Тінь сови - Шкляр Василь (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
— Я не знаю, хто це такі, — щиро сказав Валерка.
— Ну, я от розкажу вам цікавіше. Вичитав із судових актів вісімнадцятого сторіччя. Був такий польський магнат Станіслав Потоцький, може, чули.
— Чули, чого ж, — сказав Степан. — Недалеко від нашого села і досі зберігаються руїни замку Потоцьких. Ми там любили гратись малими.
— От-от, — зрадів Стратон Митрофанович і звівся на лікті. На його білому чолі виступили цяточки поту. — І от їхав цей Станіслав Потоцький берлином до Києва, з охороною, звичайно, а недалечко від Василькова, де була митниця, перестріли його гайдамаки. Коліївщину тоді вже задушили, проте в лісах ще гуляли невеличкі ватаги, щоб декому не дуже спокійно жилося. І от перестріли вони Потоцького і в першу чергу, ясна річ, накинулися на його охоронців. Скрутили їх, а кучерові, який поривався схарапудити коней і погнати їх з берлином, всипали добрих нагаїв. І що ж ви думаєте: виходить із берлина Станіслав Потоцький, всміхається криво, знімає з руки золотий перстень-печатку з ініціалами «SP» і подає його нападникам: «Візьміть, — каже, — моє срібло-злото, візьміть усе, що тут є, але не смійте бити людину!» Ось як сказав цей панок, котрий пив кров із тисяч і тисяч людей! — посуворішав голосом Стратон Митрофанович. — «Не смійте бити людину!» — сказав він про свого кучера. Яке лицемірство! Яке вишукане лукавство! Наші хлопці-гайдамаки аж отетеріли від такої доброти. Вони так розгубилися, що відпустили Потоцького живим. Нас завжди підводила надмірна довіра. Звиклі дотримувати свого слова, виховані на лицарській честі, ми беззастережно вірили навіть своїм ворогам, а потім це нам вилазило боком!
Стратон Митрофанович розгарячився, уже сів у ліжку, щоб краще бачити Степана й Валерку, і, перевівши подих, сказав:
— І щоб усе це зрозуміти, треба знати не хронологію, а живі подробиці історії, вся суть у подробицях, і ота крива посмішка, з якою Станіслав Потоцький простягав свій золотий перстень-печатку, боронячи кучера, промовляє мені більше, ніж суха хронологія тих подій.
Видно було, що ця розповідь притомила Стратона Митрофановича, він знов ліг, поклавши на груди руки, і вони, його маленькі білі руки, схвильовано бгали краї простирадла, приховуючи тремтіння.
— А далі? — спитав Валерка.
— Що далі?
— Що було з ними?
— З ким? — не зрозумів Стратон Митрофанович.
— Ну, з усіма… В цій історії.
— А, — він якось розчаровано махнув рукою. — Розв’язка банальна. Прикра для нас із вами, хоча й типова.
— І все-таки?
— Гайдамаків, котрі перепинили берлин, упіймали. Станіслав Потоцький, цей тонкий «гуманіст», і далі пив нашу кров, а тих довірливих хлопців і згубив отой його перстень. Хтось із них хотів його збути, але попався. Перстень був мічений, на ньому вигравіювані ініціали «SP» — Станіслав Потоцький. Через них і попався той сіромаха. Чого вже наш народ ніколи не вмів, то це — торгувати, — сказав Стратон Митрофанович і, помовчавши, повторив: — Так, торгувати ми ніколи не вміли, ні продавати, ні купувати. Он скільки усмішок та анекдотів попридумував народ про нашу нетямущість у цьому ділі. Всілякі зайди дурили нас на кожному кроці. Але в історії, яку я вам розповів, нічого смішного не було, сумна це історія. Той перстень навів посіпак на слід гайдамаків, їх оточили великими силами, схопили і кинули до в’язниці, а Станіславу Потоцькому знов одягли на пальчик золоту печатку, так що й тут він нічого не втратив.
— Тре’ було йому зразу скрутити в’язи! — сказав Валерка й руками показав, як це робиться.
— Треба було, — погодився Стратон Митрофанович. — Про це, мабуть, наші сіроми подумали, коли вже сиділи за ґратами. Пізно подумали.
— І більше нічого про них не було в тому… документі? — спитав Валерка.
Стратон Митрофанович мовчки дивився у стелю, ніби й не чув запитання, потім заплющив очі, білі руки, складені на грудях, рівно здіймалися від дихання, і коли вже здавалося, що він задрімав, сказав, не розплющуючи очей:
— Було. Чому ж не було… — якось невпевнено так сказав, ніби крізь сон. — Потім, коли гайдамаки сиділи у в’язниці, прийшла до одного з них на побачення мати… чи кохана дівчина… — завагався Стратон Митрофанович. — Ні, таки мати. Так от, прийшла вона до сина, якось упросилася провідати його, видно, підкупила наглядачів, і пронесла під одягом зброю. Пістоля пронесла якимось дивом. Завдяки тому пістолю хлопцям удалося втекти з неволі. Авжеж, вони втекли, — сказав Стратон Митрофанович, мовби запевняючи самого себе, і Степанові здалося, що тут він уже додає трохи такого, чого, мабуть, і не було в тих давніх судових актах, чого, мабуть, тільки б йому хотілося і про що він написав би, напевно, в отій своїй омріяній книзі. Так чи так, але було в цій історії щось і від самого Стратона Митрофановича, навіть оту криву усмішечку Станіслава Потоцького навряд чи фіксували судові папери, але без неї, посмішки лицеміра, ця історія не була б такою правдивою.
— А ви напишіть, напишіть таку книгу, — сказав Степан. — Знаєте, як інтересно буде. Ви ось трошки розповіли, та й то я… ніби все це побачив. Наче був там разом із ними. Напишіть, Стратоне Митрофановичу.
— Не встигну, — похитав він головою.
— Чого ж, от зроблять вам операцію, ви вже на пенсії, тільки писати. Воно ж у вас уже в голові готове, зосталося лиш записати.
— Ні, — сказав Стратон Митрофанович. — Я багато дрібніших речей не встиг зробити, та й того уже не вдасться. І часу ж зовсім не марнував, не згаяв ані хвилинки. Я, Валерко, не те що в чарку не заглядав, а, віриш, не пригадую, коли востаннє був у кіно. За всеньке життя я разів зо два сходив до театру і то дивився щось таке поганеньке, що й не згадаю. Пригадую лише святково вбраних глядачів, які ходять туди не тільки подивитися, але й себе показати. Я ні разу не вибрався до лісу, щоб просто самому походити, подумати, а може, й спочити. Все відкладав на потім, хай, думав, устигну, не останній же день живу, ще встигну. Я от про ліс кажу… Та який там ліс, коли навіть не зміг… — Стратон Митрофанович якось жалібно усміхнувся, стишено мовив: — Таке, що й казати соромно. Не знаю.
Ніхто його не підганяв і, помовчавши, він таки зважився і так, жалібно усміхаючись до самого себе, продовжив:
— Я, хлопці, з роботи повертався завжди восьмим трамваєм, може, ви знаєте цей маршрут, бо «вісімкою» ж і сюди, до лікарні, часто добираються. І їхав до кінцевої зупинки, а там пересідав на метро. Так от, до метро я щовечора йшов мимо Ботанічного саду. А він, цей сад, обнесений металевою огорожею, крізь яку все видно, але перелізти не перелізеш, треба далеко обходити. І от коли я не йду повз ту огорожу, то завжди зір мій наче магнітом притягує одна місцина — така невеличка балочка, поросла густими кущами і папороттю. Ну, звичайнісінька собі балочка, на світі таких, мабуть, не злічити, а от щось вабить мене туди, і все. Наче якусь таємницю будить у душі. Може, тому, що ту балочку видно тільки зверху, а далі вона ховається за кущами, деревами, травами. Ні, — похитав головою Стратон Митрофанович. — Зі споду її і взимку не видно, але взимку мене це не хвилювало. А от як надходить літо, коли там усе береться густою зеленню, ну, якась химера находить на мене. Стану й дивлюся на ту балочку, заглядаю крізь огорожу, наче злодій у чужий садок. А люди біжать од трамвая мимо мене, тоді хтось стане й собі подивиться, та, нічого цікавого не побачивши, зниже плечима й біжить собі далі. Ну, звісно, то ж була тільки моя химера, про неї не розповідав нікому, навіть Євдокії Прокопівні, оце лиш вам. Соромивсь, чи що? — здивувався сам собі Стратон Митрофанович. — Бо таки й правда, хтозна, чи всяк тебе зрозуміє, коли таке розкажеш. Стою я, значить, біля тієї огорожі, і таке мені мариться… Чи то через ту папороть листату, височезну, чи, може, через те, що балочці дна не видно, але ввижається, ніби там, у глибині саду, починається якийсь казковий, небачений мною ліс з величезними деревами, з дивовижними рослинами, з дикими хащами, темними озерцями… Ну, не ліс, а старезний, незайманий праліс, — раптом сказав Стратон Митрофанович і не помітив, як насторожився Степан, аж голка від крапельниці гостро ворухнулась у вені. — І знаю ж, розумом знаю, що все це не так, що там звичайний ботанічний куточок, а от кортить мені туди зазирнути, хоч умри. А потім подумаю, що це ж треба обійти он таку огорожу, потім ще садом стільки пройти, тоді спускатись у балочку та назад вертатися… Ні, думаю, хай якось іншим разом. Хай. Встигну ще. Тут ось стільки важливих справ, а тобі заманулось блукати. Потім, потім. І, ви вірите, отак кільканадцять років проходив повз ту місцину, а жодного разу туди не зайшов. Жодного разу. І не знаю тепер, чи й зайду ще коли.
