Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (онлайн книга без txt) 📗
Любов не знає сумнівів, вагань, напівтонів, розрахунків. А присутність хоча б одного з цих чинників ставить її під сумнів. Єдине, що йде з нею в парі, страх смерті…
Мені ще треба було пізнати суть смерті і слави. Не важливо, хто чи що дасть мені ці знання, відчувала, що, відкривши любов, піду далі. Тим більше що саме любов була «ключиком» до всього іншого. Пізнавши суть любові пізнаєш, що таке Бог. Пізнавши суть любові пізнаєш музику і слово, зрозумієш мистецтво, без якого людина перетворюється на маленький сірник, що горить лише одну мить. І зникає безіменним.
Невже я знала це раніше?
Невже та дівчинка знає це зараз? Адже звідки, з яких глибин я вирила всі ці думки? Любов виявилася лише каталізатором того, що я знала підсвідомо і про що свідомо забула.
Суть смерті і слави… Смерті, як рідної сестри любові, адже страх втрати надходить лише тоді, коли маєш, що втрачати.
Слави, як бажання жити вічно, або краще сказати залишити бодай мізерний штрих на землі. І в жодному разі не треба плутати це з марнославством.
Стоп, стоп, стоп, подумки зверталася я до тих невідомих сил, що заволоділи мною, дайте ще трохи часу в цій «лазівці» і я збагну все, що не встигла за роки своєї дорослості. Про що забула в метушні і гонитві за тимчасовим…
Вкотре я відчувала, що голова моя розколюється. Тяжко було від того, що залишила Івана. Але повернутися не могла. Тоді все піде не так!
Скажімо, дівчинка того нещасливого дня сяде в авто і загине разом зі своїм другом та його родиною. Адже це життя, що тривало ТУТ, було її життям. Її, а не моїм. І я не могла забрати його собі! Інтуїтивно я розуміла, що перебувати в одному місці одразу в двох іпостасях неможливо хтось один має зникнути. Мені просто ненадовго випав щасливий квиток, який маю використати з максимальною користю і якнайшвидше. Решта потім. Думаючи про це, я заспокоїлась.
Неподалік якась дівчина гірко плакала в оточенні подруг, поруч троє хлопців розпивали пиво «Жигулівське», ховаючись за відкинутими кришками пластикових портфелів-«дипломатів».
От було б кумедно, якби серед них був Мирослав, подумала я.
Юний, дев'ятнадцятирічний, можливо, навіть прищавий Мирослав, якому я запросто можу зробити зауваження суворим голосом «дорослої цьоці»: «Юначе, розпивати алкогольні напої в громадських місцях заборонено!»
А, власне, чому кумедно?!
Цілком реально!
Я весь час забувала про курйозність свого становища. Про те, що можу робити все, що завгодно, вдаватися до будь-яких містифікацій. Емоційна гойдалка кидала мене з боку на бік. Я ледь не заплескала в долоні: точно! Доки є час, вдамся ще до однієї пригоди. Зрештою, не можна втрачати таку можливість!
Отже, спочатку згадаймо, на якому курсі може вчитись мій майбутній чоловік. Він казав, що в тому році закінчував другий. Точно: другий курс філософського факультету. Вони ж з Томочкою неабиякі філософи! Навіть зараз не можуть обійтися без розлогих дебатів.
Я підвелася з лавки: досить сидіти! У мене є ще одна дивовижна можливість використати своє «цікаве» становище в цьому часі!
Вирішила зайти до університету, подивитися розклад іспитів другого курсу і навідатись до дверей екзаменаційної аудиторії.
Я йшла крізь гомінливі гурти студентів, що штовхалися біля розкладів, помічаючи на собі зацікавлені погляди, все ж таки виглядала досить дивно. Для викладача надто виклично, для студентки, що прийшла на іспит, нетипово. Мій відкритий шифоновий топ відверто бентежив юнаків, це було очевидно. Дівчата теж пропікали поглядами мій «прикид» і «хаєр».
Другий курс складав іспит з політекономії на третьому поверсі, в аудиторії номер 304. Якщо врахувати, що Мирослав людина обережна, не думаю, що пішов «здаватися» у перших рядах.
Я піднімалась знайомими сходами, безпомилково загортала в провулки довгих коридорів, доки не опинилася перед аудиторією з потрібним номером.
Стала біля вікна і дуже пошкодувала, що на мені немає звичних темних окулярів крізь них я завжди влучно стріляла очима, підмічаючи те, що незручно роздивлятися впритул.
Добре, що на підвіконні лежала якась стара газета. Я зробила вигляд, що мені конче потрібно прочитати статтю. Поверх сторінки з цікавістю розглядала галасливий збуджений натовп, сприймаючи чи не кожного хлопця за Мирослава.
Нарешті серце шалено затріпотіло, підказуючи правильну відповідь: з аудиторії виходив юнак в окулярах. У нього була охайна стрижка, брюки з бездоганними «стрілками» і біла сорочка. Таким самим я його і уявляла! Мирось завжди опікувався своєю зовнішністю і здоров'ям, їв лише корисну їжу, тримався у формі. І зараз виглядав охайно, навіть святково.
З натовпу до нього кинулася дівчина, яку я не помітила одразу в барвистій зграї інших студенток. Невже Томочка?!
Звісно, вона! Найвишуканіша дівчина на курсі, як з гордістю казав Мирось. У нього завжди все мало бути «найкраще» оцінки, одяг, жінки. У Томочки вже тоді (тобто зараз!) була гладка зачіска, а не ті «воронячі гнізда», через які я не помітила її одразу і котрими пишалися модниці. Сукня також вирізнялася стриманістю фасону і елегантним сірим кольором. Пригадую, вона розповідала, що шила сама і обирала фасони, розглядаючи фотографії голлівудських актрис. На шиї низка штучних перлів. Усе елегантне, витончене.
Ох, знову подумала я, ну чому він не одружився з нею? Чого йому бракувало?
Поверх газети з цікавістю спостерігала, як дівчина підбігла до юнака, схопила за обидві руки, з хвилюванням зазирнула в вічі. Він мовчки склав великий і вказівний пальці кружечком (його улюблений жест!) мовляв, все «ОК».
Томочка радісно цьомкнула його в щоку. Вони про щось жваво загомоніли, обговорюючи свої оцінки. Їх обступило ще кілька студентів, розпитуючи Мирося про настрій викладачів.
А я напружено вирішувала, як зробити, щоб вони звернули на мене увагу.
Хто я для них доросла тітка, нехай навіть і трохи дивна. І яке діло двом молодим людям до цієї тітки, чим я можу їх зацікавити?
Хіба що якоюсь оригінальною балачкою. Певно, вони і зараз полюбляють потеревенити про все незвичайне.
Зграйка студентів відкотилась від цієї пари, кинувшись до наступного щасливця, котрий виходив з дверей аудиторії.
Мирось дістав свою залікову книжку, і вони наблизились до широкого вікна, біля якого я й стояла. Я нашорошила вуха.
Томочка взяла з рук Мирося його «заліковку» і піднесла ближче до світла.
«Добре», розчаровано вимовила вона і зітхнула. У мене «відмінно». На чому ти зрізався?
Рішення двадцять п'ятого з'їзду КПРС, сказав Мирось. Але більше, ніж на «четвірку», я й не розраховував. Усе нормально.
Ну, це треба було просто гарно зазубрити. Це питання чи не в кожному білеті...
Це було те, що мені було потрібно, аби невимушено вступити до розмови.
Згадала, як в шостому чи сьомому класі вчителька історії, досить навіжена жінка, змусила нас визубрити напам'ять кілька абзаців з промови генсека Брежнєва. Навіщо це було нам потрібно, вона не сказала, просто підіймала кожного, аби ми «відбарабанили» ці абзаци, мов «двічі по два».
Звісно, я зі своєю мовною вадою проголошувала зазубрене півгодини!
Це була така шалена муштра, що ті рядки пам'ятаю досі.
Вчителька мала рацію: потім, принаймні коли я «плавала» на якихось іспитах з суспільно-політичних наук, ті два абзаци (принаймні до певних часів) завжди рятували вони були універсальні для будь-якої ситуації. Отже, тепер я вирішила поділитися своїм досвідом з «молоддю».
Я з поблажливою посмішкою відірвала погляд від газети (до речі, лише тепер помітила, що тримаю її «догори дригом»!) і, максимально стримуючи язик, аби він не поскакав попереду кожної літери, яку я вимовляю, повільно звернулась до Мирося:
Д-д-дівчина має рацію! Якщо хочете знати, зубрити часом буває досить корисно!
Вони зі здивуванням поглянули на мене.
У Мирося був такий погляд, що я злякалася: невже він мене упізнав?!
Хоча це був погляд, яким на мене накидали всі особи чоловічої статі і який, швидше за все, стосувався вмісту мого викличного шифонового топу. Мирось не став винятком. Поки ця парочка не оговталась, я повела далі:
