Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна (онлайн книга без txt) 📗
Що сталося цієї ночі?
Найбанальніше формулювалося просто: я вперше зрадила Мирославу.
Натомість тепер маю цілісність попри те, що втратила решту здоровий глузд, стабільність і прагматизм. Але я втратила все це ще тоді, коли згодилась поїхати в двір свого дитинства. А, як кажуть, знявши голову за волоссям не плачуть. І хіба можна плакати, якщо саме тут на мене зрушилась… любов?
У тому, що це любов, не було жодних сумнівів.
У тому, що з Мирославом стосунки, теж.
Тепер я чітко розуміла шалену прірву між цими поняттями. Згадала, як поволі складалися ці стосунки, як шліфувався кожен камінчик спільного існування, як притиралися всі грані, згладжувалися кути, як виставлялися прапорці «моя-твоя територія», узгоджувалися звички. Це була шалена праця по виробленню сучасного партнерського існування за всіма законами науки про психологічну сумісність двох рівноправних сторін.
І в цьому було досягнуто неабияких успіхів. Навіть присутність у житті вірної Томочки ми з Мирославом розглядали з філософської точки зору. Ми ніколи не підвищували одне на одного голос, бо це було «неінтелігентно». Не ревнували, адже вважали це демонстрацією зневаги до «свободи особистості». Стримували емоції. На перших порах, коли вони в мене зашкалювали і я влітала до кабінету чоловіка, захлинаючись власним голосом, чула від нього розсудливе: «Тихіше і по суті!» Потім взагалі навчилася «тихіше і по суті», тобто ніяк.
Головними для нас були спокій і збереження «власних територій».
Я ледь не плюнула собі під ноги! Чорт забирай, як могла жувати цю траву?! Забути смак того, що бентежило з юності: навіжене, майже тваринне бажання жити лише на високих обертах порушувати всі території і правила?! Можливо, мене просто здолав страх висоти і змін?
А чи була наша зустріч з Іваном випадком тоді і тепер? Якщо сказати точніше: тепер і тоді?
…Вона запитала в нього про це вже під ранок, коли в обох склеювалися очі, але страх заснути пересилював сон і втому.
Я думаю, що випадок підрозділ закономірності, серйозно сказав він, притискаючи її до себе так міцно, що вона знову почала задихатися.
Так, як у нас із тобою?
А хіба ні? Він замислився і почав фантазувати: Дивись: вранці ВОНА надягає блакитну сукню, і та здається ЇЙ недоречною, адже на вулиці йде дощ, і ВОНА повертається, аби переодягтися. В цей час ВІН виходить в якусь кав'ярню повечеряти, але згадує, що забув на столі гаманець, і повертається за ним. Разом ВОНИ витрачають п'ять-десять хвилин ті самі, невипадкові, що вплинуть на подальший розвиток подій. Потім ЙОГО улюблена кав'ярня назвемо її… «Ля Перла» або «Синій кінь» виявляється зачиненою, і ВІН прямує далі…
А що в цей час робить ВОНА?
ВОНА? Вона виходить на поріг свого будинку і йде в тому ж напрямку у якихось справах. Йде під дощем сама на порожній вулиці.
А далі?
А далі відбувається так: «Любов вискочила на них з-за рогу і вразила, мов злодій…»
Ого! Звідки ти знаєш?! Хіба ця книга надрукована?! Де?
Її зовсім не дивували його вигадки, адже сама наплела купу нісенітниць, від яких було солодко в роті. Її вразило те, що тут, у вісімдесятому, він читав «Майстра і Маргариту».
А ти де її дістала? лукаво запитав він, і вона зрозуміла, що ледь не втратила пильність.
Не очікуючи на відповідь, він додав: Я прочитав у «самвидаві» за одну ніч. Вона пригадала стос макулатури, яку батьки збирали, аби отримати талон на повне зібрання Анн і Сержа Голон. Ніякого «самвидаву» у них не було... Отже, ми познайомились на вулиці? прошепотіла вона в самісіньке його вухо.
Ага. Сто років тому. Через те я одразу впізнав тебе, коли побачив сплячою за моїм столом…
Ох, якби вона могла сказати, як давно вони знають одне одного!
Але вона лише посміхнулась:
Це нормально знайомитись на вулицях?
Зазвичай я не дивлюсь на перехожих. Але у тебе не було парасольки…
Я була мокра і виглядала жалюгідно?
Ми обидва були мокрі на порожній вулиці. Хіба поганий привід для знайомства?
Тут вільно? Можна присісти біля вас?
Я розплющила очі.
Перед лавою стояв якийсь чемний старигань з шаховою дошкою під пахвою. Не одразу зрозуміла, чого він хоче. Ще була там, в спальні, в обіймах, у маренні наяву.
Я кивнула. І від цього поруху з-під моїх повік вилились два довгі струмки, скотились зі щік під підборіддя. Навіть не уявляла, що сльози можуть випікати на обличчі такі болючі стежки!
Старий вибачився і без жодного слова прошкандибав далі.
А на мене знову зрушився потік свідомості, який відкриває потаємні шлюзи лише в певні хвилини, аби винести на поверхню те, що в нормальному житті здається безглуздим і незрозумілим, свої справжні бажання і мрії.
Чого вона хотіла?
…Мати великий дім, в якому безліч кімнат. Щоб в одній було розкидано фарби мільйони різних тюбиків! І щоб в ній стояли мольберти із недомальованими картинами, адже закінчена картина означає маленьку смерть.
В іншій все для шиття: клубки ниток і подушечки-їжачки, утикані срібними голками.
В третій вона різьбила б з дерева своїх маленьких божків, яких бачила серед лісу в дитинстві, в четвертій на дубовому столі стояв би великий «Ундервуд», на якому б вистукувала безкінечний роман, кожна частина якого починалася б словами: «Бог є любов…»
В п'ятій всі стіни заставлені книжковими полицями без дверцят, аби вона могла витирати з книг пил якомога частіше, перебираючи їх. Старовинні і нові, вони б розмовляли з нею багатьма мовами і з кожною вона б проживала нове життя.
В шостій вона поставила б величезне ліжко таке широке, що на ньому вздовж і впоперек могло б улягтися з десяток людей. Адже вона любила спати, розкинувшись, як колись давно, коли, набігавшись у дворі, засинала просто на траві в палісаднику. І крізь сон відчувала, як в ній проростає трава.
Думала: чому світ сповнений всім, чим завгодно, ворожнечею, заздрістю, пиятикою, бійками, побутом, плітками, очікуванням судного часу всім, крім любові, яка могла б одразу поглинути, розтрощити весь цей непотріб на купу дрібних скалок?
Так, це було: вона лежала на пружній траві, занурювалась у неї, вкорінювалась пальцями в її рясне плетиво, і їй здавалося, що цей струм, що йде від землі і трави, проникає досередини і кожна клітина тіла вібрує в ритмі своїх тремтливих глибинних рухів.
Це було те саме відчуття, яке Ніка пережила сьогодні вночі! Так от звідки воно починається з несвідомого дитинства. Коли ти ще не можеш дати назви своєму дару.
Ось чому вона завжди думала, що робить щось не те і не так, як усі, і через це мусить соромитись і стримувати себе. Адже мало хто з мешканців двору чи навіть усього міста міг знепритомніти від любові. Не конкретно до когось, а ось так, впускаючи в себе землю, траву, повітря і зливаючись з усім цим, мов земля, трава, повітря. Це відчуття було настільки сильним і прекрасним, що вона хотіла роздати його іншим!
Всім. Найницішим аби вони підвелися, найжорстокішим аби вони стали воском, бридким аби вони засвітилися зсередини, втомленим аби вони відпочили, хворим аби вони видужали. Її, ніби спиця, наскрізь пронизувала незбагненна любов до всього, на що падав погляд.
Могла годинами стояти, втупившись поглядом в якусь кольорову пляму на стіні, що потрапила під промінь сонця, або, задерши голову, застигнути під деревом і розглядати кору, мандрувати усіма її звивинами і борознами, уявляючи, що це шляхи в інші світи.
Вода і вогонь говорили до неї, скалка від розбитої пляшки світилася, мов діамант, а візерунки на старому килимі, що висів над ліжком, моделювали казкове майбутнє. Але так було лише у дитинстві. І все це називалось любов…
…Все, про що я говорила до нього цієї ночі, падало на такий благодатний грунт, що могла б говорити і мовою ацтеків він усе одно зрозумів би.
Суть і сенс того, що називається любов'ю, чітко постали переді мною, мов записані в якусь вищу книгу, з такою ясністю і простотою, що я задихалася від глибинного пізнання і від цієї чіткої і зрозумілої простоти.
