Країна розваг - Кінг Стівен (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Едді підняв руки в рукавичках.
— На тому, хто це зробив, були такі рукавички. Ти знав?
Я кивнув.
— І зайва сорочка.
— Точно. — Його посмішка стала ще ширшою. — Щоб вийти чистим, без крові. Але ж спрацювало, скажи? Його так і не зловили. А тепер іди звідси.
Коли я підійшов до колеса, зустріла мене там лише Лейнова тінь. Чоловік, якому вона належала, був високо, на середині колеса — лазив по каркасу. Він перевіряв кожне сталеве з’єднання перед тим, як стати на нього ногою й перенести вагу. На одному боці в нього висів шкіряний футляр з інструментами, і час від час він витягав звідти торцевий ключ. Темний атракціон у «Джойленді» був лише один, зате високих було чи не з десяток, у тому числі «Колесо Кароліни», «Змійка», «Громовиця» і «Скажена трясучка». Упродовж сезону їх щодня перед Першими воротами перевіряла команда техобслуговування з трьох чоловіків, і, безумовно, у «Джойленд» навідувався (з попередженнями і без них) інспектор штату Північна Кароліна з питань парків розваг, але Лейн казав, що своїх атракціонів не перевіряють лише ледачі й безвідповідальні атракціоністи. Це змусило мене замислитись над питанням: а коли Едді Паркс востаннє їздив у своїх вааагончиках і перевіряв штааанги на предмет безпеки?
Подивившись униз, Лейн побачив мене і закричав:
— Той бридкий сучий син хоч поїсти тебе відпускав?
— Я всю перерву працював! — гукнув я у відповідь. — Забув про час. — Але тепер я справді був голодний, як вовк.
— У мене в будці є салат з тунця й макаронів, якщо хочеш. Я вчора забагато його наробив.
Я зайшов у маленьку кабінку з пультом керування, знайшов чималий пластиковий контейнер «Таппервер» і зняв з нього кришку. На той час, коли Лейн спустився на землю, тунець і макарони вже перекочували до мене в шлунок, і я трамбував їх печивом «Фіґ Ньютонз» (його теж трохи лишалося).
— Дякую, Лейн. Було смачно.
— Ага, з мене вийде комусь хороша дружина. Дай мені кілька коржиків, поки вони ще не всі в тебе у шлунку.
Я простягнув коробку.
— Як атракціон?
— Колесо в порядку, повному і абсолютному. Допоможеш мені попрацювати з двигуном, коли трохи їжу перетравиш?
— Так, звісно.
Він зняв котелок і покрутив його на пальці. Волосся в нього було стягнуте на потилиці в хвостик. Я помітив у чорному кілька проблисків сивизни. На початку літа їх ще не було, цього я був цілком певен.
— Слухай, Джонсі. Едді Паркс — карні-від-карні, але це не змінює того, що він злобний троль і сучий син. На його погляд, проти тебе працює два чинники — ти молодий і в тебе більше, ніж вісім класів освіти. Коли тобі набридне вигрібати його лайно, дай мені знати, і я скажу, хай від тебе відчепиться.
— Дякую, але поки що не треба, я в порядку.
— Я знаю. Я спостерігав за тим, як ти даєш собі раду. Мушу визнати, я вражений. Але Едді не простий випадок.
— Він хуліган, — підтвердив я.
— Так, але є в цьому і щось хороше: у більшості хуліганів, якщо пошкрябати поверхню, то під нею виявиться гівняний боягуз. І то не дуже глибоко. Так і з ним. У нашому парку є люди, яких він боїться, і так вийшло, що я один із них. Я вже розквашував йому ніс і залюбки зроблю це ще раз. Тобто я хочу сказати: якщо настане день, коли ти захочеш мати трохи більше простору для дихання, я тобі його забезпечу.
— А можна одне запитання про нього?
— Валяй.
— Чому він завжди в тих рукавичках?
Лейн розсміявся, начепив котелок на голову і перекособочив його під належним кутом.
— Псоріаз. У нього шкіра на руках від нього облазить, принаймні так він каже. Я вже й не пригадую, коли востаннє я бачив його руки. Він каже, що без рукавичок він їх розчухує до крові.
— Може, через це він такий нестерпний.
— Я думаю, якраз навпаки — нестерпна вдача призводить до проблем зі шкірою. — Він постукав себе пальцем по скроні. — Голова контролює тіло, ось у що я вірю. Ходімо, Джонсі, працювати треба.
Ми закінчили підготовку колеса до тривалої зимової сплячки й перейшли до зрошувальної системи. Коли всі труби було продуто стиснутим повітрям і стоки поглинули кілька галонів антифризу, сонце вже хилилося до дерев на заході парку і тіні видовжувалися.
— На сьогодні досить, — вирішив Лейн. — Більш ніж досить. Неси свій табель, я підпишу.
Я постукав по годиннику, показуючи йому, що ще тільки чверть на шосту.
Та Лейн з усмішкою похитав головою.
— Я не проти написати на аркуші, що зараз шоста. Ти, малий, сьогодні зробив роботи, яка на дванадцять годин потягне. А то й більше.
— Добре, — кивнув я. — Але не називайте мене малим. Це він мене так зве. — Я кивнув у бік «Дому жаху».
— Я запам’ятаю. А тепер неси свій табель і відчалюй.
У другій половині дня вітер трохи вщух, та коли я пішов пляжем, було ще тепло і вітряно. На цих прогулянках назад у містечко я любив спостерігати, як коливається на хвилях моя видовжена тінь, але того вечора дивився здебільшого собі під ноги. Мені хотілося лише сендвіч з шинкою та сиром із «Кондитерської Бетті» і пару банок пива з магазину «Севен-ілевен» по сусідству. Я би пішов у свою кімнату, всівся в крісло біля вікна і почитав під їжу трохи Толкіна. Я саме був на середині «Двох веж».
Підвести погляд мене змусив голос хлопчика. Бриз віяв у мій бік, і я чітко розчув його слова.
— Швидше, мамо! Ти майже його з… — Напад кашлю ненадовго перервав його слова. А тоді: — Ти майже його запустила!
Того вечора Майкова мама була не під своєю парасолею, а на пляжі. Вона бігла в мій бік, але мене не бачила, бо озиралася на повітряного змія, котрого тримала над головою. Мотузка тяглася до хлопчика — той сидів у своєму візку в кінці доріжки.
«Не в той бік, матусю», — подумав я.
Вона відпустила змія. Той піднявся на фут чи два, неслухняно потеліпався з боку в бік і зарився в пісок. Вітер підхопив його, і він полетів по піску. Мамі довелося бігти за ним.
— Ще раз! — крикнув Майк. — Того разу… — Кахи-кахи-кахи, гостре і бронхіальне. — Того разу ти майже його запустила!
— Ні, не запустила. — Голос у неї був втомлений і роздратований. — Ця клята штука ненавидить мене. Ходімо в дім, повече…
Майло сидів біля Майкового візка й блискучими очима спостерігав за тим, що відбувалося. Побачивши мене, він зірвався з місця й стрілою помчав під власний гавкіт до мене. Я дивився, як він біжить, і згадував слова Мадам Фортуни того дня, коли я з нею познайомився: «У тебе в майбутньому — маленька дівчинка і хлопчик. У хлопчика є собака».
— Майло, вернися! — закричала матуся. Її волосся, мабуть, було раніш зав’язане, проте після кількох авіаекспериментів розтріпалося й висіло пасмами. Тильними боками долонь вона втомлено відгорнула його назад.
Майло проігнорував наказ. Переді мною він різко загальмував, здійнявши передніми лапами фонтани піску, і повторив свій фокус із сидінням на задніх лапах. Я розсміявся і попестив його по голівці.
— Це все, що в мене є, друже. Круасанів сьогодні не буде.
Він гавкнув на мене й побіг назад до матусі. Та стояла по кісточки в піску, важко дихала й зиркала на мене з недовірою. Упійманий повітряний змій висів у неї біля ноги.
— Бачите? — спитала вона. — Ось чому я не хочу, щоб ви його годували. Він постійно циганить їжу і кожного, хто дає йому якісь недоїдки, вважає своїм другом.
— Ну, я налаштований доволі дружньо.
— Це добре. Але не годуйте більше нашого собаку. — На ній були бриджі та стара синя футболка з вилинялим написом спереду. Судячи з плям поту на ній, вона вже давненько старалася запустити змія в повітря. Дуже старалася, та й чом би ні? Якби моя дитина була прикута до інвалідного візка, я б, напевно, теж хотів подарувати їй щось таке, що вміє літати.
— Ви з цією штукою не в той бік біжите, — зауважив я. — І взагалі, з нею не треба бігти. Не розумію, чому всі так вважають.
— Не сумніваюся, що ви фахівець, — сказала вона, — але вже пізно, мені треба нагодувати Майка вечерею.
