліз на місток, вибрав найбільшу жабу й скинув на неї бомбу. Цеглина зі свистом полетіла вниз. Я майже впевнений, що жаба померла, навіть нічого не встигнувши подумати. Так, мабуть, легше помирати, коли нічого не встигаєш подумати... Хоча... що вона могла подумати? Що її накрило уламком метеорита? Пригадую, її кишки чвиркнули в різні боки, а я перехилився через перила й хвилин п'ять блював у воду смаженою картоплею й молоком, якими мене годували на сніданок. Після цього я заповажав льотчиків-бомбар-дувальників. «Цікаво, – думав я, – піднімаючись у небеса й скидаючи бомби на сонні міста, вони теж ригають?»
Я лежав, поринувши в спогади й думки, а Мі-ла весь цей час не могла знайти собі місця.
— З'їж зефіру, попустить, нарешті сказав я їй.
— Не говори зі мною так, я тебе ненавиджу... До того ж мені не можна солодкого. Хіба я не казала, що маю йти до стоматолога?
— Але ж я виразно чув: з кілограмом зефіру в шоколаді...
Міла наморщує носика й, певно, намагається пригадати бодай щось із тієї маячні, яку мені довелося вислухати вчора по телефону. Потім вона знизує плечима, нарешті всідається за свій стіл і починає рвати на дрібні шматочки якийсь папірець.
Коли папірець було пошматовано так дрібно, що ще дрібніше – вже просто нікуди, Міла обвела схвильованим і трохи дивним поглядом усю кімнату й раптом зупинилася на мені. Складалось таке враження, що як би добре я не прикидався, мовляв, мене не існує, вона мене все-таки помітила, вирахувала, спалила... Тоді Міла звелася з-за стола, навіщось зняла свій топік і залишилася в самих тільки трусиках із пришелепуватою жабкою. її потрясні груденята ходили вгору-вниз від дихання й, наче маятники, почали мене гіпнотизувати... Мілин погляд знову пробіг кімнатою і вкотре зупинився на мені. «Ну ось, – подумав я, – вершина жіночого маразму... Зараз вона почне шматувати свій топік... А коли розбереться з топіком – трусики з жабкою, а потім, певно, добереться й до мене». Проте до мене Міла добралася значно швидше. Круто вихиляючи стегнами, вона підійшла до ліжка, на якому я валявся, й важким повільним шепотом спитала:
Слухай, хочеш мене?
За півгодини я сидів на бетонній клумбі, курив і водив язиком по своїй прокушеній губі, відчуваючи, як слина поволі стає солоно-металевою.
Ікарус повернувся із заклопотаним блідим фейсом – я навіть не став нічого питати. Було й так зрозуміло, що ми, як справжні лузери, вляпалися в іще одну конкретну халепу, до того ж – добровільно. Схоже було на те, що ма-жори вигадали таке... Ну просто таке... Таке...
