БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗
– Маєш якісь гроші? – спитав Ікарус, не відходячи від каси.
Я покопирсався в кишені й витяг останні зім'яті банкноти – щось близько п'ятнадцяти гривень.
—На, – сказав я з докором, – але щоб віддати мажорам, тут все одно не вистачить...
—А ми ще нічого не віддаєм, – поплескав він мене по плечу, – нам треба в секонд...
—Куди-куди? – охрінів я.
—У секонд, треба трохи прибарахлитися...
—Чувак, схаменись, це останні бабки, на який біс нам секонд?
—Спокійно, – показав він долоні обох рук, – і не став мені ідіотських питань! Я ж не питав, для чого тобі цілий кілограм зефіру в шоколаді?..
Ми повертаємо за гуртожиток і знову рулимо в напрямку харчового ринку, побіч якого притулився майданчик із секондом. Ікарус нервово мне купюри в кулані, я спльовую кров і думаю про те, що ми в капітальній дулі... Відчуття капітальності підкріплює ще й те, що вчора вночі я пообіцяв витягти з лікарні Анжелік, хоч і досі не уявляв, яким чином це зроблю.
Так ми доходимо до першої розкладачки, заваленої мотлохом, від якого тхне нафталіном і дохлими щурами. За нею стоїть вусатий бевзь років під п'ятдесят. Схоже на те, що він сам носить ці шмотки.
—Юначе, – заводиться він, побачивши в руках Ікаруса бабло, – можу запропонувати вам обалдєнні гавайські шорти, майже нові, прямо з Гаваїв, гіт сезону... – Він починає порпатися в лахмітті й за мить дістає звідти шорти незрозумілого кольору з віндсерфером на очку. Приблизно такі самі шорти висять сумним мішком і на ньому.
—Ні, мені потрібен плащ, дуже довгий плащ... – уриває його Ікарус, оскільки бевзь, здається, хотів був прочитати цілу лекцію про всі переваги його гавайських шортів.
—Та для чого вам плащ? – ніяк не може зрозуміти продавець секонду. – Адже це справжні гавайські шорти, до того ж літо...
—Тобто плаща у вас нема? – перепитує Ікарус і вже збирається йти.
—Гаразд, – враз втухає вусань, – я бачу, ви нормальні хлопці, тому спробую щось вигадати.
Скорше за все, про нашу «нормальність» йому говорять тільки бабки в руці Ікаруса. Вусань дістає з кишені своїх гавайських гітових шортів величезну допотопну трубу, розміром з праску, й набирає номер...
– Маня, – каже він, – підійди сюди...
За мару хііилим до розкладачки підбігає, тітка н таких самих гаванських шортах...
—Маня, хлопцям треба плащ...
—Та на який їм плащ, у нас же обалдєнні гаванські шорти, прямо з Гаваїв, гіт сезону... – починає вона, але бевзь її урвав:
—Маня, вони хочуть плащ...
—Гаразд, – зиркає Маня на бабки в руці Іка-руса, – я бачу, ви нормальні хлопці, тому спробую допомогти.
Вона випаровується й з'являється хвилин за десять, несучи під рукою бежевий плащ, місцями заляпаний блакитною фарбою.
– Кажуть, з Румунії, – пояснює Маня, так,наче це виправдовує те, що плащ заляпано фарбою, – узагалі він коштує двадцять п'ять, але через фарбу віддам за п'ятнадцять.
Ікарус мовчки віддає наші останні бабки. Плащ, наче речдок в американському бойовику, запаковують у прозорий поліетиленовий кульок, і він стає нашою власністю. Ми відходимо метрів на двісті від ринку, повертаємо в один із двориків, Ікарус обирає стежку, на якій найбільше пилюки, потім несподівано витрушує плащ із кулька й починає втоптувати його в землю. Я навіть не знаю, що про це думати. Єдине, що приходить у голову, так це те, що в Ікаруса істерика, справжня чоловіча істерика. Але для чого було витрачати останні гроші? Хіба важко було натягнути когось в общазі або в крайньому разі дати комусь по балді? Я волію нічого не питати... Кожен рятується від себе по-своєму...
Уперше менти замели мене через те, що я зайшов до книгарні... Згоден, звучить якось по-дурному і, зрештою, зовсім не означає, що читати в моїй країні небезпечно... Сталося це так: я був на першому курсі й тинявся з майже порожніми кишенями по місту, принаймні на книжки я витрачатися й гадки не мав. Тоді саме почали відкривати книгарні, в яких можна було подовгу стояти біля поличок і робити вигляд, що ти вибираєш якусь книгу, а насправді читати їх. Так от, у одній такій книгарні біля «дитячого світу» я почав читати томик Канта. Зайшовши перегодом до такої ж книгарні, але вже на Сумській, я надибав у ній такий самий томик і продовжив читати Канта. Власне, так я й читав Канта вже кілька тижнів, кочуючи з однієї книгарні до іншої. До слова, Канта я читав маленькими дозами й не через те, що мені було цікаво, а через певне почуття провини... А почуття провини перед Кантом я мав іще зі школи. Усе почалося з такої банальної й дуже далекої від класичної німецької філософії речі, як прибирання шкільної території. Моя третя школа була розташована прямісінько посеред студмістечка, а моя тодішня класуха була зовсім зеленою, тому нашому класу завжди діставалась алея під вікнами політехівської общаги. Тож коли інші класи підмітали асфальт, збирали в садку листя (це було восени) або чистили сніг узимку, то ми цілий рік знімали зі шкільного паркану гандони, вигрібали купи пивних бляшанок і ще більші купи пляшок з-під водяри. Часом нам траплялися порнографічні карти, а одного чудового весняного дня ми вигребли з-під недоталої купи снігу цілий томик Канта. Але оскільки тоді ми ще не знали, хто такий Кант, то вирішили розпалити із нього багаття. Я 6 узагалі не торканої цієї книги, ще здалеку мені вдалося, що на обкладинці написано КАНАТ, тому підліткова цікавість перемогла. Не знаю чому, але в мою пам'ять врізалося те, що Кант був мокрий і хєрово горів. Ми були дурними підлітками й, пригадую, так заходилися його палити, що для нас це стало питанням честі. Вірите, коли ми витратили на нього дві коробки сірників, кожен із нас так зненавидів Канта, неначе він особисто перейшов кожному з нас дорогу, наче він сказав усім нам: чуваки, ви речі в собі!!! – а ми подумали, що він послав нас на... Зрештою, прийшла наша класуха, підозрюю, вона теж не знала, хто такий Кант, але все одно прописала нам по повній програмі. Одним словом, Канта я читав здебільшого через своє шкільне дежавю... Так от, того вечора мені знову приспічило почитати Канта. На черзі була книгарня на Сумській, бо в книгарні біля «дитячого світу» я був на початку тижня. Я потинявся між полицями, погортав кілька книжок, узяв Канта, знайшов потрібну сторінку й втикав над ним десь із півгодини. Коли ж я збирався піти, то несподівано помітив біля самісінького входу два величезні акваріуми. Під час моїх попередніх візитів їх тут не було. А я вже, здається, казав, що в мене з дитинства була слабкість до акваріумів і риб. Я не втримався й присів перед його товстим склом, а потім почав дивитися в очі великій коричневій рибині. Вона якийсь час теж дивилася мені в очі, їй було незручно, самі розумієте, через розташування власних очей, тому вона повернулася до мене боком і трохи мружилася. Та найцікавіше почалося
за мить. Риба раптом розвернулася й попливла прямо па мене, потім відкрила свою досить велику пащеку, гак, наче збиралася пробити скло й відкусити мою зухвалу голову, просто заздрячи тому, що в мене зручніше розташовані очі... але цього не сталося, й вона, наче присоска, присмокталася до скла. Заплющивши свої баньки, рибина завтикала й поринула, мабуть, у свою риб'ячу нірвану. Вона висіла так п'ять, десять хвилин, аж доки мене не почав напружувати сек'юриті. Я спробував йому пояснити, що просто дивлюся на рибу, що я не збираюся її красти, але йому це все одно не сподобалось. Тоді я підійшов до найближчої полиці й купив першу-ліпшу найдешевшу брошуру, здається, це був збірник якихось східних рецептів приготування риби. Побачивши в моїх руках таку літера-турку, сек'юриті запанікував ще дужче й поспішив виставити мене за двері. Я йшов Сумською й намагався зрозуміти, про що та риба думала й навіщо вона ось так присмокталася до холодного товстого скла. Ця думка не давала мені спокою цілісінький день. Мій настрій погіршився ще й через те, що тепер я не міг так вправно читати Канта... бо в книгарню на Сумській мене тепер навряд чи пускатимуть... Залити горе я вирішив у найближчому барі, там я спустив решту бабок і трохи не розрахував із випивкою. Одним словом, додому довелося повертатися геть угашеному та ще й на метро.
