Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
Вікно їхнього готельного номеру виходило на вузеньку вуличку з сувенірами. На першому поверсі будинку навпроти продавали муранське скло. Щоранку блондинка із тонкою талією висувала масивну шафу на коліщатках, ретельно й за добре продуманою методикою монтуючи її засклені шухляди одну за одною — спершу нижню, порожню, яку слід було закріпити спеціальними гачками за стіну, а потім решту, де вже були розкладені скляні прикраси. У вікні навпроти їхнього, яке закривалося такими ж зеленими віконницями в людський зріст, була кімната, мабуть, також готельна. Широке двоспальне ліжко під покривалом із розшитого золотом зеленого плюшу займала старшого віку подружня пара з Австрії. Вони щоранку довго приміряли свої капелюхи з тірольськими перами перед дзеркалом, потім відчиняли засклені дверцята ванної кімнати, за якими був балкончик завширшки з двадцять сантиметрів, спиралися на поручні й порушували заборону курити в готельному приміщенні. З ванної Еви й Христини також можна було визирати на вулицю, і вікно, яке відчинялося, було в повний зріст. На крихітному балкончику лежали чиїсь недопалки.
Кохалися Ева з Христиною зазвичай уранці. Одного разу вони спробували кохатися увечері, одягнувши куплені на ятці внизу карнавальні маски. У якийсь момент Ева стукнулася загнутим дзьобом маски об такий самий дзьоб Христини. Обоє засміялися, зняли маски, допили вино й лягли спати.
Уранці, після любощів, вони спускалися на сніданок і, хихочучи, мов школярки, пошепки обговорювали сусідів за столиками — здебільшого корейських студентів і німецькомовні родини з дітьми шкільного віку.
Іноді Христина подумки дивувалася, наскільки безболісно й швидко вони з Евою налагодили спільний побут. Навіть із Соломією, попри досвід багаторічного перебування в тісняві кабінетів музичної школи, які їм часто доводилося ділити, вони не настільки швидко пристосувалися до звичок одна одної.
Можливо, справа була в тому, що вони з Евою були більш схожими одна на одну, а може, робило своє усвідомлення, що жити разом у цьому готелі їм доведеться недовго, тож кожна легше поступалася й пристосовувалася. Соломія була жайворонком, а Христина — совою, це суттєво утруднювало їхнє співіснування в тісній Евиній квартирці, і минуло кілька місяців, поки Христина навчилася пересуватися безшумно ввечері, коли Соломія вже спала, а Соломія навчилася не будити Христину вранці, коли та ще спала. Якщо ж їм обом доводилося виходити кудись уранці, вони неминуче зіштовхувалися у ванній, бо обидві звикли проводити там багато часу перед виходом. З Евою ця проблема навіть не виникла — щоранку Ева прокидалася на чверть години швидше будильника й, поки Христина розплющувала очі, вона вже встигала вийти з душу та завершити всі гігієнічні процедури, а поки Христина сушила волосся, намащувала кремом суху шкіру на всьому тілі, наносила косметику, рівняла нігті, поправляла лінію брів, Ева застеляла ліжко й наводила ідеальний лад із їхніми речами, пристосувавшись користуватися спеціальною палицею, що нею потрібно було знімати та вішати одяг у високій шафі готельного номера. У стосунках Христини із Евою якось усе відразу впорядкувалося, так, ніби вони були знайомі все життя, тоді як весь попередній досвід стосунків Христини і Соломії ніби вивітрився кудись, щойно вони опинилися під одним дахом.
Христині, яка звикла жити сама, було спершу важко пристосуватися до присутності Соломії в її квартирі, а Соломії, яка ніколи раніше сама не жила, було складно зрозуміти ці проблеми. Їм бракувало вміння робити одна одній тактовні зауваження, які б не ображали, але дозволяли встановити необхідні межі.
Ева вміла це досконало. Скажімо, уранці після першої ж їхньої ночі в готелі вона сказала Христині:
— Ти хропеш уві сні, я прокидаюся. Ти не проти, якщо я користуватимуся берушами?
І Христина не відчула ні найменшої образи чи незручності. А якби хропіла Соломія, вона б мучилася тижнями й невідомо, чи наважилася б їй про це сказати. Так, вона ніяк не наважиться попросити Соломію змивати за собою зубну пасту з рукомийника й щоразу через це дратується. Соломії притаманна така ж псевдоделікатність, тому вона теж ніколи не робить Христині зауважень, і Христина не знає, що саме може її дратувати. Вони мовчать про це, натомість регулярно зриваються, сперечаючись про цілком нейтральні речі, де накопичене взаємне роздратування раптом неочікувано проривається. Після чергового такого вибуху обидві знічено замовкають, проте зламати цю практику наразі не вміють.
Ева м’яко й водночас наполегливо домінувала, і при цьому уважно стежила за тим, аби нічим не образити Христину: перш ніж прийняти рішення, вона пропонувала, а якщо бачила, що пропозиція не надто подобається, але Христина не наважується про це сказати, то не наполягала, а пропонувала щось іще. Уже на третій день спільного проживання Христина зауважила, що, вибираючи одяг, мимоволі дивиться на реакцію Еви, і якщо помічає найменший вияв незадоволення, обирає щось інше. Ця їхня підкреслена взаємна увага, що часто перетворювалася на церемонність, здавалася Христині дещо перебільшеною і, мабуть, почала б дратувати, якби їхнє співіснування протривало довше. Хоча, з іншого боку, якби так трапилося, церемонність, певно, зникла б сама собою.
Чотири дні минули непомітно. Враження сплуталися у великий химерний клубок, найчіткішим у якому були фізичні відчуття: боліли ноги, ломило поперек і шию — мабуть, від незвички постійного підіймання нескінченними сходами на мости й від розглядання розписів та мозаїк на стелях.
Літак на Берлін відлітав удосвіта. У салоні ближче до Христини сиділа українська пара середнього віку — невиразна мовчазна блондинка у чоботах на екстремально високих каблуках. На обличчі блондинки застиг переляканий вираз. Її пузатий чоловік бурячкового кольору обличчям і злегка вибалушеними очима скидався на працівника української митниці.
— Я ж казав тобі, нема чого летіть у ту Венецію, — бурчав чоловік. — І шо там цікавого? Ну пожили в «Хілтоні», поїли устриць — шо, то дома не можна було зробить? Трамвайчики їхні, як вони там, вапоретто — старенькі, не дуже бистро їздять. На той острів ми їздили, пригадуєш, як він називається?
— Лідо, — сказала жінка.
— Ну да, він. Ну, і там нічого інтересного. Кінофестиваль давно закончився, купацця не було як, а так, погуляли — і всьо. Музеї в них слабуваті. Одні картини. Даже якогось автомата, шоб копійки чеканив, не поставили, як у нас, у Львові. Бачив я якусь афішу з Мікеланджело, але не було написано — де то він.
Жінка слухала мовчки, міцно притискаючи до грудей книгу «Венеция без отелей», яку Христина теж погортала, шукаючи путівники перед поїздкою, але не купила, бо вся книга складалася із захоплених описів американської туристки про свої враження від життя у винайнятих на час поїздки палаццо й розлогих діалогів із гондольєрами на кшталт:
— А у вашій гондолі часто катаються закохані парочки?
— Так, майже щодня, — відповідає гондольєр.
— І як вони поводяться під час екскурсії? — цікавиться авторка.
— По-різному, — відповідає гондольєр, — дехто навіть починає цілуватися, а потім роздягаються й кохаються. Я, правда, мушу їх зупиняти та просити зачекати, поки від’їду кудись у бічний канал, бо на Великому каналі мене можуть за таке оштрафувати.
— А самотні дами катаються на вашій гондолі? — ніяк не заспокоюється авторка.
— Так, буває.
— І вони іноді залицяються до вас?
— Теж трапляється.
— І з них ви також берете гроші?
— Якщо вони залишаються на всю ніч, то не беру.
Далі Христина не читала.
— То українці? — спитала Ева пошепки.
— Угу, — відповіла Христина.
— Як їм Венеція?
— Та нічого, тільки музеї, кажуть, слабуваті.
Ева зареготала.
Евине тіло, на думку психотерапевтки, було наочною демонстрацією її емоційних проблем: трохи закоротка шия із вічно ледь нахиленою вперед головою стали такими від того, що вона постійно скулювалася під нищівно-оцінювальним материним поглядом, пласкі стопи втратили пружність після того, як Ева намагалася тримати ноги якомога прямішими, вайлувата хода була старанно вироблена на противагу ході топ-моделі, що до неї мати намагалася призвичаїти доньку з раннього віку. Міцно стулені губи, залізний блиск в очах і надто рівна спина свідчили про внутрішню рішучість і про те, що спроби виховати її в собі зробили хребет негнучким, від чого в Еви часто боліли спина й голова.
