Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Якби він міг чути їхню розмову, то переконався б, що його оцінка своїх розумових здібностей не відрізняється від їхньої.
Коли він пішов, Чинські досить довго мовчали, а тоді нарешті пані Елеонора зітхнула:
– Дуже мене турбує Лешекова дурість.
– Та і я не радію, – додав пан Станіслав, підводячись. – Пізно вже. Час спати.
Він за щоденною звичкою поцілував дружину в руку і в чоло, а тоді пішов до себе. За чверть години пан Станіслав уже лежав у ліжку й саме збирався почитати «Потоп», який був для нього перед сном безвідмовним засобом для заспокоєння нервів, відволікав від буденних справ і легенько хвилював уяву, коли у двері постукали.
– Це ти? – здивувався він, побачивши дружину. Він уже давно відвик від її відвідин у халаті й о цій порі.
– Так, Стасю. Я хотіла з тобою порадитися. Сама не знаю, як вчинити. Чи ти вважаєш, що до цієї Лешекової погрози слід поставитися серйозно?
– Він дуже неврівноважений хлопець, – обережно зауважив пан Чинський.
– Розумієш… Було б дуже непедагогічно поступитися йому через погрозу. Та з іншого боку, слід зважити на його вік. Якщо ми досі не зуміли його виховати, то й подальша педагогіка нічим не допоможе.
Пан Лешек сумовито глянув на товстелезний том на ковдрі. Заглоба саме обійняв командування й почав із постачання табору. Такий приємний абзац, аж тут знову Лешекові справи.
– Я гадаю, Елю, що ми відмовили йому занадто рішуче.
– Але справедливо.
– Звичайно. З іншого боку, його амбіції вражено. Я вважаю, що зрештою…
Думки про подальше читання, про привезення зброї й обмундирування з Білостоку, про прибуття князя Сапіги, усе це налаштовувало пана Чинського на миролюбний лад.
– … зрештою, цей лимар мусить навчити свого синочка послуху. Тут Лешек почасти має рацію.
– Отже, ти наполягаєш, – підхопила пані Елеонора, – на тому, щоб прийняти Лешекову умову?
– Я наполягаю? – щиро здивувався пан Станіслав.
– Ну, та ж не я, – нетерпляче знизала плечима пані Чинська. – Я завжди казала, що ти ставишся до нього занадто м’яко й поблажливо. Щоб нам не довелося колись шкодувати через цю твою слабкість.
– Перепрошую, Елю, – почав було пан Чинський, але дружина перебила його:
– Будь ласка, я погоджуюся із твоїм рішенням. Хоча підкреслю ще раз: це суперечить моїм переконанням.
– Але ж… – намагався заперечити пан Станіслав, – але ж я…
– Ти? Ти, любий мій, погано його виховав! Добраніч!
І пані Елеонора вийшла. Вийшла з почуттям сорому перед собою. Сумління не дозволило ошукати себе вдаваним скиненням відповідальності за поступку за чоловікові плечі. її деспотична натура опиралася синовому ультиматуму, і якби пан Станіслав бодай слівцем підштовхнув її до боротьби, до рішучості, вона б не змінила свого рішення. Інша річ, що до чоловікової спальні вона йшла із цілковитими переконанням, що такого поштовху юна не дочекається.
Та пані Чинська не була б собою, якби повністю погодилася з поразкою. Вона, щоправда, тремтіла від самої думки про те, що син виконає свою погрозу й поїде на край світу, проте не могла визнати, що капітуляція не означає для неї бодай якоїсь користі.
Отож назавтра вона покликала сина й коротко повідомила, що аж ніяк не через його погрози, а внаслідок батькових умовлянь, вона вирішила відмовитися від замовлень у лимаря Войдилла, проте з однією умовою. А саме: Лешек ще нині поїде під Варшаву до дядька Євстахія.
Вона навмисне не сказала, на скільки, побоюючись, що Лешек не погодиться на дуже тривале перебування. Та її страхи виявилися безпідставними. Після безсонної ночі, після численних скептичних і навіть цинічних думок, Лешек був геть знесилений. Він і сам думав про те, чи не краще йому поїхати, тому материну вимогу сприйняв без найменшого спротиву.
Подорож автоматично позбавить його спокуси їздити до містечка; у веселому, гомінкому домі дядька Євстахія, де завжди було повно панночок і молодих жінок, він напевне приємніше проведе час, ніж у цій жахливій провінції, у цьому брудному болоті, серед дрібних, ницих і прозаїчних справ.
Так думав він аж до моменту, коли перед вікнами вагона почали втікати станційні будівлі. Проте щойно колеса поїзда увійшли у свій монотонний ритм, його думки затуманилися, завирували й раптом побігли в іншому, зовсім іншому напрямку.
Але про це вже згодом.
Розділ X
Спокійно минало життя в млині старого Прокопа Шапеля, що його всі звали Прокопом Мельником. Погідне блакитне небо відбивалося в гладенькій поверхні тихих ставів, медово пахли липи, добра жива вода лискучим струменем спливала на велике млинове коло, неначе нескінченна дзеркальна стрічка, розбиваючись на лопатях на зеленаві прозорі уламки, дедалі дрібніші й біліші, які перетворювалися внизу на кошлату піну, бризки й шумовиння.
Унизу вирувало, нагорі монотонно воркотіли задоволені й ситі від хліба жорна, у корита сіялося пухке дорогоцінне борошно. Лиш устигай мішки підставляти під цей хлібний струмінь.
На пізньому переднівку роботи в млині було небагато. Біля третьої пополудні наймит Віталіс перекрив воду, і колесо, звільнене від тягаря води з розмаху обернулося ще раз і другий, заскрипіли дубові осі, скреготнуло в залізних шестернях, грюкнули жорна й залягла тиша. Лише борошняний пил безгучно спускався з-під даху й стелі горища на землю, розставлені мішки, ваги, осідав шаром, який до ранку іноді сягав і півпальця.
Інші, несумлінні мельники, і це борошно продавали людям, та старий Прокіп наказував змітати його для худоби й іншої живності, тож його корови, кінь, свині, качки, гуси й кури матінки Агати виглядали вгодованими, наче в панському маєтку.
Після третьої робити в млині було вже нічого, і о цій порі знахар Антоній Косиба зазвичай збирався до містечка. Обтрушував одяг від борошна, надягав чисту сорочку, руки й обличчя вмивав біля корча над ставком, де був найзручніший спуск до води, і йшов до Радолишок.
Хворих улітку було небагато, та й ті приходили переважно ввечері, як сонце зайде, коли, як відомо, люди вільніші.
Останнім часом усі домочадці, а передусім жінки, помітили в знахаревій поведінці великі зміни. Він якось почав більше про себе дбати, черевики чистив гуталіном до блиску, купив дві кольорові блузи, підстригав бороду й волосся, яке раніше спадало йому на плечі, мов у попа.
У Зоні не було жодних сумнівів щодо того, чого це він так чепуриться. Безпомильний у таких випадках жіноцький інстинкт уже давно їй підказував, що досі байдужий до жіночих чарів Антоній Косиба, певне, приглядів собі в містечку якусь бабу. Спершу всі думали про Шкопкову, власницю крамниці, та невдовзі з’ясувалося, що це не так. Антоній, хоч і відвідував крамницю, проте бачився там тільки з молодою дівчиною, яка у Шкопкової була за продавчиню.
Бачила й Зоня її не раз, і її аж сміх забирав і гнів, коли вона думала про ті зальоти.
– Ех, ти, старий, – говорила вона, придивляючись до знахаря. – І чого це тобі закортіло? Хіба ж вона для тебе? Та схаменися! От, що! До якої роботи вона вдатна? Ходиш до неї та й ходиш, а що виходиш? Тобі баба потрібна здорова, роботяща, а не така білоручка.
– Точнісінько така, як ти, – підсміхалася Ольга.
– А хоч би й так! Хоч би й так! – Зони войовничо брала руки в боки. – Я й не відпираюся. Чим я гірша за тамту? Що не така молода? То й що? Ти сам подумай, Антонію, нащо тобі така молода? Та ще й із містечка! З фанаберіями. У капелюшку. Гріх тобі буде!
– Та замовкни ти, дурна! – озвався нарешті роздратовано знахар.
І йшов геть, бурмочучи:
– І що в цієї дурепи лишень на умі!
Насправді Зонине базікання він уважав переливанням з пустого в порожнє. Він і в гадці не мав брати собі дружину. До жінок відчував неприязнь, проте ніколи не замислювався над її походженням, побоювався їх і трохи зневажав. Та коли йшлося про Марисю з Радолишок, справа була цілком інакшою. Марися була геть не схожою на інших. Настільки несхожою, що йому здавалося недоречним саме порівняння її з жінками взагалі. Сама Зонина думка про його одруження з Марисею була такою безглуздою, що й згадувати не варто. Якщо він і згадував, то лише щоб зрозуміти, звідки таке зродилося в її недолугій голові.
