Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
— Тихо.
— Ну й добре!
Грицан хотів поспитати, як розгортається акція, але телефон уже мовчав, і Грицан обійшов стрільців, розтлумачив, як мають поводитися, а потому вже до Гуйна, — той підняв вицвілі вії.
— Одягніться і ідіть до своєї робочої канцелярії,— звелів, не перестаючи думати, що справді найтрудніше починається саме ось з цієї хвилини, коли потрібна рішучість і розум. — Хлопці,— до двох стрільців, — не спускати ока, до канцелярії без мого дозволу нікого не впускати.
— Це наказ?
— Навіщо ці балачки? Ми ж не діти.
Грицан поводив себе стримано, говорив досить спокійно, жодного разу не підвищив голосу, однак в кожному слові почувалася твердість.
— Славчику, я йду! — заметушився Боговик. — Напишу репортаж і потім прибіжу! Тримайся!
«Ось так народжуються держави», — чомсь скрушно подумав Ярослав, залишившись сам-один. Він двоївся. З одного боку — сталося справді щось небувале, не для всіх збагнене, комусь навіть страшне, — бо чи мислимо тримати галицького намісника під вартою? А з другого — Грицан вважав себе великим реалістом, — перше ніж плескати в долоні з якоїсь нагоди, він замислювався: чи варто? Зараз було варто аплодувати і… передчасно. Хто заручиться, що принесе день? Хто безпомилково запрогнозує «погоду» на завтра? Грицан добре розумів, що сили поляків переважають. Отже, потрібна виняткова гнучкість керманичів держави, їхня проворність, розторопність — так само, як і військових: перемагати ворога не числом, а вмінням. Ох-ох! Скільки проблем!
Боговик з'явився перед обідом — засапаний, розпашілий, але сяючий, якийсь аж натхненний.
— Вітовському допіру присвоїли звання отамана! — від захоплення він майже кричав. — Комендантом Львова призначено Сеня Горука! Ти ж його знаєш!
— Чому ж це я не знаю… Знаю.
Зітхнув Грицан. Глибоко й невесело. Ніяк не годен був настроїти себе на райдужний лад, не годен — і край! Хоч головою товчи! А щодо отамана Сеня Горука, то він з перших днів серед Січових стрільців. Його, як і майбутнього коменданта Січового легіону Гриця Коссака, ще в чотирнадцятому році австрійське командування звільнило для створення українського війська. Тоді, на початку війни, першим комендантом Українських Січових стрільців був трохи Теодор Рожанковський, потому — директор Рогатинської гімназії Михайло Галущинський, Сень же Горук командував другим куренем, а Гриць Коссак — першим.
— Щось ти смутний, — зауважив Ростик.
— Тобі здалося, — Грицан спробував розсіяти його підозри. — Я попросту втомився, дуже втомився… Вибач, погляну, що робиться в намісництві.
Чиновники працювали так, як і вчора, ніби й не було ніякого перевороту. Це Грицана і дивувало, і непокоїло. Ану, зачнуть саботувати! Чиновник здатен на все, коли задіваються його спокій, благополуччя та амбіція.
У другій половині дня до намісництва прибула делегація Національної Ради на чолі з Костем Левицьким.
— Де пан Гуйн? — спитав той Грицана.
— У своїй канцелярії під арештом, — відповів незворушно Ярослав. — Це розпорядження Вітовського.
— Ви що, цілу ніч тримали чоловіка в канцелярії? — з жахом випалив Кость Левицький, витріщившись допитливо. — Та це… Це, зрештою, свинство… Старого чоловіка… Ні, це, це… — він так налякався і так розхвилювався, аж почав заїкатися.
— Мені наказано було.
— Негайно проведіть нас до намісника! — обурено закричав Левицький, злісно поправляючи пенсне.
— Самі дорогу знаєте! — відрізав Грицан. «Ах, падлюка! Замість похвалити мене, він… Ах, падлюка! Жаль нема тут Поточняка. Він би з ним порозмовляв!»
Йому хотілося вліпити Костю Левицькому по морді. Щоб пенсне аж вгрузло! Скрегочучи зубами, поплівся, однак, за членами Національної Ради. Першим, м'яко відчинивши двері, ввійшов до канцелярії Левицький, вклонився Гуйнові, котрий надуто куняв побіч свого робочого столу.
— Пробачте, але ми змушені вас потурбувати, — м'яко промовив Кость Левицький. — Цієї ночі…
— Знаю. Я арештант.
— Ми щиро-щиро просимо пробачення, — хутко, догідливо прогугнявив Кость Левицький. — Але так складаються обставини… Ми вчора просили вас… Мова про владу в Галичині.
— Так-так, я тепер в'язень українського війська, — похмуро підтвердив Гуйн, кліпаючи вицвілими віями. — І я, власне, не можу виконати ніякого акту передачі влади, я передаю свій уряд в руки віценамісника пана Децикевича. Отже, прошу мати з ним справу. І бажаю вам успіхів. Заодно прошу посприяти, аби я в найближчих днях виїхав зі Львова.
— Дякуємо вам за все те добре, що ви зробили для українського народу, — поправивши пенсне, улесливо пролепетав Кость Левицький. — Від імені Української Національної Ради бажаю вам усього найкращого, міцного здоров'я і многая літа. Про все інше прошу не турбуватися — ваш виїзд ми організуємо…
Грицан, стиснувши до болю зуби, опустив очі. В нього розболілася голова, лице палив сором: найогидніше в людині — прилюдне приниження. Хотів піти геть, та почув біля вуха Ростиків єхидний голос:
— А Кость Левицький таки вихований чоловік…
— Йдем, бо зараз кину бомбу…
Він вискочив прожогом за двері. В довгому коридорі, слабо освіченому, плював просто на килимові хідники, скрипів зубами, кусав уста й цідив мало не вголос безперестанку:
— Скотина! Скотина! Яка ж він усе-таки скотина!
Грицана наздогнав стрілець і сказав, що Вітовський викликає його до телефону; Вітовський звелів:
— Передай команду охорони намісництва комусь із старшин, а сам негайно приходь до штабу. Ти тут потрібен.
— Зараз буду, — без ентузіазму зронив Грицан.
Він зробив так, як повелів Вітовський, і покинув намісництво. За порогом зупинився. Над Львовом висіли густі хмари. Сірі, важкі. Грицан чи то зітхнув, чи ковтнув вогкого повітря, — десять років тому жандарми, після атентату на Потоцького, вивели сюди Січинського, щоб одвезти до криміналу, а ти йдеш у штаб майбутньої республіки… Але звідки взялось оте твоє спустошення? Чому не торжествуєш? Один Господь Бог відає! І Грицан ступив на Губернаторські вали — бульвар-сквер перед намісництвом, — пішов на вулицю Руську. Безлюдно. Моторошно. Чомусь не видно трамваїв. По кутах квадратної площі Ринок встановлено кулемети. На вежі ратуші тріпотів синьо-жовтий стяг, прапорці висіли й на деяких будинках. Очі зупинилися на кам'яниці, за брамою якої мешкала у дворі Оксана. Як вона там? Напевно, думає, що вже покинув, — переспав і покинув… Нічого, мусить потерпіти. Він усе їй пояснить.
У Народному домі застав справжній шарварок. Заки пропихався до Вітовського, наштовхнувся на новоспеченого коменданта Львова Сеня Горука, — високе чоло, відкрите втомлене лице сорокап’ятирічного мужчини, що пройшов з Січовими стрільцями всю війну. А коли Грицан наштовхнувся ще на полковника Гриця Коссака, то аж нарешті втішився: старі, гартовані січові кадри прийшли на поміч! Правда, в нього — може, під впливом Вітовського — не було особливо симпатії до Коссака, Грицан був на боці тих, хто казав, що Коссак самозванець, сам себе зробив полковником… Та зараз не до цього! Зараз потрібне порозуміння — спільно вирішувати спільні справи.
Хоча Коссак і Горук були першими комендантами куренів (відповідно першого і другого, третім — півкуренем — командував отаман доктор Степан Шухевич) створеного в чотирнадцятому році легіону Українських Січових стрільців, хоча Коссак був майже на десять років молодшим від Горука, проте по щаблях військової драбини видряпався вище: коли весною п’ятнадцятого року легіон було іменовано першим полком Українських Січових стрільців, австрійське командування поставило на чолі його Гриця Коссака, надавши чину полковника. Саме той чин і муляв багатьом очі. А може, все те від заздрості,— подумав Грицан, — здається, в жодній нації світу не панує така епідемія заздрості, як в українській… Один одного ладен утопити… Чи не від цього всі наші біди? А ще кожен хоче мати першість. Адже незаперечний факт, що у тому ж таки чотирнадцятому році, на здвизі 28 червня, генеральний отаман «Січей» Кирило Трильовський і голова «Соколів» Іван Боберський мало не побилися за дрібницю: кому йти на чолі походу зліва, а кому справа… Чи так уже це важливо? Що вдієш — амбіція! Отож воно і є, що заздрість, амбітність, жага влади, хоча нема на це таланту, а ще здатність будь-кому служити, аби лиш видертися на вершечок службової піраміди чи влаштуватись у гнилому, але для себе солодкому болоті обивателя — чин, гаманець, кам’яниця, жінка з посагом, — і вже він патентований патріот, як казав Іван Франко. Або класичний перекинчик, який рідну маму продасть самому туркові! Як же я всіх їх… люблю!
