Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Шурхіт осіннього листя під ногами додавав гіркоти розлуці. Прощалася з подругою, наче з власною молодістю.
Перед святом Святого Миколая Чудотворця ми заквартирували в гостинній хаті Лиска — Івана Гаврилюка, що був станичним у Спасі. Біля нас заклопоталися старенька мати станичного, його сестра Одокія, а ще хлопчина Степанко. Пампушки з гарячим молоком смакували нам надзвичайно, а тепла піч видалася царським ложем після лісових лежанок. Нам з Ксенею і Лесею відвели криївку під старою хатою Миколи Симотюка, в якого було семеро діточок. Найстаршому синові Іванкові виповнилося тоді сімнадцять. Вхід до криївки влаштований під піччю, закривався квадратовою кришкою. Широка дошка під стіною слугували нам за столик, над нею поличка — для книжок. Біля столика — невелика лавочка. Спали ми на дерев’яному тапчані. Стіни криївки оббиті струганими дошками. Коли гасили каганчик, то в стелі криївки світилася маленька дірочка-віддушина. Криївку ми зайняли вночі, а під полудне в сусідніх хатах зупинилися гарнізонники, які вешталися нашим подвір’ям туди-сюди. Сусіди у нас з’явилися вельми «приємні».
Господар щоночі приносив щось підхарчуватися і розповідав денні новини. Для маскування брав відро, несучи щось худобі, бо над нашими головами тупотіли в старій хаті вівці, кози, кінь. Коли надворі було спокійно, ми виходили на короткий час на поверхню подихати повітрям, вмитися. Господар сторожив тим часом на подвір’ї.
Начальником стрибків у Спасі, за дорученням проводу, став демобілізований з фронту через поранену руку Микола Симотюк, підібрав собі надійних хлопців. Піти в стрибки було наказано і синові нашого господаря Іванкові. Хлопці приносили розвіддані, невсипно стежили за гарнізонниками, повідомляли про засідки, облави, бо в село часто налітали зі своїми горлорізами енкаведистські верховоди Смолін, Захаров із Коломиї. Смолін не довіряв Миколі Симотюкові, часто погрожував розправою. «Всє ви в етом сєлє бандіти, а ти, Ніколай, очєнь хітрий бандіт…»
Провідник Грім, Сизий, Самбірський і боївкарі заквартирували в криївці край села у Юрія Сорича, брат якого був у боївці. Криївку викопали в березі за стодолою, заходили до неї з пивниці. Хлопці перебували більше в стодолі, лише при загрозі спускалися в криївку. До них часто навідувався провідник Борис, приходили зв’язкові з терену.
З приходом весни сорок шостого на село налетіли великою силою енкаведисти. Причиною послужив кур’єр, який втрапив до їхніх рук з поштою і літературою. Поза увагою озброєних солдатів у селі не зосталися жодна хата, стодола, забудова, жоден кущик, навіть пеньок. Нишпорили скрізь, кожен клапоть землі протикали металевими щупами, обстукували кожну стіну… Кожна схожа на криївку споруда, хай і порожня, коштувала господарям маєтку — палили безжалісно, людей арештовували. Крик, ґвалт, стрілянина стояли в селі до ночі. Пошуки припинялися до ранку, біля самісінької нашої хати. Вночі прийшли Лисок і Микола Симотюк. Розповіли невтішні новини. Що робити? Просимо, щоби забрали господаря з дітьми, а нам принесли чисті сорочки й гранати. Готуємося до останнього бою й смерті.
Вночі ґазда вивів з хати усю живність, лише одне козенятко мекало жалісливо десь під пічкою. На світанку з подвір’я пішли діти з батьками. В свіжих сорочках ми щиро молимося, просимо Бога не за себе, а за невинних людей. Напруга переростає всі межі. Нарешті чуємо гупання кованих обцасів — на подвір’ї, в сінях. Страху немає, думка працює чітко. Перед нами купа паперів для спалення, поруч сірники. Леся стискає в руці розбезпечений пістолет, ми з Ксенею тримаємо по гранаті. Перед очима калейдоскопом мелькнули обличчя рідних. Чоботиська гупають у нас над головами, дріботить копитцями козенятко. Його плаксиве мекання обриває удар чимось важким, супроводжуваний брудною московською лайкою. Наші серця готові розірватися разом з гранатами. Кроки нагорі віддалилися, затихли зовсім, а в скронях моїх гупало на всі гори: ледве розвела пальці, які стискали гранату.
В якомусь часі над нашими головами почулись дитячі голоси. Значить, тривога минула, енкаведисти забралися. Руки-ноги ослабли, в голові запаморочилось, все тіло якось зів’яло, я кудись попливла…
До тями нас привів голос господаря. Не витримав бідолашний, відкрив люк криївки і шепоче: «Дівчата, як ви там? Живі? Москалі забралися». Вночі поприходили Микола й Іван, господар з дружиною, радіють за нас, як малі діти. Ми прочитали принесену від наших хлопців пошту, наговорилися й надихалися свіжим повітрям — і знову в криївку. Повітря вистачало години на чотири. Коли від браку кисню гаснув каганець, ми лягали на тапчан і намагались не рухатися, щоби берегти сили. В нашій криївці ніхто не витримував довго, ні Соня, ні Дарка, ані хлопці, а ми якось звикли потроху.
У червні гарнізонники забралися з села і ми більше бували на повітрі. Спочатку хлопці мусили водити нас попід руку, бо виснажені наші тіла могло здути вітерцем. Подруги мої були сині, аж прозорі, та й я не краща. Але молодість взяла своє. Повітря, харчування й добре ставлення до нас господарів додало нам фізичної снаги, а духовної жодній з нас було не позичати. Почувшись на силі, ми змушені були покидати наших щирих і відважних господарів. Сердечно подякували їм і подалися на Ковалівку. Дорогою згадували людей, які ризикуючи життям власним і своїх дітей, півроку давали нам прихисток. Воістину народ наш український незнищенний!
Через багато-багато років, у вікопомному серпні дев’яносто першого, я була в Спасі на посвяченні хреста на місці, де загинуло двоє повстанців. Несподівано зустріла колишнього малого Степанка, тепер вже солідного чоловіка. З його дружиною Параскою побували на місці нашої криївки. Жива ще вісімдесятирічна господиня, яка добре пам’ятає мене з подругами і все, що тоді діялося. Пом’янули ми Лесю і Ксеню, які геройськи загинули, чоловіка старенької, який помер від серцевої хвороби. Немає вже в живих і Миколи Симотюка, якого люди погано згадують через його командування стрибками. В селі ж бо не знали, що і Микола, й Іванко Симотюки стрибками стали за дорученням провідників Бориса і Грома, що вони багато допомагали повстанцям. Іванко закінчив педагогічний інститут і вчителював ціле життя. Про його підпільну діяльність ніхто й не здогадувався.
Розповіли мені й про героїчну смерть станичного Лиска в 1947 році. Мав криївку в покинутій хаті під лісом. А видала його енкаведистам Ярина — Марія Гоянюк, колишня підпільниця, що стала провокаторкою. На совісті зрадниці і смерть Соні — Катерини Гоянюк, секретарки окружного провідника Бориса. 5 квітня запроданка навела загін енкаведиста Смоліна на хату Сониної сестри, де заквартирувала підпільниця. Щоби не потрапити до рук московських катів, Соня застрелилася.
При переході на Ковалівку Сизий повідав нам гірку новину — загинув провідник Грім. Пішов із села, щоби приготувати для нашої групи нове місце постою. На зворотній дорозі напоролися з групкою стрільців на більшовицьку засідку під Яблуновом у Крушнику. В нерівному довготривалому бою провідник, що прикривав відхід повстанців, був поранений в ноги. Відстрілювався до останку, останній набій залишив для себе. Пізніше в Спасі про останній бій відважного провідника складуть пісню:
Наша п’ятірка перебралася до Березовів. Дізналися про розгром більшовиками сотень Підгірського і Залізняка. Поручник Сірий — Іван Кулик зі Східної України і сотенний Підгірський продовжують вишкіл молодого поповнення для УПА. Від більшовицьких рук загинула подруга Оксана. Сизий з двома стрільцями подався в Спас, щоби забрати з криївки радіо, машинку, літературу… Мені ж провідник Борис дозволив провідати родину в Косові.
З групою повстанців дісталася Космача. Звідти боївкар Сигота — Микола Матійчак з Косова провів мене через Соколівку, Бабин до лісу побіля Косова. Не могла дочекатися вечора, а з настанням темряви потрапила в обійми до рідних. Першим примчав брат Влодко, за ним Богдан, а пізно вночі прийшли батьки. Ми не бачилися півтора року. Жили в старенькій бабиній хатині, бо нашу спалили. Тато пройшов крізь енкаведистські жорна і виглядав нещасним, вся родина бідувала. Якби не запомагали харчами добрі бабинські люди, то не відомо, чи й вижили б. За розмовою час пролетів швидко і ми змушені були розпрощатися. Дорога стелилася почерез Космач знову на Березови.
