Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Обличчя Джебр скривилося від болю, вона впустила голову на руки.
— Не можу й переказати вам всі ті жахи, що вони творили з жінками всього в парі кроків від мене. Тепер мене до кінця життя будуть переслідувати кошмари при спогаді про це. Згвалтування було всього лише початком. Істинним бажанням тих людей було справжнє насильство. Тваринне бажання принижувати безпомічних, заподіювати їм біль. Тримати в руках, розпоряджатися життям і смертю своїх жертв.
— Коли жінки перестали кричати, перестали пручатися, перестали дихати, вояки вирішили піти пошукати їжу та випивку. А, відзначивши, таким чином, перемогу, можна було б потім пошукати ще жінок.
— Як на веселому святі, вояки клялися один одному не заспокоюватися, поки в Новому Світі ще залишаються жінки.
Обома руками Джебр прибрала волосся з обличчя.
— Коли вони пішли, в темниці стало темно і тихо. Я притулилася до стіни камери, намагаючись не видати своєї присутності. Я весь час боялася випадково скрикнути. Боялася навіть тремтіти, щоб шерех мого плаття не міг почути хто-небудь із загарбників. У ніс бив важкий запах крові і ще чогось жахливого. Забавно, як з часом людина звикає до запахів, від яких у звичайних умовах їй буває погано.
— Але я ніяк не могла перестати трястися після того, як чула, що творили з тими нещасними жінками. Я страшенно боялася, що мене виявлять і зроблять зі мною те ж саме. Сидячи в камері, слухаючи жахливі крики в сусідньому приміщенні, боячись видати хоч один звук, я почала краще розуміти Ціріллу. Почала розуміти, чому вона збожеволіла.
— Тепер знову стали чутні звуки нагорі. Шум триваючої битви, крики болю і жаху, стогони вмираючих. Я відчувала запах диму. Здавалося, бійня не скінчиться ніколи. Жінки, що лежали біля дверей моєї камери, вже не видавали жодного звуку, і я знала — чому. Адже вони вже були за межами цього світу. Я молилася добрим духам, щоб вони прийняли нещасних в свої надійні обійми.
— Я знесиліла від страху. Але не могла — не сміла — заснути. Настала ніч, і я побачила світло, який пробивалося з боку сходів. Залізні двері темниці вже не відділяли мене від решти світу. Але я поки що не сміла вийти назовні. Не сміла навіть поворухнутися. Я все ще залишалася там, де провела весь довгий день, поки камера не занурилася в морок. Тим часом нагорі тривало мародерство. Битва закінчувалася, поступово змінюючись п'яним розгулом. Переможці святкували перемогу. Настав світанок, але шум не вщухав.
Знаю, не варто нагадувати, в якому місці я перебувала. Сморід, що виходив від трупів мертвих жінок, став нестерпним. Нестерпними булили і думки про те, що я сиджу тут в оточенні мерців. Сиджу посеред гниючих трупів людей, яких я знала. І все ж, страх перед тим, що творилося нагорі, змусив мене залишатися в камері ще близько доби.
— Голод і спрага були такі сильні, що мені почали ввижатися склянку води і окраєцьць хліба. Я відчувала запах теплого хліба прямо в парі кроків від себе. Я навіть тягнулася, щоб взяти його, але там нічого не виявлялося.
— Не пам'ятаю точно, коли це сталося, але настав момент, коли я з радістю почала чекати смерті. Адже смерть означала б кінець паралізуючого страху, в якому я перебувала. Я надто добре знала, що мене чекає, але вирішила, хоча б подолати цей клятий страх. Я мріяла, щоб він, нарешті, залишив мене, так чи інакше. Я знала, що мене чекають страждання, приниження і біль, але знала також, що пройти через них необхідно. Тоді настане кінець всьому — більше страждань не буде. Так само, як більше не страждають нещасні жінки, які лежать зараз на підлозі за дверима.
— Ось так я і зважилася покинути темряву моєї камери. Перше, що я побачила, були мертві очі Елізабет, які дивилися прямо на мене. Вона ніби стежила, чекала моєї появи, щоб розповісти про те, що з нею зробили. Вираз цих очей мовчазно благав про справедливість. Але не було нікого, хто міг би здійснити відплату. Я залишилася єдиним свідком її страждань і смерті.
— Побачивши її та інших мертвих жінок, я готова була кинутися назад і знову сховатися. При вигляді слідів тортур, яким їх піддали, в моїй голові знову зазвучали їх нелюдські крики. Я мимоволі почала схлипувати. На мене накотила хвиля жаху при думці, що все це очікує і мене.
— А потім, сліпа від страху і паніки, я прикрила ніс подолом сукні, щоб не відчувати страшного запаху, і стала пробиратися через купи оголених тіл. Я пронеслася по щаблях, не думаючи про те, куди біжу. Я тільки знала, що повинна скоріше забратися звідси. Весь час своєї втечі я молила добрих духів про милосердя швидкої смерті.
— Я була приголомшена, знову побачивши палац. Він запам'ятався мені красивим, старанно відновленим після попереднього нападу. Ремонт в ньому тільки-тільки закінчився. Тепер він знову перетворився на руїни. Ніколи не могла зрозуміти, чому люди витрачають так багато сил, щоб руйнувати. Як можна веселитися, займаючись настільки важкою і одноманітною справою. Парадні двері були зірвані з петель, стулки розрубані на шматки. Мармурові колони перекинуті. Всюди валялися уламки розбитих меблів.
Підлоги були посипані сміттям і шматками колись величних творів мистецтва. Черепки кришталевих ваз, рештки статуй — можна було навіть розрізнити носи, вуха, тонкі пальчики витончених фарфорових фігурок. Дерев'яні тріски нагадували про майстерне різьблення позолочених дерев'яних панелей; зламані столи, обривки картин, цілі картини, але потоптані безліччю чобіт. Шибки у вікнах були розбиті; зірвані гардини валялися на підлозі, покриті кров'ю; покалічені статуї; витончені кімнати, вимазані екскрементами. На розмальованих стінах грубі слова упереміш з обіцянками порахуватися з усіма гнобителями Ордена, що окопалися на Півночі.
— Всюди були солдати. Вони перебирали уламки в пошуках чогось цінного, що ще не встигли підібрати інші. Вони обшукували убитих, забирали все, що могли винести, здирали портьєри і стінні прикраси; весело сміялися, чекаючи своєї черги скористатися схопленою жінкою. Я застигла в заціпенінні серед руїн прекрасного палацу і чекала, що в будь-який момент мене схоплять і відволочать в темний куток. Я знала, що мені не уникнути такої долі.
Таких людей я ще не зустрічала. Величезні немиті чоловіки в закривавлених пошарпаних шкіряних обладунках насолоджувалися, навіюючи іншим смертельний жах. Більшість з них були обвішані ременями і ланцюгами, голені голови надавали їм ще більш страхітливий вигляд. Але траплялися й інші — з довгими сальними волоссям…. заплетеними в коси. Краплі поту проклали виразно видні доріжки на брудних обличчях. І всі з грубими і дуже гучними голосами. Дикі звірі в людській подобі.
— Бачити подібних людей в кімнатах, пофарбованих у ніжні рожеві або блакитні тони, було майже смішно. Але закривавлені сокири у них на поясі відношення до веселощів не мали. Як, втім, і палиці з гострими шипами, що висять у них на зап'ястях, і заляпані кров'ю мечі, і ножі.
— Але найстрашніші були їхні очі. Очі людей, які не просто змирилися з професією м'ясника, але одержують від своєї справи неймовірне задоволення. Погляд таких очей зупиняється на живій істоті з єдиним питанням: а чи можна цю істоту вбити? І ці очі починають світитися особливою жорстокістю при вигляді схоплених, що переходять з рук в руки, жінок. Такий погляд, сам по собі, здатний змусити жінку перестати дихати… змусити її серце зупинитися.
Ці люди давно відмовилися від, хоч скільки небудь цивілізованої поведінки. Вони не можуть домовитися або зробити обмін, як нормальні люди. Вони беруть що побажають, вони б'ються за найбільш ласий шматок. Вони руйнують, нищать, вбивають з примхи. Не роздумують. Не шукають причин. Їх поведінка виходить далеко за рамки моральних принципів культурної людини. Вони — дикі звірі, випущені серед невинних.
— Але якщо всюди були солдати, чому вони не схопили тебе і не потягли до решти? — Запитала Кара, зі звичною прямотою Морд-Сіт, анітрохи не піклуючись про доречність своїх слів.
Річарду прийшов в голову те ж питання. Тільки от задати його не вийшло — голос не слухався.
