Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (онлайн книга без txt) 📗
Я поглянула на пасажирів. Усі вони їхали з зосередженими обличчями, готові в будь-яку хвилину дати відкоша один одному чи здійняти гвалт, видерти зубами своє «місце під сонцем» ближче до вікна.
…На вулиці Жовтневій майже нічого не змінилось із «вчорашнього» дня, хіба що старенька церква мала більш пристойний вигляд і майданчик у дворі майорів білими прапорами білизни. Таке враження, що по всіх околицях тривала капітуляція. Звісно, подумала я, пральні машини з сушкою мали не всі...
Що ж я йому скажу? «Дайте мені попити»? Абсурд.
«Я вчора була у вас. А тепер прийшла повідомити, що ваша теорія цілком реальна?»
Теж абсурд на межі божевілля.
А якщо піти тим самим шляхом, знову представитись журналісткою газети і попросити коментар щодо аномальних явищ?
Але я не знаю: чи писали про аномальні явища тридцять років тому? Хоча, здається, були такі рубрики на зразок «Удівітєльноє рядом».
Це слушне рішення. Зрозумівши, як діяти, я зайшла до під'їзду і одразу нерішуче зупинилася: сьогодні робочий день, якщо його нині ще не поперли з роботи, то навряд чи він буде вдома.
Доведеться чекати до вечора, доки я не помру від голоду і спраги. Але не тільки це змусило мене стишити кроки. Відчула неймовірне хвилювання, мов йду на побачення.
Дурна, сказала я самій собі, просто тобі до рук йде пригода вперед!
Піднялася на потрібний поверх, ще раз прокрутила в голові першу репліку: «Доброго дня! Вибачте, що турбую вас без попередньої домовленості…» Далі скажу, що працюю в газеті… м-м-м… ну, скажімо, у «вечірці» і маю завдання зробити з ним, як із молодим перспективним вченим, невеличке інтерв'ю. А далі побачимо. В кращому випадку поставлю пару запитань і попрошу попити, в гіршому просто не застану його вдома. Чи навпаки. Дзвінок на дверях не працював. Довелося постукати… Але перед тим я дістала з кишені бублик, ніби він дійсно міг бути символом довіри чи як він там сказав? перепусткою. Начепивши бублик на палець, чекала, чим розв'яжеться ця задачка. Але, здається, вона не збиралася розв'язуватися. Я стукала і стукала. Аж доки не відчинилися двері навпроти.
З них визирнула бабця. В руці вона тримала ключ.
Нарешті, сказала вона без найменшого здивування. А то я вже збиралася до магазину за молоком думаю, ну, як ніхто не прийде протягом двадцяти хвилин, піду.
Вона простягнула мені ключ.
А-а-аллле… Від несподіванки мене знову заціпило.
Бабця лагідно поглянула на мене, вочевидь, вона не чекала пояснень.
Заходьте, заходьте! Іванко скоро буде, він завжди залишає мені ключі для своїх друзів. До нього багато людей приїжджає. Не стояти ж їм у під'їзді!
Нічого ж собі! Але я вирішила без жодних запитань прийняти «правила гри» і взяла ключ.
Бабця приязно покивала мені головою і зачинила двері.
Я лишилася стояти на сходах з чужим ключем в руках і не знала, що робити. Як взагалі можна лишати свої ключі для будь-кого? Зараз би так вчинив хіба що хворий на голову.
Але цікавість взяла гору і я встромила ключ у шпарину.
...Все тут було, як і тоді. Трохи менше фотографій на стінах, трохи більше книг, той самий круглий стіл і зелений абажур лампи. Через те що я «нещодавно» тут була, відчула себе, мов удома. Пішла на кухню там було чисто і прибрано. Щоб нічого не зрушити зі своїх місць, ковтнула води просто з носика чайника і повернулась до кімнати, присіла на край стільця.
Скільки доведеться чекати? Води я попила. Може, встати і піти, повернувши ключ тій же бабці?
На стіні тихо цокав годинник. Знову йти в місто у мене не було ніякого бажання. Принаймні тут я відчувала себе затишно.
Я схилила голову на руки.
…Здавалося, проминуло лише кілька хвилин, але, коли розплющила очі, кімнату вже огорнули сині сутінки. Розплющила і одразу наштовхнулась на… погляд.
Навпроти мене за столом сидів чоловік. Він так само поклав голову на схрещені на столі руки і з цікавістю дивився на мене. Його очі були на рівні моїх очей. Я ще не могла втямити, чи це мені сниться, чи я дійсно прокинулась в цій кімнаті, куди увійшла, мов злодюжка.
Очі були ті самі лукаві і хитрющі. Вони світилися посмішкою. Знайомою посмішкою. Якусь мить ми вивчали одне одного. Потім я поволі підвела голову. Він вчинив так само. Не вимовив жодного слова. Розглядав мене, навіть я б сказала всотував моє лице цими лукавими очима.
Я зніяковіла.
Що маю сказати?
Все вилетіло з голови.
От дурна! Я ж щось мала сказати!
Пауза була така сама, як і вчора, тобто тоді, коли він відчинив мені двері…
«Доброго дня! Вибачте, що турбую вас без попередньої домовленості…» Точно! Так я мушу розпочати свою промову. Але надворі вечір. А яка взагалі може бути «попередня домовленість», якщо я забралася в його квартиру самотужки та ще й заснула, мов у себе вдома?!
Я хочу їсти… сказала захриплим від сну і хвилювання голосом.
Вимовила це досить плавно, без звичного «заїдання платівки».
Він радісно посміхнувся (довкола його обличчя, як і вчора, засвітилися тисячі осяйних ліхтариків!) і зітхнув з полегшенням, ніби перед ним ожила воскова лялька.
Що він має на це зробити? Запитати хто я, яким чином потрапила сюди. Попросити документи.
Перевірити, чи всі речі на місці.
Він кивнув на мою руку:
Це обручка?
Я поглянула на свій палець на ньому було надягнуто бублик (обручку, до речі, я ніколи не носила).
Я засміялася, вже знаючи, що він не питатиме документів.
Це чарівний бублик, сказала я. Ним я відчинила ваші двері!
Я люблю бублики, сказав він.
Знаю, сказала я. А крім бубликів у вас щось є?
Він заметушився:
Зараз перевіримо! Принаймні в холодильнику вчора були яйця. Але я можу зганяти до магазину.
Не треба нікуди ганяти. Обійдемося яйцями, сказала я і додала з посмішкою: Якщо вони там були… вчора.
Перейшли до кухні.
Він заметушився, дістаючи з холодильника продукти. Вивалив на стіл все, що там було, сир, яйця, масло.
Я помітила, що у нього тремтять руки.
Він повернувся до плити.
Я дивилась на його спину, шию, окреслену двома зворушливими впадинками.
Він вправно готував яєчню, сковорідка шкварчала і розповсюджувала спокусливі аромати.
Мені здалося, що спостерігаю все це тисячу років.
Чому ви не питаєте, хто я? запитала я.
Навіщо? Якщо ви прийшли гадаю, ви знали, куди йдете…
Так, дійсно, я це знала. Тільки не знала навіщо? Води попити? Чи побачити його знову без фланелевої сорочки і стоптаних капців, таким, яким він був зараз і… на тій фотографії.
Певно, я дійсно втратила розум, адже мені здалося, що запросто можу підійти до нього і обхопити руками спину, притиснутися до неї щокою, відчути її тепло і в цьому не буде нічого протиприродного.
Ніколи зі мною не траплялося нічого подібного. Щоб ось так одразу?
З іншого боку, подумки посміхнулася я, нині мені все дозволено! Адже, за великим рахунком, мене немає! Я бігаю десь там, по дачі своїх сусідів, збираю квіти, ловлю метеликів і п'ю на ніч молоко…
Справа була зовсім не в тому, що мені закортіло вагомого підтвердження присутності в цьому часі, чи есперименту, чи захисту. Ні. Відбувалося щось дивне: відчула себе так, ніби я давно жила тут.
Те ж саме відчула, коли прийшла сюди вперше, а згодом удруге, але тоді це відчуття виникло на рівні підсвідомості. І часом виринало спогадом приємності, затишку, спокою, зацікавленості, якогось незрозумілого щему в грудях. Але ніколи не доходило до чітких думок, а тим більше дій.
Як зараз.
А як же Мирось?! Ця невчасна згадка неприємно штрикнула серце.
Але інша послабила напругу: Мирось зараз сидить десь на даху чи де, він казав, полюбляв пити вино з друзями? і гадки про мене не має! Більше того він ходить зі своєю Томочкою, можливо, спить з нею, обіцяючи одружитися після інституту. Чемний, правильний, іронічний, впевнений у собі Мирось, який завжди знає, чого хоче. Мирось, який не вагаючись здасть мене в «дурку», щойно розповім про свою пригоду. Ні, не думатиму про нього зараз! Подумаю потім. Зараз же мене цікавило одне: чи відчуває цей дивак те саме, що я? Міркуючи таким чином, не помітила, що на кухні все стихло жодного звуку, навіть сковорідка припинила шкварчати. Він завмер, продовжуючи стояти до мене спиною.
