Притулок - Андрусів Вікторія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Він був правий, і я не знала, чим йому зарадити… Проте щось (я так і не збагнула, що саме) підштовхнуло мене запитати:
– А ти пам’ятаєш бодай, як звалося те дівчисько, через котрого все трапилось?…
Він здивовано витріщив на мене очі:
– Даро, благаю… Це мабуть єдина річ, яку я пам’ятатиму до кінця свого життя… Тонічка… Моя Тонічка Грицак… Біда в тому, що я й досі і?і? люблю… Мітя замовк, ніби боявся, що все накопичене роками вирветься зараз назовні, і стане соромно за чоловічі сльози… Я могла передбачити, що моє запитання спричинить біль, проте мені необхідно було про це запитати…
Нарешті моєму ув’язненню настав кінець. Ранки були морозні, та вдень пригрівало сонечко, і всі тішились, що не ллє безпроглядно дощ, як зазвичай тут бувало о цій порі. Найперше, про що я вирішила подбати, це про своє зимове взуття, адже черевички, привезені Максом у перший приі?зд, могли витримати хіба міську хлюпавку, та не гірські морози. Я знала, що Дмитро Михайлович привіз із міста цілий оберемок добротних вовняних стельок на підклейку і, вбувшись у гумові чоботи та прихопивши своі? «модельні» черевики, рушила до Василя – нашого мовчазного чоботаря.
Був час сніданку, і особливоі? уваги на мене ніхто не звертав – з палат доносились пахощі каші, здобреноі? шкварками, і лунке шкрябання ложок по бляшаних мисках. Баба Галька з Анцьою збирали порожні і складали на кількаярусний візок, залишений в коридорі. Янко ошивався поруч, слідкуючи за порядком. Побачивши мене, він широко всміхнувся – після наших нічних походеньок лісом хлопець пройнявся до мене ледь не дитячою прив’язаністю:
– Дай вам, Боже, здоров’ячка! – незважаючи на кремезність та незграбні рухи, він був настільки безпосереднім і щирим, що мені часом хотілося бути з ним запанібрата. – Бачу, народні героі? вер– таються у ряди простих сільських трудівників?
Янко армійську службу відбував у десанті, а, повернувшись з війська, зрозумів, що його міць придатна в селі хіба в надзвичайних випадках: коли корова сказиться і нікому приборкати, чи фура десь перевернеться. Фуру він виносив на раменах, наче іграшкову, а корови казилися рідко, тож окрім «Притулку» застосувати себе Янкові було ніде.
– Вертаються, Янчу, вертаються… Не довічно ж героям рани зализувати, – озвалася я.
Баба Галька теж зраділа, побачивши мене:
– Богу дяковати, дитино, вижу, же ти здорова… Прийди в і?дальню, підкріпися. Ми з Анцьов туди зараз прийдемо, аби накласти повні миски на фурик та й везти у «янгольський».
Я показала черевики, що тримала в руках, даючи зрозуміти, що завітала сюди у справі:
– Дякую, Галино Василівно, я на хвилинку до Василя з проханням, а далі до вас…
Анця, насупившись, мовчала, підкреслено голосно погримуючи алюмінієвим посудом. І?і? відкинуте назад хустя незвично відкривало обличчя. Хелена знаходилась у сусідньому корпусі, поза межею доступності, тому остерігатись наразі не було кого. Я вперше побачила Анцю без хустки, і вона здалася мені майже голою. Надто низьке, аж не по-людськи, чоло, минаючи обличчя, впиралося у різко окреслені вилиці і робило і?і? обличчя несиметрично коротким. Воно не мало виразних вад, проте асиметрія спричиняла хижий вираз обличчя. І?і? булькувате око нагадувало недоварений яєчний білок і невпинно за мною стежило. І було незрозуміло, чи вона гнівається, що я зарано одужала, а чи тому, що я взагалі існую на цьому світі.
Василь уже зранку сидів за швацьким верстатом. Як завжди мовчки і зосереджено, наче важливішоі? справи за латання черевиків на світі не було. Здавалось, він ховається за роботою від реального життя: від спогадів, від думок, від усього, що бодай якось могло нагадати йому про минуле.
– Я до вас, доброго ранку, – показала йому черевики. – Утеплити можете?
Кіпа привезених Дмитром Михайловичем стельок лежала поруч. Під швацьким верстатом своєі? черги очікували чоботи з віддертими, мов роззявлена паща хижоі? риби, підошвами, капці, тканина на яких втратила цупкість і, утворивши дірку, зрадливо виставляла великий палець власника всім на оглядини, робочі грубі черевики, котрі від постійноі? вологості тріскали на швах… Проте моі? модельні черевички Василь не кинув до загальноі? купи, а дбайливо відклав убік: після всього, що сталося тієі? зловісноі? ночі, на мене кожен став дивитися якось інакше, по– особливому.
– То я зайду пополудню?..
Він мовчки кивнув у знак згоди головою, і я вже хотіла було піти, аж біля дверей мене наздогнав хрипкий та приглушений, наче видобутий з печери, голос:
– Я вам вовняні підклею… Вони тепліші за картонні, – і далі схилився над роботою, наче нічого не трапилось…
Я вклякла. Лишень не подати виду. Лишень не виказати подиву тим, що трапилося щось надзвичайне. Лишень не злякати Василя і вдати, що я нічим не здивована. Лишень би він збагнув, що так має бути завжди і ніхто цьому не дивуватиметься… Лишень…
Я й справді зуміла взяти себе в руки, і наче нічого не трапилось, кивнувши Василеві у знак згоди, розважливо вийшла з майстерні. Та не встигли за мною причинитися двері, як я бігом кинулась до Дмитра Михайловича, аби сповістити йому сенсаційну новину: Василь ЗАГОВОРИВ!!!
– Все залежить тепер від нас, дорогенька, – заспокоював мене лікар, котрого я знайшла у кабінеті адміністративного корпусу. Він мене відразу остудив, сухо і прагматично аналізуючи все, що сталося.
– Це могла бути суто інтуі?тивна спроба комунікаціі?, не обґрунтована його психікою і справжнім бажанням комунікувати, Даро. Так чиінакше ми маємо підтримати Василя у його підсвідомому починанні, а це означає – максимум уваги, що супроводжується нормальною розмовною мовою. Це має виглядати не так, як раніше: «чоботи віддав, чоботи забрав», а з нормальним супроводжуючим повсякденним текстом. Своєрідна провокація, так би мовити, до діалогу… Подивимося, що з того вийде… Так чи інакше, вперше розкрився він саме вам, Даро, і це не випадково… Не мені, не зважаючи на те, що я спостерігаю за ним впродовж кількох років, не напарнику Івану, з яким він проводить безліч часу пліч-о-пліч у майстерні, а саме вам… Є в цьому певна загадковість…
Дмитро Михайлович, звично примостившись на підвіконня, палив цигарку за цигаркою – це завжди наштовхувало його на філософські роздуми… – Взагалі, Даро, ваша поява у «Притулку» несе за собою загадковість… Ви зуміли за короткий час змінити стільки всього, що вистачило б на роки. Здається часом, що життя повернулося і пливе тепер зовсім іншим руслом, аніж раніше. Притульчани добре це розуміють також, що ви без сумніву відчуваєте по відношенню до себе… Може, ви несподіваний посланець космосу? – Дмитро Михайлович гучно, як умів тільки він, розсміявся, розрядивши тим самим патетично– піднесений настрій. – То скажіть своі?м Там (вказав, сміючись, угору), аби ще бодай деякий час залишили вас Тут, і ми матимемо змогу спостерігати немало всіляких див…
– Про це, Дмитре Михайловичу, вам варто домовитись з отим «повелителем космосу», котрого ви нещодавно ризикнули попросити люб’язно, аби мене звідси забрав, – я єхидно на нього зиркнула, та він начебто не помітив того погляду.
– Я бачу, ви ніяк не можете мені пробачити. Гаразд, я реабілітуюсь, – і кумедно виструнчившись, віддав мені честь, мов солдат офіцеру, приклавши руку до умовного кашкету.
«Ну зовсім пацан, не зважаючи на сиві острівки у волоссі», – подумала я, віддаляючись, і услід йому гукнула, нагадавши:
– Сьогодні увечері зустріч в і?дальні, не забудьте…
Увечері, як у старі добрі часи, пацієнти зібрались за довгим застеленим старою цератою столом. Мене радо кожен вітав, а дехто навіть розпитував про стан здоров’я. Це була перша зустріч після нічних пригод із Хеленою, і мені здалось, нам буде про що поговорити.
– Сьогодні нашою темою оберемо вартісність людського життя…
Я дала певний час для того, аби присутні осмислили серйозність розмови і, впевнившись у тому, що всі уважно слухають, продовжила:
