Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
У Космачі застала незвичну подію — суд над зрадником. Судили Чорного, що приходився братом районному провідникові СБ Кордубові. Суд скрупульозно вив-чив усі факти й виніс вирок — смерть. Чорний лежав тим часом зв’язаний під смерекою з вибалушеними від страху очима, ще надіявся, вочевидь, на поміч рідного брата — провідника. Але Кордуб власноручно розстріляв молодшого брата. Через три роки виявилося, що аґентом НКВД був самий Кордуб, а Чорний — його зв’язковим. Багато невинної крові було на руках обох запроданців.
У Березові мене чекали подруги Ксеня і Леся, а ще… тяжка звістка — не повернулися зі Спаса Сизий і Самбірський. Сизий разом із Романом — Мироном Василиком, братом покійного провідника Грома, і двома стрільцями перебували коротко в спаській криївці. Перед тим Самбірський з Уляною — Надією Водоставською хоронилися в криївці у Кийданчі, але їх хтось видав більшовикам. Перед загрозою Самбірський Уляну застрелив, сам же залишився живим і став зрадником. Рано-вранці 27 жовтня приведені Самбірським з Коломиї енкаведисти обскочили господарку Юрія Сорича, де була криївка з повстанцями. Довго вмовляли здатися, посилали в криївку і самого господаря і його дев’ятирічного сина Іванка. Проте повстанці знищили все, що було в криївці, а самі пострілялися, ніхто не здався ворогові на милість.
Енкаведисти тіла вбитих поскладали на подвір’ї, не встигнувши за своїм звичаєм поглумитися над мертвими, бо була вже ніч і, забравши побитого господаря, поїхали до Коломиї. Вранці більшовики казилися з люті, бо тіла вбитих щезли. Люди вночі встигли похоронити повстанців. Аж через довгих десять років повернувся з московської каторги господар і організував перепоховання чотирьох героїв на цвинтарі біля церкви.
Тим часом Самбірський — Микола Сенюк зі Старих Кутів продовжував вершити свою чорну справу — продавав колишніх друзів. Родину його завернули із Сибіру в село, віддали господарку вивезених на вічні мерзлоти людей. Самому Миколі дозволили закінчити інститут у Львові, по закінченні якого працював викладачем. Ціною підлої зради купив собі волю, освіту, добробут…
З Чорного лісу прибув новий окружний провідник пропаганди Аркадій. Відбулася осіння відправа, на якій, як завжди, побував провідник Буковини Сталь. Готувалися до зими, яка розпочалася сорок шостого року досить рано. Нам з Ксенею велено збиратися на зимівлю на Жаб’ївщину, Леся залишалася в Березовах. Зимову одежу ми мали, тому збори були короткі. Сердечне прощання і група з п’ятнадцяти повстанців відмарширувала на Космач. Окрім нас із Ксенею і кількох стрільців, хлібосольні Березови покидали провідник Сталь зі своїми охоронцями-галичанами, поручник Сірий, поручник Чорногора, провідник Аркадій зі своїм стрільцем Павлом, що говорив львівським діалектом, Іскра, політвиховник Левада.
Ішли верхами під покровом ночі, дні коротали в лісі, ватри не розкладали, бо попід ліси голодною тічнею шастали зграї енкаведистів і їхніх холуїв стрибків. В села по продукти не заходили, бо сліди на свіжому снігу було видно здалеку. Ми з Ксенею йшли всередині групи, втоптаною хлопцями стежкою, яку вони проторювали почергово, бо снігу випало нівроку, аж по пояс. І сипало ще, морози теж не відставали. Від наших гарячих колін сніг розставав і брався на спідницях ожеледою, від чого вони піднімалися довкіл розпашілих від безперервної ходьби тіл парасолями. Нарешті під ранок ми зупинилися в неглибокому лісовому видолинку й розпалили багаття. Хлопці понабирали повні їдунки снігу і пили окріп, а ми сушили крижану одежу біля вогню.
Одна з космацьких полонин зустріла нас, зголоджених і виснажених важким переходом, гостинно. Господарі напоїли нас спершу гарячим молоком і лише через кілька годин нагодували бурєшинником — смачною паляницею із картоплі і борошна — та будзом. Мене і Ксеню висадили на широку полицю над ватрою, на якій пастухи сушать сир, і ми там добряче відігрілися й висушилися. Після короткого перепочинку — знову в дорогу верхотурами, бо внизу бушували більшовицькі облави.
Незабаром нашу групу радо зустрічав на постої своєї сотні сотенний Вихор. Нас знову нагодували й обігріли. Кравець, що був при сотні, зняв з нас із Ксенею мірку, щоби пошити штани, бо спідниці були дуже непрактичні для переходів зимовими Карпатами. В сотні зустріла земляків-косівчан санітарку Нусю Бернадську і чотового Скобу — Дмитра Балагурака.
Наступного дня наша «березівська» група розділилася. Провідник Сталь зі своїми хлопцями завернув на Буковину, поручник Чорногора з кількома стрільцями подався кудись на доли, а ми — на Дземброню. Нас чекав надрайонний провідник Артим. Стріча відбулася в хаті його двоюрідного брата Василя, де він мешкав з мамою, дружиною і дітьми.
Вранці ми вже піднімалися в керунку до Піп Івана, де мали зимувати. Під вечір наша група зупинилася на місці майбутнього постою. Рідколісний схил старого зрубу полого збігав до потічка з прозорою студеницею. Місце досить гарне і, головне, безлюдне. Прибулі Артим, Черемош, Смілий, Заводія, провідник Аркадій, Павло, Іскра, Левада, поручник Сірий, Ксеня, я — Христя і ще два стрільці, взялися за роботу. Чоловіки звалили кілька смерек і заходилися будувати колибу, задня стіна якої знаходилася в землі, а передня виходила дополудня дверми і двома віконцями. Житло наше було добре замасковане деревцями і пеньками. Нам з Ксенею випало готувати вечерю. Куховарили ми постійно, правда, Ксені ця справа вдавалася краще. З мене була гірша куховарка, але поступово з допомогою подруги навчилася. Хлопці прихвалювали наші страви. Харчів було доволі — м’ясо, картопля, квасоля, борошно пшеничне і кукурудзяне, масло, бринза… Не голодували. Житло в нас вийшло досить затишне. Простора кімната з дощатими стелею і підлогою, двома вікнами і двома дверми нагрівалася від пічки в кутку. І хоч від лютих морозів тріскалися гучно смереки, стужа нам не допікала. Було трохи моторошно від голодного вовчого завивання, але звиклося. Всю задню стіну займали подвійні нари-причі. Ксеня і я спали вгорі біля печі, головами до нас — Іскра і Левада, під нами Сірий і Аркадій, головами до них — Артим і Смілий. Решта хлопців спала на нарах під іншою стіною.
Артим — Іван Скульський народився 1920 року в Жаб’єму. Закінчив гімназію, вчителював у рідному містечку. Сорок четвертого року пройшов старшинський вишкіл, став командиром сотні. Командував відділом УПА недовго, бо наприкінці сорок четвертого провід призначив його повітовим провідником ОУН. Люди дуже поважали розумного, врівноваженого і сміливого провідника, чесність і справедливість при вирішенні будь-яких питань додавали йому неабиякого авторитету серед друзів.
Потяглися звичні для повстанців будні. Хлопці часто ходили на зв’язок в терен, приносили вістки про засідки і облави, засилля більшовиків. До нас ніхто не приходив. З Ксенею в’язали хлопцям шкарпетки, рукавиці, навушники. Намагалися урізноманітнити страви…
Розпочався освітній вишкіл. Такий був наказ проводу — під час зимівлі підвищувати освітній рівень підпільників. Курси вів провідник Аркадій, мав обширні знання з політекономії, історії, географії. Ми старанно конспектували лекції, опісля ще старанніше засвоювали занотоване, бо викладачем Аркадій був суворим і вимогливим. Екзаменувати ж нас мало саме життя. Займалися всі, окрім стійкових, які змінювалися через дві години. Не обходилося й без курйозів. Потішним був стрілець Павло, який не знав військового впоряду і хлопці його вишколювали — праворуч-ліворуч… А загинути по-геройськи хлопець зумів…
Грудень пройшов у буденних клопотах. Хлопці час від часу ходили на зв’язок, поверталися завжди без посторонніх. Підійшли Різдвяні свята, проте принесли вони нам смуток і неспокій. Бо на саме Різдво Христове десь поодаль нашої зимівки розгорілася стрілянина. За словами Артима там зимувала боївка Білогруда. Отже хтось таки навів енкаведистів на повстанський постій. Звичайно, ми не могли встигнути через засипані снігами гори на виручку друзям, та й не мали права «засвічувати» себе ворогові. Після того випадку наша група покидала на день колибу, хоронячись в лісових нетрях, щоразу в іншому місці. Обирали таку місцину, щоби обсервовувати згори довкілля. Все частіше спостерігали з верхотури, як білосніжні гірські схили розрізали брудно-зелені змії більшовицьких каральних загонів. Кількаразово москалі проходили зовсім близько біля нашої колиби, але не виявили її, бо була майстерно замаскована. Тиждень після чутого нами нетривалого бою знову лунала стрілянина за недалекою горою, значить, більшовики виявили ще якусь повстанську групу. На душі в кожного було щемно.
