Країна розваг - Кінг Стівен (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

У «Джойленді» мені було чим зайнятися. Нехай ця робота й не була такою різноманітною та цікавою, як улітку, та принаймні не ставалося авралів і працювалося менш виснажливо. Я навіть мав шанс показати репризу в переможній ролі Гові і заспівати кілька куплетів пісеньки «З днем народження» у селі Виляй-Крути, бо перші три тижні вересня «Джойленд» ще був відкритий для відвідувачів. Проте наплив суттєво зменшився, і жодного нахнябленого атракціону в мене не було. Навіть на «Колесі Кароліни», котре за популярністю в нас поступалося лише каруселі.

— На півночі, у Новій Англії, більшість парків не закривається до Геловіну, — одного дня сказав мені Фред Дін. Ми сиділи на лавці й поглинали поживний та багатий на вітаміни обід з чилі-бургерів і шкварок. — На півдні, у Флориді, вони відкриті цілий рік. А ми ніби в сірій зоні. Ще в шістдесяті містер Істербрук спробував продовжити сезон восени, витратив чималенько на велику рекламу, але нічого особливого не вийшло. На той час, коли ночі стають морозними, народ надає перевагу сільським ярмаркам. А ще багато наших ветеранів зимувати їдуть на південь чи на захід. — Він окинув поглядом порожню широчезну Дорогу Гінчаків і зітхнув. — О цій порі року тут стає трохи самотньо.

— А мені подобається, — сказав я цілком серйозно.

Для мене то був рік осягнення самотності. Часом я ходив у кіно в Ламбертоні чи Міртл-Біч з місіс Шопло та Тіною Екерлі, бібліотекаркою з очима, які за товстими скельцями окулярів вражали своєю курячою витрішкуватістю. Але більшість вечорів минали у моїй кімнаті. Я перечитував «Володаря перснів» і писав листи Ерін, Тому і татові. А ще я написав чимало віршів, про які мені тепер навіть згадувати соромно. Слава Богу, що я їх спалив. До своєї невеличкої колекції я додав новий і втішно похмурий запис — «Темний бік Місяця». У Приповістях сказано: «Як вертається пес до своєї блювотини, так глупоту свою повторяє глупак». Тієї осені я повертався до «Темного боку» знову і знову і давав спокій «Флойду» тільки для того, щоб зрідка послухати, як Джим Моррісон співає «Це кінець, прекрасний друже». Такий от важкий випадок хвороби двадцятиоднорічних, знаю, знаю.

Принаймні вдень я мав достатньо роботи в «Джойленді». Перші кілька тижнів, поки парк ще частково працював, ми присвятили осінньому прибиранню. Фред Дін поставив мене керувати групкою ґазуні, і на той час, коли на ворота парку повісили табличку «ЗАЧИНЕНО НА ЗИМУ», ми почистили граблями і підстригли кожен газон, підготували до зими кожну клумбу та вишарували всі будки і ятки. Збили на задньому дворі сарай із профнастилу і поставили туди на зиму продуктові візки (що їх говіркою називали хавковозиками), кожен візок для попкорну, сніжків-ріжків і цуциколиків дбайливо вкривши шматком зеленого брезенту.

Коли ґазуні вирушили на північ збирати яблука, я, Лейн Гарді та Едді Паркс (малоприємний старожил, який протягом сезону керував «Домом жаху» та командою «Доберман») розпочали процес підготовки до зими. Ми осушили фонтан на перехресті Джойленд-авеню і Дороги Гінчаків і вже перейшли до «Плюсь-Хрясь капітана Немо» (значно масштабнішої роботи), коли до нас підійшов Бредлі Істербрук, одягнений у чорний костюм для поїздки.

— Сьогодні ввечері я від’їжджаю в Сарасоту, — повідомив він нам. — Бренда Раферті традиційно зі мною. — Він усміхнувся, показуючи свої кінські зуби. — Оце обходжу парк і висловлюю подяку. Тим, хто залишився.

— Гарної вам зими, містере Істербрук, — побажав йому Лейн.

Едді пробуркотів щось доволі схоже на «вдарити й погризти», але, мабуть, то було «вдалої поїздки».

— Спасибі за все, — сказав я.

Він потис нам усім трьом руки. Останнім був я.

— Джонсі, я дуже надіюся побачити тебе наступного року. Я думаю, ви, юначе, маєте в душі щось таке, що робить із вас справжнього карні.

Але наступного року він мене не побачив, та й ніхто не побачив його. Містер Істербрук помер на Новий рік, у своїй квартирі в кондомініумі на бульварі Джона Рінґлінга, менш ніж за півмилі від того місця, де стає на зимівлю знаменитий цирк [41].

— Дурний старий перець, — висловився Едді, проводжаючи Істербрука поглядом до машини, де на нього чекала Бренда, щоб допомогти сісти.

Лейн подивився на нього довгим і пильним поглядом, а тоді сказав:

— Едді, стули пельку.

І Едді послухався. Мудро вчинив, напевно.

Якось уранці, коли я йшов пляжем у «Джойленд» із круасанами, джек-рассел-тер’єр нарешті підбіг до мене, щоб обнюхати.

— Майло, вернися! — гукнула жінка.

Майло розвернувся, глянув на неї, а тоді знову звернув погляд своїх блискучих чорних очей до мене. Піддавшись імпульсу, я відірвав шматочок від випічки, присів і простягнув йому. Майло налетів, як ураган.

— Не годуйте його! — суворо закричала жінка.

— Ай, мам, та ну, — сказав хлопчик.

Почувши її тон, Майло не став брати круасан… але сів переді мною, піднявши догори передні лапи. Я все-таки дав йому шматочок.

— Я більше його не годуватиму, — сказав я. — Просто не хотів, щоб хороший трюк пропав даремно.

Жінка пирхнула і знову вткнулася носом у книжку — товсту й серйозну на вигляд.

— Ми його весь час підгодовуємо! — крикнув мені хлопчик. — Він не товстіє, бо багато бігає!

— Майк-О, а що ми знаємо про розмови з незнайомцями? — спитала мама, не відриваючи погляду від книги.

— Ми його щодня бачимо, отже, він не незнайомець, — резюмував хлопчик. Доволі розсудливо, принаймні як на мій погляд.

— Я Девін Джонс, — назвався я. — Живу трохи далі звідси. Працюю в «Джойленді».

— Тоді вам краще не спізнюватись. — Очей вона не підвела.

Хлопчик подивився на мене і знизав плечима («Що тут поробиш», — промовляло те знизування). Він був блідий і згорблений, мов старигань, але той порух плечима і погляд видавали в ньому здорове почуття гумору. Я так само стенув плечима і пішов далі. Наступного ранку я постарався доїсти круасани до того, як підійшов до великого зеленого вікторіанського будинку, щоб не спокушати Майло. Але помахав. Хлопчик, Майк, помахав у відповідь. Жінка сиділа на звичному місці під зеленою парасолею, і книжки перед нею не було, проте (за звичкою) мені не помахала. Її миле личко здавалося непривітним. «Тобі тут ловити нема чого, — наче промовляло воно. — Іди собі у свій парк дешевих розваг, а нам дай спокій».

Так я і вчинив. Але в наступні дні махати не перестав, і малий завжди мені відповідав. Вранці та ввечері малий махав у відповідь.

У той понеділок, коли Ґері «Батя» Аллен поїхав у Флориду (а точніше на Олстонський зірковий ярмарок у Джексонвілі, де його чекала робота начальника будки), я, прийшовши у «Джойленд», застав Едді Паркса, найменш улюбленого старожила, перед «Домом жаху». Він сидів на ящику з-під яблук. Курити в парку було verboten [42], але містер Істербрук поїхав, а Фредді Діна ніде не було видно, тому Едді відчув, що на правило можна й начхати. Курив він у рукавичках, що могло б викликати подив, якби він узагалі коли-небудь їх знімав, але я такого за ним не помічав.

— Ось ти де, малий. На п’ять хвилин спізнився. — Усі називали мене або Дев, або Джонсі, але для Едді я був просто «малий», без варіантів і назавжди.

— Я не запізнився, зараз сьома тридцять. — Я постукав по циферблату годинника.

— Виходить, відстає твій годинник. Чому ти не їздиш з міста на машині, як усі? Це ж п’ять хвилин — і тут.

— Мені подобається пляж.

— Мені похрін на те, що тобі подобається, малий. Приходь вчасно. Це тобі не лекції в університеті, куди можна приходити і йти, коли заманеться. Це робота. І тепер, коли Шеф Біґль поїхав, ти працюватимеш так, наче це робота.

Я міг би заперечити, бо Батя сказав, що за моїм розкладом, коли він, Батя, поїде, стежитиме Лейн Гарді. Але вирішив припнути язика. Ситуація була й без того досить поганою, щоб її ще й погіршувати. Що ж до відповіді на запитання, чому я не подобався Едді, то вона була очевидною. Едді всім надавав рівні можливості — йому не подобався ніхто. Якби з Едді стало зовсім нестерпно, я би пішов до Лейна, але то на крайній випадок. Тато навчав мене (переважно на власному прикладі), що керувати своїм життям для чоловіка означає керувати своїми проблемами.