На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Начальник полювання дуже поспішав: дорога мала забрати два місяці, а через дев'ять тижнів починала вже прибувати вода. Боротьба з прискореною течією уповільнила б рух уперед. Сплавити через пороги великий важкий човен із спійманим чудовиськом можна було тільки в повінь. Отже, в розпорядженні начальника полювання залишалося мало часу на повернення назад.
Рабів у далекій дорозі добре годували, і вони почували себе здоровими й міцними, незважаючи на важку щоденну працю. Вони гнали навантажені човни проти течії, що була особливо швидкою на уступах-порогах.
Полювання, яке мало відбутись, поки що не турбувало їх, кожен сподівався, що саме він врятується і дістане волю. Контраст між дикими просторами невідомої країни і чеканням жорстокої кари в ямі-тюрмі був занадто великий. І люди працювали з усіх сил, бадьорі, зміцнілі тілом і духом. Задоволений начальник полювання не скупився на їжу — її доставляли всі зустрічні селища і міста.
Зразу після від'їзду з міста Неб Пандіон і його товариші побачили перший поріг Нілу. Швидка течія стиснутої скелями річки розбивалася на окремі потоки бурхливої побілілої води, які з ревінням котилися схилом, поміж лабіринтами чорних скелястих острівців. Багато сотень років тому десять тисяч рабів під наглядом досвідчених інженерів Та-Кемту проклали серед граніту канали, якими навіть великі військові судна легко проходили пороги. Для човнів мисливської експедиції перший поріг Нілу, як і всі дальші, не був серйозною перешкодою. Раби ставали один за одним по пояс у воді, підштовхуючи човни від острівця до острівця. Іноді їм доводилося переносити човни на плечах по зручних виступах берега, що були вирізані повінню. З кожним днем мисливці просувалися все далі на південь.
Вони проминули печерний храм [78] на лівому березі ріки. Увагу Пандіона привернули чотири величезні фігури, близько тридцяти ліктів кожна, що стояли в ніші. Велетенські статуї фараона-завойовника Сотепенри мовби охороняли вхід до храму.
Експедиція подолала другий поріг Нілу, на що пішов цілий день.
Вище знаходився острів Уронарту з перекатом Семне, на порізаних скелястих берегах якого стояла величезна фортеця.
Фортеця називалася «Захист від дикунів» і була споруджена ще дев'ять століть тому, в часи фараона — покорителя країни Нуб. [79]
Товсті стіни в двадцять ліктів заввишки, змуровані з сирцевої цегли, зберігалися добре; кожних тридцять років їх підправляли. На скелях виднілись стародавні кам'яні дошки з написами, що забороняли неграм вхід у країну Та-Кемт.
Похмура сіра фортеця з квадратними баштами на кожному розі і кількома зверненими до річки, з вузькими сходами, прокладеними до ріки через скелі, височіла як втілення гордовитої могутності країни Та-Кемт. Але ніхто з рабів не підозрівав, що часи могутньої сили Та-Кемту минулися, що країну, побудовану працею незліченної маси пригноблених, розхитують до основ часті заколоти і що їй загрожує зросла сила нових народів.
По дорозі зустріли ще чотири фортеці, які стояли на скелястих островах або берегових скелях. Човни пройшли крутий заворот, у центрі якого було розташоване невеличке місто Гем-Атон. Його збудував той самий проклятий фараон, в руїнах столиці якого Пандіон відшукав статую загадкової дівчини. Тут жили єгиптяни, які в давні часи були вигнані або втекли з Чорної Землі. В кінці завороту річка, б'ючись об круті скелі темного пісковика, вигиналася під прямим кутом. Тут починався третій, крутий скелястий обрив, завдовжки майже в сто тисяч ліктів; щоб його пройти, мисливці витратили чотири дні.
Четвертий поріг, вище великого міста Напата — столиці царів країни Нуб, був ще довший і затримав подорожніх аж на п'ять днів. До того ж два дні човни простояли, поки начальник полювання вів переговори з правителями Куша. На четвертому порозі експедицію обігнали три човни з нубійцями, посланими вперед шукати звіра.
У долині ріки селища зустрічалися значно рідше, ніж у Та-Кемті. Сама долина стала набагато вужчою, і скелі безлюдних плоскогір'їв, прорізаних рікою, виразно виднілися в легкому серпанку спеки. Сотні крокодилів, що досягали інколи велетенських розмірів, ховалися у заростях очерету або нерухомо лежали на піщаних обмілинах, виставляючи під палюче сонце гребінчасті чорнозелені спини. Кілька необережних рабів і воїнів стали жертвою підступного нападу безмовних плазунів просто на очах у товаришів.
Тут було багато «бегемотів. Пандіон, етруски та інші раби з північних країн ще раніше познайомилися з потворними мешканцями річки, яких єгиптяни називали «хте». Бегемоти не виявляли страху перед людьми, але й не нападали на них без причини, тому раби близько підпливали до них. Безліч великих голубих плям виднілося вдалині перед зеленою стіною очерету, показуючи місце відпочинку бегемотів у широких ділянках долини, де ріка розлилась, мов гладке виблискуюче озеро. Мокра шкіра тварин була голубого кольору. Товсті жирні звірі стежили за човнами, вистромивши з води величезні, наче обрубані голови. Частенько тварини занурювали у воду і квадратні морди, тоді на жовтій каламуті, що виблискувала і струменіла, чорніли тільки лоби з маленькими круглими вухами, які стирчали наперед. Очі у бегемотів сиділи в опуклостях черепа — це надавало їм особливої лютості, — пильно і тупо дивилися вони на людей.
У тих місцях, де з дна річки, утворюючи пороги і перекати, здіймалися гранітні скелі, траплялись глибокі ями з прозорою і спокійною водою. Одного разу, тягнучи краєм гранітної брили човен, раби побачили на дні такої ями здоровенного бегемота, який повільно йшов по дну на своїх коротких ногах. Під водою тварина стала зовсім темносиньою. Бувалі негри пояснювали товаришам, що бегемот часто ходить по дну річки, розшукуючи коріння водяних рослин.
Долина ще раз різко вигнулася, вже востаннє. Від великого острова, родючого і густо заселеного, вона тяглася майже прямо на південь — до мети залишалась невелика частина дороги.
Скелясті краї долини знизились, їх прорізали численні широкі і сухі яри, в яких траплялись густі гайки колючих дерев. На п'ятому порозі два човни перекинулись: потонуло одинадцять чоловік, які погано плавали.
Вище п'ятого порога люди, нарешті, побачили першу притоку великої ріки. Широке гирло притоки, яка називалась рікою Ароматів [80] і впадала в Ніл з правого боку за течією, зливалося з основним річищем у великих заростях очерету і папірусу. Густа зелена стіна до двадцяти ліктів заввишки, порізана зигзагами заток і протоками, перегороджувала вхід у гирло річки. А по берегах, що поділились на окремі пасма горбів, все частіше траплялися гаї; колючі стовбури дерев були все вищі, зарості довгими темними стрічками йшли від ріки в глибінь невідомої і безлюдної країни. По схилах стриміли жмути жорстких трав, які тихо шелестіли на вітрі. Надходив момент розплати за вільне подорожування, без ланцюгів і тюрми, і в серцях рабів зростала глуха тривога.
«Скоро почнеться страшне випробування: одні врятуються ціною крові і мук товаришів, інші залишаться назавжди в невідомій країні, впавши спокутною жертвою». Так міркував Каві, мимоволі оглядаючи товаришів, намагаючись уявити собі їхнє майбутнє.
Країна, що лежала вище по ріці, набирала все більше вигляду рівнини. Болотисті береги облямовували блискотливу гладінь річки чіткою темною лінією високих трав, які простяглися скільки око сягало. Зірчасте волоття папірусу звисало над рікою, порушуючи одноманітність рівних берегів. Трав'янисті острови дробили течію на лабіринти вузьких проходів — глибока вода була таємнича і темна між високими стінами зелені. Там, де берег був більш твердий, подорожні бачили великі простори засохлої і порепаної глини, стоптані численними слідами тварин. Птахи, що були схожі на чорногузів, але майже досягали зросту людини, дивували полонених своїми страхітливими дзьобами. Здавалося, що голова птаха закінчується важкою кістяною скринею з хижо загнутим краєм верхнього віка. З-під навислих орбіт чудовиськ дивилися жовті злі очі.
