Тінь сови - Шкляр Василь (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
— Катерина нині готова на все.
— Так не можна…
— Вона інакше не вміє.
Колись йому також здавалося, що Іринка заради нього готова на все. Він любив її, може, ще й зараз любить, хоча не зізнається у цьому навіть самому собі, та коли йде до того старого будинку в центрі міста, щоб узяти Надіру й погуляти з нею (це йому дозволяли), усе затерпає всередині від надії, що малу виведе йому до під’їзду Іринка, та замість неї він бачить Клавдію Іванівну, яка з мовчазною дипломатичністю передає йому дочку із рук в руки ось уже понад два роки. Іноді, коли він дзвонить, що хоче взяти Надіру, слухавку бере Іринка, і йому навіть здається, що, почувши його голос, вона завмирає, хоче почути від нього щось іще, окрім звичного прохання вивести йому Надіру чи, як її тепер називають, Надю, і йому справді-таки хотілося б сказати щось іще, проте не наважується, мовчки тримає слухавку, аж поки та не озивається до нього короткими гудками.
Щось таки жевріє в ньому, не відпускає, Муталіб навіть охоче вступає в розмову з Семеном Семеновичем Оприщенком, бо той ніби ненароком згадає, що дочка Клавдії Іванівни ще й досі не вийшла заміж, мовляв, ото хай би берегли його, Муталіба, тепер знайти путнього чоловіка не так просто. Семен Семенович любив заводити такі балачки в обідню перерву, коли просто в ординаторській розкладав на столі гору харчу — яйця, бутерброди, огірки, яблука, часник, — і йому якраз вистачало години, щоб усе те подрібнити на крихітні часточки і пропхнути у свій маленький карасячий ротик, начинити себе, як ковбаску, і так просмердіти ординаторську часником, що туди довго не хотілося заходити. Але Муталіб терпів і той запах, і Семена Семеновича, бо він іноді зумисне згадував про Клавдію Іванівну, про Іринку, знаючи, що Муталіба це зачіпає за живе.
Що зробиш, ще зостались у ньому жарини того вогню, що спалахнув колись на деснянському березі, він таки любив її, так любив, що багато чого прощав. Було що прощати, не золоту вдачу мала Іринка, та він намагався пояснити і виправдати кожен її недолік, часом йому навіть здавалося, що кохає її ще дужче за ті слабинки, без яких жінка не була б собою.
І він потурав їй у багатьох примхах, купував дорогі речі, особливо коли захистив дисертацію і став заробляти більше, щоправда, тих заробітків тільки й вистачало на Іринчині обнови, але яке це мало значення, йому, Муталібові, мало що було треба, хіба прикупить новенький спінінг, ото й усі витрати. Часом Іринка сердилася на нього, що такий байдужий до одягу, вона готова була й від себе одірвати, аби він мав поважніший вигляд, проте Муталіб не приймав таких жертв. Що йому з того? Зате Іринка, придбавши нову сукню чи навіть копійчані кліпси, крутилася перед дзеркалом і почувалася на сьомому небі. Нехай крутиться, якщо це їй так подобається, думав Муталіб, та й хто тепер із жінок не крутиться, он і на роботі у них жіноцтво — подивишся, поважні ж люди, з ученими ступенями, розумні, нічого не скажеш, а як почнуть приміряти якусь шматину, як почнуть ахкати-охкати, то ніби для них немає більшої радості на світі. Може, нічого поганого в цьому й немає, думав Муталіб, ми звикли це називати міщанством, а воно не таке й страшне, бо його видно неозброєним оком, воно на виду, а набагато страшніше те, що приховане, що сидить у людині в найпотаємніших закамарках свідомості, сидить десь там під кіркою мозку і нищечком гострить зуби, щоб узяти своє, узяти так, щоб ніхто не бачив.
Не така страшна навіть Клавдія Іванівна зі своєю пристрастю до голубих унітазів і золотих корінців Дрюона-Дюма, гадав Муталіб, ця її недуга лежить на поверхні, з нею можна боротися, а як бути з отим кротом, що причаївся десь поруч і роками пише на тебе доноси, строчить анонімки, звинувачує тебе у своїх власних гріхах, непомітно стромляє у подарований тобі букет квітів грошову банкноту, аби вона у всіх на очах випала на підлогу і ти згоряв од сорому, не здатний виправдатися, бо це всі побачили, кріт облаштував усе так, що навіть ти не помітив. А що вже казати про пасквілі, які він строчить у своїй норі від чорної заздрості, називає тебе хабарником і «шевцем». Цього крота ти ніколи не впіймаєш за руку, не виведеш на чисту воду, бо він, вилазячи з нори, міняє на собі не сорочки та дублянки, а шкуру, міняє подобу свою, і от уже дивиться тобі в очі своїми невинними очима і ганить на чому світ стоїть міщанство, підсміюється з жінок, котрі приміряють на себе дорогі речі, він їх ненавидить за те, що вони хочуть бути красивими, він хоче їх зодягти у куфайки й чуні, в латані свити й калоші, але про це він мовчить, лиш поблажливо всміхається і ганить міщанство й людську меркантильність.
Нехай зодягаються, думав Муталіб, немає в тому гріха, он взяти хоча б їхню Євгенію Дмитрівну, сотням, тисячам людей вона врятувала життя, і що ж, її треба звинувачувати в тому, що вчора півдня простояла в черзі за чобітками, що їй ці люди повідривали всі ґудзики на пальті, а останню пару чобіт забрали у неї перед самісіньким носом?
Звичайно, в усьому мусить бути міра й межа, міркував Муталіб, погано, коли речовизм стає самоціллю, але це ще не найстрашніше, якщо речі купуються за чесно зароблені гроші. Він заробляв їх чесно, і після того, як став кандидатом наук, жити стало легше, навіть Клавдія Іванівна заспокоїлася, бачачи, що він усе приносить у сім’ю, над Іринкою і дитиною аж труситься, на роботі в пошані, таки він не «швець», а там, дивись, стане доктором, професором, а її Іринка професорською дружиною… а вона, Клавдія Іванівна… та Бог уже з ним, аби їм було добре, — отож, бачачи все це й відчуваючи своїм тонким нюхом, Клавдія Іванівна таки змінилася, подобрішала, і хоча без сварок не обходилося, ну як же без них, проте вона дедалі рідше вигукувала оте «я у своєму домі», а військову команду «розійтись» ніби й зовсім забула. Та й він, Муталіб, став поміркованішим, частіше притримував язика, адже й дитина в домі, навіщо їй ці «концерти», і так вони потроху притерлися одне до одного, Муталіб з Іринкою вже не поривалися наймати квартиру, бо, як не є, а без Клавдії Іванівни їм було б важче, тим більше Іринка закінчує інститут, пише диплом.
Та саме в такий, здавалося б, зовсім безхмарний час сталося так, що Муталіб пішов із дому Клавдії Іванівни, пішов од Іринки, пішов назавжди… Нічого не взяв із собою, тільки печаль, гірку печаль, яка й досі ятрить його серце.
4
Уже після зондування Степанові різко погіршало. Сталося те, чого Муталіб найбільше боявся: жовч не спадала, був глибокий застій печінки, яка вже майже не фільтрувала кров, тяжко повертала її до серця. Це якраз і був той випадок, коли, як казав Волощук, треба надіятися лише на Бога, шансу майже не було, але Муталіб ще вірив у той малесенький шанс, не міг не вірити, бо це б означало кінець. Хоча траплялося в них і таке, коли вже ніхто не вірив, а людина жила всупереч усяким прогнозам. Волощук каже, що в нього був такий страшний (чи щасливий?) випадок, коли серце одного чоловіка забилося в морзі. Він шість годин схoдив над ним потом і нічого не міг зробити, а серце запрацювало, коли людину вважали покійником. Тож треба боротися до кінця, і найгірші порадники тут зневіра і відчай.
Степана перевели в реанімаційне відділення. Коли Муталіб спустився до нього, Степан лежав із заплющеними очима, обснований трубочками крапельниці, яка зараз була для нього єдиним джерелом життя. На жовте лице лягла землиста тінь, ніби його вже торкнулася печать смерті.
Він поволі розплющив очі, але дивилися вони десь у безодню чи, скоріш за все, у них взагалі не було погляду. Степан лиш відчув чи здогадався, хто біля нього стоїть.
— Муталібе, це ти? — спитав пошепки.
— Я, Степане. Як ти?
— Не переживай… Я трохи підвів тебе. Але не думай, що я такий слабак. Мені можна… можна робити операцію… Не бійся за мене, — самими губами сказав Степан.
— Я не боюся. Звідки ти взяв? Зондування — це складна штука, воно нікому не дається легко.
— Ага.
