Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Смерть ходила назирці за кожним із нас. Загинув підрайоновий тереновий Чорний. Здався більшовикам і став провокатором районовий тереновий Острий — Дмитро Кіящук. У вересні сорок п’ятого прибув з москалями до Бабина на облаву. Боївкарі енкаведистів розбили, а Острого захопили живим. Революційний повстанський суд засудив зрадника до кари смерті. Так само знешкодили провідника СБ Дика, який виявився московським аґентом.
На початку травня сорок п’ятого за наказом проводу я прибула до Камарального лісу поблизу Хімчина. Там застала окружний осередок пропаганди (ООП) у повному складі: Лесю — Ірину Лепкалюк, Ксеню — Ліду Німу зі Старих Скоморох біля Галича, Сизого — Степана Радиша з Рожнева, Самбірського — Миколу Сенюка зі Старих Кут. Провідником осередку був Грім — Ярослав Василик з Вікна на Городенківщині, колишній студент медицини у Львові. Була при осередкові невеличка боївка, стрільці якої виконували охоронні та інші функції. Щоправда, ми постійно перебували при якомусь відділі УПА, який коротко перепочивав у нашому терені після боїв. То була котрась із сотень — Скуби, Мороза, Гамалії, Підгірського, Білого…
Осередок пропаганди працював безперервно, за будь-яких обставин. Друкувалися листівки, відозви, газета «За волю», оформленням якої займався дуже здібний хлопець Сизий, випускник Коломийської гімназії. Статті до газети писав Самбірський, проте основну роботу вів провідник Грім. Ми з Ксенею друкували, продовжували робити нотатки з радіопередач… Часто навідувався окружний провідник Борис — Григорій Легкий з Бережанщини на Тернопіллі. Невисокий, щуплуватий провідник мав велику силу волі, виділявся акуратністю. Його часто супроводжувала секретарка Соня — Катруся Гоянюк зі Спаса, маленька, щупленька, мовчазна і скромна дівчина. Ми називали її Сонечком, така була осяйна. Приходили милі дівчата: Вірна зі Снятинщини, Орися з Городенківщини, Уляна — Надія Водоставська з Коломиї. Ця тендітна дівчина була навдивовиж відважною. Глупої ночі переводила лісами-горами повстанські відділи, окремих підпільників. Бувало, запитуємо, як не збивається з дороги в пітьмі, а вона лише посміхається й тихо відмовляє: «А я, дівчатонька, до дерева притулюся, обійму його, а воно мені й підказує, куди далі йти». Отакі були в мене бойові подруги!..
Час від часу в нашому таборі відбувалися конференції-відправи. На них приходили крайові й окружні провідники Роберт, Митар, Залізний, Демон, Рибак, Кіров, Сталь… Останній дуже побивався за своїм ад’ютантом Чигирином — Юзем Гринчуком з Косова, який в Кутському районі потрапив поранений до більшовицьких лап.
Місце постою доводилося часто змінювати, бо лісами блукали більшовицькі вислужники, начебто в пошуках грибів, дров. Переходили здебільшого ночами, втомлювалися неймовірно, несучи нелегку поклажу. Для короткого відпочинку лягали покотом десь у заростях, щільно тулячись одне до одного, щоби зігрітись. Жодного разу хлопці наші навіть легким жартом не дозволяли собі образити дівчат. За роки підпілля не згадаю також, щоби хтось випив чарку.
Світанкову тишу 27 вересня 1945 року розкраяли три рівні автоматні черги. Ми таборували неподалік Хімчина. Невдовзі прибули провідник Борис, політвиховник Левада, Рибак, кілька командирів… Всі були дуже стривожені. Аж в полудень Сизий шепнув, що загинув командир Скуба. При обстрілі військових об’єктів у Коломиї стрілець недобре зарядив міну в ствол, яка розірвалася після вистрілу. Малесенький осколочок потрапив Скубі в сонну артерію. Стрільці понесли пораненого командира в гори. Дорогою, в Кривобродах, він помер. Похоронили Скубу між Кривобродами і Пилипами. До нас донеслися на розвидні прощальні сальви над могилою.
Скуба — Дмитро Гах, уродженець Хриплина, командиром був незвичайним, його, суворого, вимогливого і справедливого повстанці і місцеві жителі просто обожнювали, а вороги панічно боялися. Його випадкова загибель — непоправна втрата.
Мені доводилося часто друкувати різні документи для командира Скуби. Щиро він дивувався, що друкую швидко і без похибок, бо умови були не з найкращих — то при полум’ї ватри, то при свічці, або й взагалі при місяці. Якось двадцятип’ятилітній повстанський командир похвалився нам, дівчатам, медальйончиком на ланцюжку, подарованим йому нареченою. Ми знали, що Скуба і Залізний мають наречених — священицьких дочок Ліду і Зенку. Про більше розпитувати тоді було не прийнято. Ще з довоєнної пори дружили Білий і Соня, розквітло кохання між Сталем і Лесею, виникла взаємна симпатія між Борисом і Ксенею… Та й мені дівчата «пришили» нареченого. Часто після боїв і рейдів у нас ставала постоєм сотня Підгірського — Костянтина Приймака з Молодятина. Сотенний закінчив Коломийську гімназію, пройшов старшинський вишкіл у Космачі, посилено займався самоосвітою. Стрільці у сотні були здебільшого з Березовів, Мишина, Лючок, Спаса, пройшли добрий вишкіл і були дисципліновані. Сотня часто зводила гарячі бої з енкаведистами. Сам командир був двічі поранений, проте завжди був життєрадісний, вповідав якісь смішні історії, приносив нові пісні. Високого, стрункого, зі світлим кучерявим чубом сотенного мої подруги заочно й «засватали» за мене. За що я дуже сердилася.
Втім, загальна ситуація складалася так, що не до романів було. Краєм скаженіли більшовики, жорстоко карали людей за найменшу допомогу повстанцям, арештовували, піддавали тортурам, пускали з вогнем важкою працею нажиті господарки, вивозили на Сибір, розстрілювали… В селах зорганізували для боротьби з повстанцями стрибків, засилали в сотні, в організації, боївки провокаторів, різними способами вербували аґентів… Щодня серце краяли болючі звістки про загибель друзів: той загинув в бою, той потрапив у засідку і дострелився поранений, той підірвався на міні… Лави повстанські рідшали, але рішучість наша боротися за волю України не зменшувалась. Ми були сильні вірою в справедливість нашої боротьби, і зламати нас не могла навіть смерть.
Наш імпровізований табір стояв на височенькому березі дзюркітливого потічка, який Орися назвала Рубіконом, щоправда, Рубікон той нам доводилося переходити часто. Дівчата скористалися коротким затишшям і помилися в потічку, перевдяглися в свіжу білизну. Я саме заходилася пришивати до надто широкої спіднички поясок, як прийшов озброєний десятизарядкою зв’язковий. Забрав пошту і відбув. Сиджу в довженькій шинелі і продовжую шити. Кравцювання моє перервав провідник Борис — треба було щось негайно надрукувати. Не встигла я відклацати на машинці й трьох рядків, як неподалік бабахнув вистріл, аж виляск пішов поміж берегами потічка. Тривога! Кожен хапає свої речі і бігом у видолинок. Я вхопила машинку, папір і гайда з усіма. Погоні не було. Стрільці, що повернулися з розвідки, розповіли, що в таборі бушує банда енкаведистів під орудою Ґатілова. Хлопці знайшли також тіло зв’язкового, понівечене більшовицькими багнетами. Відійшовши від нас, хлопець напоровся на енкаведистів, яких провадила микитинська дівчина. Вистрілом мужній підпільник встиг повідомити нас про смертельну небезпеку.
За вечерею ми з вдячністю згадували вбитого рятівника, розбирали деталі пригоди. Потроху дійшло й до жартів — молодість брала своє. Найбільше, звичайно, хлопці й дівчата кпили з мене. Адже це мою спідницю «пайдьошники» як трофей несли на патикові через Хімчин. Особливо старався гострий на язик Сизий. Ось такий трагічно-комічний притрафунок. А скільки їх було…
Через кілька днів — сумне прощання з моєю вірною подругою Орисею, яку провід скерував на Городенківщину. На прощання Орися написала кілька віршованих рядків.
