Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (онлайн книга без txt) 📗
Пожувавши повітря губами, Нахал Нахалич цілком виправдав у моїх очах своє прізвисько.
Наллєш борщику мені? запитав він у тітоньки Ніни. А я тобі тазика в дім занесу.
Сусідка кивнула, і вони підвелися.
Нахал Нахалич схопився за таз, але чи то випадково, чи навмисно зронив з нього на землю рушника. Довелося тітоньці самій перехопити своє багатство. Вони рушили до під'їзду і розтанули в світлі сонця, мов дві чорні цятки.
Я притисла до грудей торбинку з капцем і підвелася з лави. Мені треба було зробити три кроки в бік арки, до якої я ніколи не доходила.
Тепер мусила подолати цю відстань, вийти за рамки двору, не ламаючи межу часу. Я глибоко вдихнула гаряче повітря, заплющила очі, зробила три кроки вперед і…
...і вийшла!
Вийшла в інший маленький дворик, де так само під грибками стояли дитячі «пісочники», висіли на заіржавілих трубах старі гойдалки і мотилялася на вітрі білизна. Посередині височіли дерев'яні голубники, подекуди тулилися до під'їздів «Запорожці».
Перетнувши кілька подібних дворів, я вийшла до тролейбусної зупинки. Вона лишилася на тому ж самому місці.
Звісно, їхати довелося «зайцем», адже в кишені не було жодної радянської копійки. Кондукторка, поглянувши на мої джинси і топ, не наважилася підійти. А я відчувала себе голою, адже люди весь час позирали в мій бік жінки підібгали губи, хлопці і чоловіки посміхалися. Один просто-таки прилип до мене, напираючи на спину.
І раптом я згадала трагедію всього свого життя, про яку з віком розповідала з посмішкою: коли вчилася в старших класах і долала відстань до школи в транспорті, жодного дня не обходилось без того, щоб до мене ззаду не притулився якийсь маніяк. Тоді мені здавалося, що увесь світ складається з таких тролейбусних маніяків. От і зараз подих незнайомця за моєю спиною викликав той самий страх і ті ж неприємні асоціації: я стою в закороткій шкільній формі, ледь дихаючи, а хтось липкою долонею обмацує мої сідниці. Обернутися лячно і соромно. Зробити зауваження вище моїх сил. А сили зникають, випаровуються. Потім цілий день відчуваєш на собі огидну луску цих дотиків. І власне безсилля. Одного разу я таки наважилась обернутися і побачила над собою обличчя чоловіка років сорока, в окулярах, зі шляхетними залисинами на скронях. Воно було таким посереднім, звичайним і навіть доброзичливим, що я розгубилася, адже очікувала побачити за своєю спиною вовкулаку. Він зосереджено дивився за вікно, ніби його блудливі руки не мають до нього жодного стосунку. Тепер мені навіть здалося, що упізнала цю огидну, тлусту, невиразну пику. Прибери лапи! крізь зуби проциділа я. Він злякався, відсахнувся. Я давно за тобою стежу, гнидо педофільська! сказала я. Торкнешся хоча б однієї дівчинки урию! Його чоло вкрилося дрібним потом. Він відсахнувся. Якби знати раніше, які вони лякливі!.. Цілком задоволена собою, я почала розглядати місто, що пропливало за вікном. Таким зеленим я його не бачила! Більше того, дерева і кущі були розлогі, розкуйовджені, непричесані і саме цим прекрасні і живі. Одна з вулиць рясно всіяна маленькими райськими яблучками. По ній ходили жінки і діти з кошиками, збирали їх на варення... Вийшла там, де, пригадується, мав бути «центр». Роздивилася по усіх боках. Не знаю, з чим порівняти те, що відкрилося моєму зору. Потрапляння на іншу планету? Місто не було таким барвистим і калейдоскопічним, яким я його знала. За кольором досить монотонне, з перевагою на користь сірого та зеленого. Менше скла і металу, менше блиску, менше тих речей, на яких можна було б зупинити око. Ніяких білбордів, рекламних щитів, мало вуличних кав'ярень під парасольками, ресторанів, менше машин. І, здається, людей так само вдвічі менше. Я завернула до невеличкого скверу і сіла біля фонтана. Впізнавала і водночас не впізнавала цей сквер, повз який проходила майже щоденно. Посередині на невисокому п'єдесталі стирчав бюст Карла Маркса синюшне, вкрите плямами патини, обличчя. Таке, певно, буває у мерців на стадії розпаду. Бр-р-р... Мене охопила незатишна думка: а якщо я не повернусь? Навіть у свій старий двір! Я вийшла за його межі, а він зник?! Що тоді робити? А якщо дійсно лишуся тут назавжди куди податися? До кого звернутись? Кому пояснити, хто я така? Чи не загнала я саму себе в пастку, виходу з якої немає? А якщо немає, то… ох… як прижитися тут, коли у тебе немає жодного документа, грошей і житла? Тепер я відверто пошкодувала, що наважилась на цей небезпечний експеримент. Хотілося пити. Через кілька годин захочеться їсти. Чи просто почути хоч один знайомий голос… Ще ніколи не відчувала такої самотності. Повз мене пройшла група молодих людей. Ця весела балакуча зграя повернула мої думки в інший напрямок. Господи, десь тут ходить дев'ятнадцятирічний Миросик!! І Томочка! І ця дивна стара Аделіна Паулівна. Вона, звісно, ще працює у своєму четвертому управлінні і фарбує вуста морквяною помадою. Певно, десь тут, в нетрях міста, є багато і інших людей, котрих я знаю.
Але стоп! Вони ж не знають мене! А як пояснити їм, хто я така?
Це не можна пояснити навіть власним батькам!
Одне слово, я тут сама. Сама, мов Нейл Армстронг на Місяці! І всі люди для мене інопланетяни. Я сиджу в центрі місячного кратера, де рухи уповільнені й тіні пропливають наскрізь, мов риби у водах океану. І моторошно дивитися на них, адже знаєш, що частково перебуваєш у місті мертвих…
Ось пропливла жіночка років сорока в яскраво-синьому «модному» костюмі: широкий блузон, скроєний за фасоном «летюча миша», спідниця-«олівець» до середини коліна, босоніжки на платформі. На вустах яскраво-червона помада, довгі широкі «стріли» на повіках а-ля Нефертіті. Зачіска «атомний гриб».
Красива жінка, сповнена енергії і сил. Я жахнулася: зараз, тобто в МІЙ час, їй сімдесят чи більше. І все в минулому: цей літній день, і цей синій костюм, і ці «стукалки» на платформі. І тонка талія. І вузькі литки… Все спотвориться, все піде в пісок часу. І цей пісок обліпить її з усіх боків, притрусить лице, занурить у безвихідь туги і нездоров'я. Я ковзала прискіпливим поглядом по перехожих. Подумки прибрала з вулиці тих, кому «за п'ятдесят», доволі бадьорих чоловіків і жінок, що поспішають на роботу. І скверик спорожнів. Навіть немовлята в візках у моїх очах перетворилися на майже ровесників. Повилазили з пелюшок і засіли з сигаретами та пивом на сусідніх лавах. І над всім цим осередком часу височіла синя пика Карла Маркса...
Тікати! Негайно повернутися!
Розповісти про все Миросю, здатися лікарям! І більше ніколи не їздити на ту околицю.
Я встала з лавки. Страшно хотілося пити. Але навіть випити квасу з круглої бочки ціною в п'ять радянських копійок не було за що. Дивилася на людей божевільними очима, мов Іхтіандр, що надовго залишив свою водну стихію.
Хотілося несамовито закалатати у стіни будинків із криком: «Випустіть мене звідси!!» Ось що означає «нема з ким сісти хліба з'їсти». Або попросити в когось хоча б ковток води.
Перед моїм внутрішнім зором, мов неонова вивіска, випливла адреса: «вулиця Жовтнева, будинок 7»…
Мов у гарячці, я вхопилася за задню кишеню своїх джинсів і намацала там… вчорашній бублик. Вчорашній? Тому бублику нині було плюс тридцять років! Від цієї думки я зареготала, мов божевільна, аж матуся з візком сахнулась і поквапилась швидко проїхати повз мене.
…В тролейбусі знову їхала «зайцем», сказавши кондукторці: «Икск'юз мі, ай дон'т андерстенд». Вона подивилась на мене переляканими очима і швидко пройшла далі. Я подумки посміхнулась. Мені були знайомі ці перелякані чи опущені долу очі «наших за кордоном». Звісно, звідси до того часу було ще далеко і народ їздив хіба що до Болгарії по профспілкових путівках, які дозовано видавали «передовикам виробництва». Але навіть через двадцять років тінь цих переляканих поглядів ще міцно лежала на обличчях наших туристів. Ніхто не звик дивитися прямо, а тим більше посміхатися. Просто посміхатися перехожим чи вітатися в крамницях.
