На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Пітьма, що завжди панувала в ямі, виявилась цілющою для втікачів: у багатьох із них від яскравого світла пустелі боліли запалені очі, і бранці, залишаючись на сонці, неминуче осліпли б.
Яка мука була після кількох днів волі опинитися в темній, смердючій ямі!
Ув'язнені були наглухо відрізані від світу, до їхніх почуттів і переживань нікому не було діла.
І все ж таки, незважаючи на безвихідність становища, як тільки люди очуняли від наслідків тяжкого походу, вони знову почали на щось сподіватись.
Знову заговорив Каві, як завжди трохи грубувато викладаючи зрозумілі для всіх думки. Знову розносився сміх Кідого, залунали різкі вигуки лівійця Ахмі. Пандіон, що тяжко переживав загибель надій, приходив до пам'яті повільніше.
Не раз молодий еллін намацував у своїй пов'язці камінь — чудовий подарунок Яхмоса, але йому здавалося кощунством вийняти прекрасну річ тут, в цій огидній, темній ямі. До того ж камінь підвів його, він виявився нечарівним, не допоміг добитися волі й досягнути моря.
Все-таки Пандіон якось крадькома витяг зеленосиній кристал і підніс його до блідого променя, що падав із щілини, але не досягав долівки підземелля. При першому ж погляді, кинутому на радісну прозорість каменя, бажання жити і боротися знову відродилося в Пандіоновій душі. Він позбувся всього — він навіть не сміє подумати про Тессу, не сміє викликати образи батьківщини. Все, що в нього залишилося — це камінь, як мрія про море, про колишнє, інше, справжнє життя. І Пандіон почав часто любуватися каменем, знаходячи в його прозорій глибині втіху, без якої не можна було жити.
Не більше десяти днів провів Пандіон з товаришами в підземеллі. Без допитів, без усякого суду долю втікачів було вирішено пануючими людьми там, нагорі. Несподівано відчинився люк, в отвір упала дерев'яна драбина. Рабів виводили нагору і, засліплених денним світлом, зв'язували і сковували цепом по шестеро. Потім бунтівників повели до Нілу і негайно повантажили на велику баржу, що незабаром відпливла вверх по річці. Бунтівників відправляли на південну межу Чорної Землі, до Воріт Півдня, [65] звідки мав відбутися останній безповоротний шлях до страшних золотих рудників країни Нуб. [66]
Через два тижні, після того як втікачі змінили підземну в'язницю на плавучу, за п'ятсот тисяч ліктів вверх по річці, на південь від столиці Та-Кемту, в розкішному палаці начальника Воріт Півдня на острові Неб відбувалося ось що.
Начальник Воріт Півдня, він же начальник провінції Неб, жорстокий і владний Кабуєфта, що вважав себе другою особою після фараона в Чорній Землі, викликав командуючого своїми військами, начальника полювання і головного каравановожатого Півдня.
Кабуєфта прийняв викликаних на балконі палацу за багато заставленим столом, в присутності головного писаря. Великий і м'язистий, Кабуєфта пихато підносився над співбесідниками, сидячи, як і фараон, на високому кріслі з чорного дерева та слонових іклів.
Він кілька разів перехоплював запитливі погляди, якими обмінювалися скликані ним сановники, і посміхався про себе.
З балкона палацу, що стояв на підвищеній частині острова, відкривався краєвид з широкими рукавами ріки, що обтікали групу храмів з білого вапняку і червоного граніту. Береги вкривала густа поросль високих пальм, листя яких темною перистою смугою тяглося вздовж підніжжя стрімкого скелястого берега. З півдня підходила прямовисна стіна гранітного плоскогір'я, на східному кінці якого знаходився перший поріг Нілу. Там долина ріки відразу звужувалась, простір обробленої спокійної рівнини обривався біля незмірного пустельного простору країни золота Нуб. З уступів скель дивились на палац могили знаменитих предків — володарів Воріт Півдня, безстрашних дослідників країни чорних, починаючи з самого великого Хірхуфа. [67]
Далина потопала в сіруватій імлі спеки, але на острові була прохолода — північний вітер боровся зі спекою, що наступала з півдня, відганяючи її назад, у пустині, спалені степи.
Начальник Півдня довго дивився в далечінь на гробниці предків, потім жестом наказав присутньому рабові налити по останньому келиху вина. Частування було закінчено, гості встали і пішли за господарем до внутрішніх покоїв палацу. Вони опинилися в квадратній, не дуже високій кімнаті, оздобленій з такою витонченістю і таким смаком, як за часів великого Менхеперри. [68] Гладенькі білі стіни над підлогою були прикрашені широким ясно-синім бордюром із складним прямолінійним орнаментом з білих ліній, а попід стелею йшла вузенька смуга з квітів лотоса і символічних фігур, зображених синьою, зеленою, чорною та білою фарбами на фоні матового золота.
Стеля, окреслена вузькою смужкою з чорних та золотих клітин, перетиналась чотирма паралельними брусками з дерева густого вишневого кольору. В проміжках між брусками вся поверхня стелі була вкрита строкатим візерунком золотих спіралей та білих розеток на червоних та блакитних квадратах, що чергувалися в шахматному порядку.
Широкі одвірки дверей з гладеньких полірованих дощок кедра облямовувались вузькими чорними смужками, перерізаними безліччю подвійних поперечних блакитних рисочок.
Килим, кілька складаних стільців з слонової кістки та з верхом із леопардової шкури, два крісла з чорного дерева з золотою інкрустацією і кілька ящиків на ніжках, що були одночасно столиками, становили всю обстановку просторної і світлої, наповненої чистим повітрям кімнати.
Кабуєфта не поспішаючи сів у крісло, і його різкий профіль чітко окреслився на білосніжній стіні. Сановники присунули стільці ближче, головний писар став біля високого столика з чорного дерева, інкрустованого золотом і слоновою кісткою.
На блискучій дошці стола лежав сувій папірусу з червоно-білою печаткою. За знаком начальника Півдня писар розгорнув сувій і застиг у шанобливому мовчанні.
Командуючий військами, худий, з лисою головою, без парика, підморгнув маленькому дебелому каравановожатому, даючи зрозуміти, що зараз почнеться розмова, для якої їх покликано.
Справді, Кабуєфта схилив голову й заговорив, звертаючись до всіх присутніх:
— Їх величність, володар обох країн Чорної Землі, життя, здоров'я, сила, надіслав мені спішного листа. В ньому звелів його величність здійснити нечуване — приставити до міста живого носорогого звіра, з тих, що водяться за країною Вават [69] і відзначаються страшенною силою і люттю. Багато звірів з далеких країн Півдня приставлялося живими до Великого Дому за минулих часів. Люди Міста і люди Та-мері-хеб бачили великих мавп, жираф, звірів Сетха і земляних свиней; [70] люті леви і леопарди зграєю супроводили великого Усермар-Сотепенру [71] і навіть билися з ворогами Та-Кемту, [72] але ніколи не було піймано жодного носорога.
— З давніх давен володарі Півдня доставляли Чорній Землі все потрібне з країн чорношкірих, для них не було неможливого для здійснення. Я хочу продовжити цей славний звичай: Та-Кемт повинен побачити живого носорога. Я покликав вас, щоб порадитися, яким найлегшим способом ми зможемо привезти в Та-Кемт хоч би одного з цих страшних звірів. Що скажеш ти, Незі, який бачив стільки славних полювань? — він звернувся до начальника полювання, похмурого, опасистого чоловіка, кучеряве волосся, темна шкіра і горбатий ніс якого виказували його походження від гіксосів.
— Неймовірно страшний звір південних степів, шкіра його непрониклива для списів, сила подібна силі слона, — заговорив Незі поважно. — Нападає він перший, розтрощуючи і давлячи все, що стане йому на дорозі. В яму його не піймаєш: важкий звір неминуче покалічиться. Але коли влаштувати велике полювання і знайти матку з малям, то можна, забивши матір, захопити в полон маля і доставити його в Та-Кемт…
