Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
— Не думаю, що це допомогло, — сказав Річард.
— Не допомогло. — Джебр нервово поправила волосся. — Цірілла прийшла в сказ і покликала особисту охорону. Коли охоронці вбігли в подвійні позолочені двері, вона вказала на мене пальцем і, оголосивши зрадницею, наказала кинути в темницю. Поки стражники зв'язували мене, королева продовжувала викрикувати накази. Вона кричала, що якщо я скажу хоч слово про мої видіння — про моє богохульство, як вона це назвала — мені повинні відрізати язика.
У Джебр вирвався хрипкий сміх, який ніяк не відповідав тремтячому підборіддю і насупленим бровам. Немов виправдовуючись, вона додала:
— Я не хотіла, щоб мені відрізали язик.
Зедд, спустившись зі сходинок, заспокійливо поклав руку їй на плече.
— Ні, дорога, звичайно, ні. Ніхто і не чекав від тебе більше того, що ти вже зробила. Ти могла сильно нашкодити собі, якби наполягала на своєму. Це не вартувало того. Ти сказала їй правду. А Цірілла зробила свій усвідомлений вибір, не побажавши побачити цю правду.
Нервово смикаючи пальці, Джебр кивнула.
— Думаю, вона так до кінця і не вилікувалася від безумства.
— Не тільки божевільні часом поводяться більш ніж дивно. Ті, хто знаходиться в здоровому глузді, іноді теж здійснюють подібні вчинки. Не варто виправдовувати свідомі і обдумані дії таким зручним приводом, як безумство.
Коли Джебр здивовано подивилася на нього, Зедд розвів руками, як людина, яка занадто часто стикалася з подібною проблемою.
— Кожен, хто дуже хоче вірити у щось, часто не здатний побачити правду, якою б очевидною вона не була. Такі люди самі роблять свій вибір.
— Напевно, — погодилась Джебр.
— Схоже, замість того, щоб прислухатися до правди, Цірілла повірила в власну брехню. — Вставив Річард, згадавши Перше Правило Чарівника. Це був один з перших уроків, який він отримав від діда.
— Вірно, — Зедд витончено змахнув рукою, пародіюючи жест чарівника, виконуючого бажання.
— Для себе вона вже вирішила, як усе має відбуватися, а потім зрозуміла, що реальність не відповідає її бажанням.
Він опустив руку.
— Реальність не підпорядковується нічиїм бажанням.
— Тому королева Цірілла і розлютилася. Адже Джебр посміла голосно сказати правду. А ігнорувати сказане вголос дуже важко, — вставила Кара. — І потім її ж за це і покарала.
Зедд кивнув, ніжно погладжуючи плече Джебр. Під його ласкавим дотиком жінка втомлено прикрила очі.
— Люди, які не хочуть бачити правду, часто бувають налаштовані дуже вороже і голосніше за інших заперечують її. Зазвичай вони переносять свою ворожість на тих, хто посмів їм цю правду сказати.
— Але це навряд чи змусить правду зникнути, — додав Річард.
Зедд просто знизав плечима, показуючи, що не бачить тут нічого нового.
Для тих, хто відданий істині, це просте питання невіддільне від їх особистої потреби завжди підтримувати зв'язок з реальністю. Адже, у кінцевому рахунку, істина спирається на реальність, а не на вигадку.
Річард поклав долоню на різьблену ручку висячого на поясі ножа. Він нудьгував по відчуттю руків'я Меча Істини в своїй руці. Але він сам віддав меч в обмін на відомості, які привели його до книги «Вогняний Ланцюг». Привели до правди про те, що трапилося з Келен, і інформація коштувала такої жертви. Але все одно Річард болісно нудьгував по своїй зброї, і його дуже непокоїло, скільки бід накоїть Самуель, озброєний таким мечем.
Річард якийсь час посидів, спрямувавши погляд кудись удалину, розмірковуючи про Меч Істини, про те, де він може бути зараз.
— Важко уявити, як можуть люди відвертатися від того, що служить їх власним інтересам.
Голос Зедда злегка змінився, в ньому зазвучали нотки, що показують, що це вже не просто бесіда — схоже, на думці у старого було щось ще.
— Саме в цьому і полягає суть.
Піднявши очі, Річард побачив, що Зедд дивиться прямо на нього.
— Навмисне заперечення правди — є зрада самого себе.
— Чергове правило чарівника, чарівник? — Склавши руки, Шота, зупинилася і обернулася до Зедда.
Зедд підняв брову.
— Якщо бути точним — Десяте Правило Чарівника.
— Мудра порада.
Шота звернула владний суворий погляд на Річарда, неприємно довго розглядала його, а потім продовжила свою прогулянку.
Річарду навіть стало здаватися, що вона вважає, ніби він недооцінює небезпеку вторгнення армії Імперського Ордена. Але ж він ні на хвилину не засумнівався в її словах! Він просто не міг зрозуміти, чого ще вона чекає від нього, що ще він може зробити, щоб зупинити Орден. Якби одного бажання було достатньо, він вже давно відправив би їх назад в Старий Світ. Якби він тільки знав, як зупинити їх, він би все зробив. Але він не знає.
Нестерпно було просто знати, що вони йдуть, відчувати жах від їхнього наближення, відчувати безпорадність від того, що не можеш зробити нічого, не можеш зупинити їх. І те, що Шота, мабуть, вважає його просто упертюхом, який має на руках готове рішення, але не бажає нічого робити, виводило його з себе.
Він зупинив погляд на величній жінці, яка дивилася на нього зі ступенів сходів. Навіть одягнена в рожеву нічну сорочку вона виглядала благородною та мудрою. Поки Річард ріс серед людей, які підтримували його прагнення зрозуміти справжню суть речей, їй забивали голову ідеями Ордена, в які вірили її наставники. Потрібно бути виключно сильною особистістю, щоб після стількох років служіння цим вченням зважитися поглянути правді в обличчя.
Їй вистачило мужності, щоб повністю усвідомити суть і величину жахливих помилок, які вона зробила; мужності, щоб усвідомити істину і змінитися. Мало у кого вистачило б сил зробити таке. Дивлячись в її блакитні очі, він гадав, а чи набереться в нього хоч частка її мужності?
Невже вона теж думає, що він не звертає уваги на вторгнення Імперського Ордена з нерозумних егоїстичних причин? А що, якщо вона теж вважає, що він не зробив чогось необхідного, що могло б врятувати невинних людей від страшних мук? Він дуже сподівався, що вона так не думає. Був час, коли Ніккі, здавалося, залишалася його єдиною опорою, яка давала йому сили рухатися далі.
Він міркував, чи не чекає вона теж, що він кине пошуки Келен і зверне всі свої сили на порятунок незрівнянно більшої кількості життів, ніж одного. І не важливо, наскільки дороге ця одне життя йому, Річарду. Він придушив біль. Сама Келен прийняла б саме таке рішення. Незважаючи на всю любов до нього, вона завжди пам'ятала про те, хто вона така. І Келен не захотіла би, щоб він шукав її, якщо це означає, що доведеться пожертвувати стількома людьми, життя яких піддається смертельній небезпеці.
Вона завжди пам'ятала, хто вона така! Раптово все встало на свої місця: хто вона… І хто він. Келен не може його більше любити, якщо не знає хто вона така; та якщо вона не знає, хто він такий. Його ноги стали, немов ватяні.
— Так я це і побачила, — сказала Джебр і відкрила очі, немов прокинувшись, коли Зедд прибрав руку, — я зробила все, що змогла, щоб показати королеві правду. Але мені не сподобалося сидіти у в'язниці. Анітрохи не сподобалося.
— І що сталося потім? — Запитав Зедд, чухаючи впалу щоку. — Скільки ти просиділа у в'язниці?
— Я втратила лік дням. Вікон в камері не було, дуже скоро я перестала розуміти, день зараз чи ніч. Я не знала, коли змінювалися пори року, але знаю, що пробула там досить довго. І вже стала втрачати надію.
— Мене годували — не досита, тільки щоб не вмерла з голоду. Зрідка вони залишали запалену свічку в похмурій кімнаті, куди виходили залізні двері камер. Стражники не були жорстокими, але виявитися замкненою в цій малесенькій кам'яній клітці було дуже страшно. Але я не скаржилася. Коли інші ув'язнені проклинали все на світі, скаржилися, або піднімали шум, їх погрозами примушували сидіти тихо. Іноді я чула, як стражники виконують свої погрози. Деякі, очікуючи страти, перебували в темниці зовсім недовго. Час від часу приводили нових арештантів. Всі, кого я могла побачити через невелике віконце, здавалися людьми жорстокими і небезпечними. Їх брудна лайка часом не давала заснути, а коли я все ж засипала, мені снилися кошмари.
