Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (онлайн книга без txt) 📗
Не знаю, скільки спливло хвилин, коли почула його стишений, тривожний голос:
Ви тут?..
Цього було достатньо, аби зрозуміти: відчуває!
Може, перейдемо на ти? сказала я.
Він обернувся до мене з полегшеною посмішкою:
Думав, що ти мені примарилась. Примарилась і втекла.
У «лазівку»? посміхнулася я.
Що? не зрозумів він.
Хіба ти не знаєш? лукаво промовила я і вирішила трошки пожартувати, повторивши те, що нещодавно чула в цій же квартирі: Є гіпотеза, що простір спільно з часом має спіральну будову по часовій координаті... Це виглядає приблизно так…
І я зробила те, що робив він: відірвала від газети смужку, нанесла на неї «вісь часу», намотала на палець і проколола в одному місці зубцем виделки. Він дивився на мої маніпуляції широко розкритими очима і мовчав.
Плин часу тягне нас в одному напрямку з минулого до майбутнього, і ми безсилі навіть пригальмувати в ньому, вела далі я, згадуючи і повторюючи його ж недавні слова, почуті тут. Але якщо піти перпендикулярно потрапляєш в «лазівку» і…
Очі його розширились, він хитнувся.
Навіть здалося, що він непритомніє. Це був чудовий привид підійти і зробити те, що хотіла зробити… Він міцно обійняв мене. Я відчула, як сильно він тремтить і… як затишно знаходитись в його обіймах.
Ти… ти… сказала те, над чим я давно працюю, але не міг так точно і так просто сформулювати! Ти теж в це віриш?!
Тепер я відповіла цілком впевнено:
Вірю.
Це неймовірно! І все, що відбувається зараз, неймовірно. Ти прийшла до мене… Він обережно взяв моє обличчя в руки, повернув до себе, і мене освітило таким світлом, що я заплющила очі. Я знав, що ти прийдеш…
…Його дотики проростали в ній, пускали корені, мов дерева, обплітаючи і проникаючи в кожну клітину. І вона поволі почала розчинятися в ньому, як цукор у склянці з водою. Танула, втрачала відчуття власного тіла, своє таке непересічне «я», давній егоїзм «брати і отримувати», дослухатися лише до себе. Все, все відпало.
Вона стала невагомою, як світло.
Адже він огортав її світлом.
Вона стала водою, адже він огортав її теплими хвилями і сам був, як море.
Вона стала музикою.
Адже він грав на ній без жодної фальшивої ноти.
Ще ніколи у неї не виникало почуття такої шаленої, майже нереальної спорідненості. Завжди щось заважало чи то запах чужого тіла, чи поквапливість, з якою до неї торкались, чи то якісь специфічні вигуки і слівця, що дратували. А тут було повне відчуття сполучених посудин.
Вони просто перетекли одне в одне без будь-якого зовнішнього подразника.
Все, що він робив, було заради неї.
Тільки заради неї…
Вона згадала, як в дитинстві падала в траву, обхоплюючи руками землю, і відчувала, як крізь переплетені судини цієї трави в неї втікає дивне і невідоме почуття повного злиття з природою, з чимось сильнішим і правдивішим, ніж те, що можна вимовити словами. Він дав назву цьому відчуттю дар любити. І все стало на свої місця. Він сказав: «Є стосунки, а є любов. Стосунків в мільйон разів більше, ніж любові». Вона ніколи не замислювалася над цим! Дійсно, все, що вона бачила довкола себе серед людей, усе, що здавалося любов'ю, цим затертим і тисячу разів повторюваним словом, котре вимовлялося без жодного сумніву на весіллях і усіляких родинних заходах, здебільшого виявлялось саме «стосунками». Сімейними, дружніми, скандальними, сталими, прагматичними, швидкоплинними, благородними, брутальними, обридливими, позашлюбними, діловими, партнерськими, високими і низькими, важкими і легкими, зацикленими, егоїстичними, виваженими, нудними, буденними. А любов була просто любов'ю і не потребувала епітетів...
7 червня, ранок
…«Кожна мить з тобою така щільна, мов крапля води, що плаває в невагомості. Не розтікається, не падає донизу, не розбивається, не спливає. Завдяки тобі я знаю одну важливу річ. Вона відкрилася переді мною, як найголовніша істина, як тлумачення Біблії, як розуміння усього потаємного, що може відкритися лише обраним: тепер я знаю, що таке любов. Як знаю і те, що її сутність і сенс відкривається далеко не всім. І не залежить від чогось зовнішнього. Любов дар, який живе всередині кожного, але може ніколи не розкритися. Так і лишається до кінця життя якоюсь мізерною, зіщуленою і навіть зайвою клітиною. Адже жоден промінь не освітив її, не дав їй життя, не окропив живою водою. Я не бачила жодної різниці між стосунками і любов'ю, як не бачать це мільйони інших. Ти навчив мене бачити цю величезну різницю. Стосунки тривають, любов живе. Вона завжди свіжа, її неможливо замулити ніякою буденністю. До любові неможливо звикнути! В цьому і полягає перевірка, що ти маєш любов чи стосунки. Ти, саме ти, навчив мене цього.
Але якби в тобі самому не було цього дару нічого б не відбулося!
Вибач, що піддаю нас такому випробуванню. Тобі знову доведеться чекати. А я не знаю, чи зможу повернутися…»
Поставила крапку.
Згорнула папірець трикутником і роздивилась по сторонах. Вранішнє світло вже повзло по стінах, ще п'ять хвилин, і настане новий день. Зовсім інший новий день, в якому і я буду іншою. І потім, коли він мине, і потім, коли минуть мільйони днів від цієї ночі.
Я зняла зі стіни фотографію, погладила її пальцем, перевернула і відтисла цвяшки, обережно вийняла скло і картон, що утримували його. Заклала лист між картоном і світлиною і так само обережно поставила все на свої місця, повісила картку назад, на стіну.
Більше за все мені хотілося повернутися до спальні, влізти під ковдру, пірнути під його руку, знову врости в нього, відчуваючи себе у безпеці.
Але у мене була ще купа невирішених справ, які не могла перекласти навіть на нього. Я тихо одяглася і нечутно вийшла за двері.
Замок клацнув надто голосно.
Я стрімголов помчала по сходах.
І мчала без зупинок ще пару кварталів, доки вистачало дихання і сил, аби не повернути назад…
...Було близько шостої ранку. Я не сідала в транспорт куди поспішати? Якщо і варто кудись бігти так це назад, туди, де зараз, певно, панує відчай. Але знала: це все зможу виправити пізніше. В цьому випадку не може бути ніяких «якби». І ця впевненість надавала сил просуватися все далі і далі від будинку.
Йшла, мов у невагомості чи уві сні, долаючи силу спротиву, яка тягнула мене назад. Так, певно, йдуть по пустелі чи по тундрі, вгрузаючи в пісок чи в сніг…
Тротуарами їхали поливальні машини, забарвлюючи повітря райдужними струменями води.
Вранішнє місто порожнє, прозоре, гулке; я чула кожен свій крок. Треба було б десь присісти і нарешті поміркувати над тим, що відбулося і що буде далі. Повертатися до свого будинку зараз не має ніякого сенсу що я там робитиму зранку? Але куди податися?
Мені спало на думку піти до університетського скверу того самого, де усього кілька днів тому зустрічалася з Олегом. Трохи зорієнтувавшись на місцевості, зрозуміла, що пройшла вже чималий шлях і той сквер знаходиться зовсім поруч. Там можна буде просидіти до обіду, а потім вирушити «додому» у мене ж є ключі. Ну і, звісно, перепустка-капець лежала в сумці.
Я почала підійматися вгору по алеї тій самій, по якій покотилося те «яблуко спокуси», що за ним так необачно побігла…
У сквері вже вирувало життя: на лавах сиділи бабусі, для кого ця вранішня година була часом обіду, котили візочки молоді матусі, вигулювали песиків мешканці з ближніх будинків. І повсюди галасливими зграйками купчилася молодь я пригадала, що зараз триває літня сесія.
Знайшла вільну лаву і сіла, дослухаючись, як гудуть ноги, все ж таки я подолала чималу відстань. Тепер можна прийти до тями, навести лад в думках. Хоча ніякого ладу там не було! Не могло бути.
Я заплющила очі. Здається, тільки те й роблю, що сиджу на безкінечних лавах в безкінечному просторі, мов якась кішка, котра пересувається з місця на місце у пошуках свободи.
