Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
– Це через інше…
– Може через інше, а може, й ні, – легенько похитав він головою. – Адже Чинський з тобою не ожениться.
Марися похнюпилася.
– Я про це й не думала. Просто з ним так приємно було розмовляти. Він багато подорожував, чимало бачив. Гарно розповідає…
– То нехай розповідає іншим. Чого ж він тебе вибрав?
– Бо він… він каже, що… я йому подобаюся.
– Де б ти йому не подобалася! Адже він не сліпий.
– Не думала я, стриєчку Антонію, що й ти в цьому щось погане вбачатимеш.
Знахар затулив обличчя руками.
– Боже борони! Не те, щоб погане, а непотрібне. І тобі від людей шкода, та й чутки довкола цього, а користі нікому немає жодної. Я про нього не кажу. Ні. Та якби він був порядним, то не наражав би тебе, голубко, на обмовляння, не запаморочував би тобі голову, не сидів би тут каменем.
– Але ж… але я не можу примусити його піти, – намагалася захищатися Марися.
– І не треба. Хочеш доброї, щирої поради послухати, то вислухаєш і не вдаватимешся з ним у розмови. То він і перестане приходити. А не захочеш, то вже я нічого на те не пораджу.
Марися замислилася. Вона добре розуміла, що знахарева порада слушна й доброзичлива. Зрештою, так чи сяк, рано чи пізно її знайомство з паном Лешеком мало би закінчитися. Або в нього з’явиться нова примха, або ж він одружиться. Та й по всьому. Продовження цього, звісно, ні до чого не призведе. Що довше це триватиме, то важче буде розлучитися, тим болючішою буде туга. Ось його лише кілька днів не було, а життя вже перетворилося на муку… Та з іншого боку, хіба вона не воліє заплатити роками розпачу за кілька місяців щастя бачити його, дивитися в його очі, слухати його голос?..
Спогади про це коротке щастя залишаться в її душі назавжди, до смерті. Хіба можна відмовлятися від такого скарбу? Невже краще відмовитися від нього, боячись страждань, і жити яловою, беззмістовною пусткою?
Знахар добрий і мудрий, та чи не помиляється він у цьому випадку?
– Я подумаю над твоєю порадою, стриєчку Антонію, – мовила вона нарешті серйозно. – Подумаю, хоч, може, це зайве, бо він напевне більше не приїде сюди більше.
І справді, минали дні, а молодого Чинського ніхто не бачив ані в містечку, ані в околицях.
Тим часом тут аж вирувало від пліток. Суворий учинок старого Пана-добродія одні засуджували, зате інші хвалили. І всі погоджувалися щодо двох речей: по-перше, Зенон Войдилло погано скінчить, по-друге, винуватицею родинного конфлікту є Марися.
Навіть ті, хто раніше щиро з нею віталися, намагалися тепер пройти повз неї, вдаючи, наче не помічають. Інші голосно за будь-якої зручної нагоди висловлювалися, не жаліючи ущипливих слів. Це не були якісь лихі чи розчаровані життям люди. Просто в повсякденному містечковому житті вони засвоїли певні звичаї і все, що не вкладалося в рамці тих звичаїв, заслуговувало, на їхню думку, осуду. Бідна дів- чина-трудівниця, що кокетує з паничем, не могла розраховувати на заміжжя, чого ж вона тоді сподівалася?
До такого логічного розумування найчастіше вдавалися ті, хто вихваляли лимаря за те, що той прогнав свого сина-дармоїда й скандаліста з батьківського дому. Якщо він до таких літ доріс, а людиною не став, нічого йому вже не допоможе. Не слухав батька-матері, нехай тепер собак вуличних слухає. Нехай іде в широкий світ і не ганьбить порядну родину.
Та Зенон вочевидь не збирався йти геть. Щоправда, першого дня він десь таки зник, та вже назавтра повернувся й відразу своєю поведінкою підтвердив найгірші припущення й передбачення. Він напився до непритомності в корчмі Юдки, пропив усі гроші, що їх батько дав йому на дорогу, а тоді до ночі лаявся на вулиці, кричав, що спалить батьків дім, що перестріляє всіх Чинських, що розчерепить голову цій шльондрі Марисі.
Зрештою він кинувся на поліцейського, обірвав йому кишеню, а коли Зенона силоміць привели у відділок, повибивав там вікна й поламав меблі. Йому надягли кайданки й протримали добу в цюпі, а тоді спорядили протокол для судової справи й присудили два місяці в’язниці.
Опинившись знову на волі, Зенон зник з містечка, та люди подейкували, що бачили його в околиці.
Ці випадки стали відомі не лише в містечку. Про них довідалися й у Людвикові. Пані Чинська негайно послала наймита до лимаря й повідомила, що хоча й уважає батьківську кару за справедливу, та прагнучи врятувати Зенона від цілковитого занепаду, вирішує повернути колишні замовлення, сподіваючись, що Войдилло синові пробачить.
Та лимар виявився чоловіком непохитним. За роботу подякував, але заявив, що коли вже щось вирішив, то цього не змінить, і негідного сина більше на очі бачити не бажає. Переконати його не вдалося.
– От бачиш, – сказала пані Чинська чоловікові. – Бачиш, як ставиться батько до дітей, якщо він має характер і принципи?
Пан Станіслав удав, що натяку не зрозумів, і буркнув щось під носом, заглиблюючись у книжку. Зате пані Елеонора переконалася, що із цієї справи можна винести урок для Лешека, тож узялася до написання великого листа до свого одинака, докладно описуючи йому всі подробиці й присмачуючи їх повчальними відступами.
І цей лист напевне позитивно вплинув би на Лешекову моральність, якби юнак його отримав. На жаль, у той час, коли шедевр материного педагогічного хисту мандрував у поштовому вагоні потягу до Варшави, адресат перевертався з боку на у спальному вагоні поїзда, що мчав до Людвикова.
Лешек перевертався й не міг заснути тому, що його переповнювали докори сумління, яких не вдавалося ошукати жодними виправданнями. Звісно, у дядька він нудьгував немилосердно, проте не через об’єктивні причини. Товариство було численне, приємне й веселе, розваги різноманітні й безкінечні, жінки вродливі, кухня досконала, погода пречудова. Причина нудьги була в ньому самому. Він просто сумував.
Це здавалося несерйозним і безглуздим, що він, дорослий чоловік при здоровому розумі, сумував, наче якийсь хлопчисько за гімназисткою, за цією білявочкою із крихітної крамнички в провінційному містечку, тужив попри найпереконливіші вмовляння, попри залізні аргументи, попри волю й власні рішення. Він виїздив, раз і назавжди поклавши позбутися цих недоречних сентиментів, плутанини підленьких, дрібних справ, які ці сентименти породили. Та вже із початку подорожі його охопили інші думки, посіли, оточили, не давали спокою й перепочинку.
Замість зневаги його огортала ніжність, уява змальовувала фантастичні сцени, у яких заплакану Марисю обнімав цей самозваний лицар Собек, або ж із неї глузувала юрба простолюдинів, або ж дівчина виїздила в невідомому напрямку… у благенькому пальтечку, смішному провінційному капелюшку, із вбогим своїм скарбом у старенькій валізі.
Видіння були такими виразними, що він навіть перелякався. Схопився з ліжка, убрався, спакував речі, наказав розбудити шофера, щоб той відвіз його до Варшави. Дядькові й дядині залишив листа з поясненням, мовляв, він пригадав собі про невідкладні й важливі справи.
У Варшаві до потяга залишалися дві години. Безцільно прогулюючись Маршалковською, Чинський зупинився перед вітриною ювеліра. Мимоволі помітив чудову платинову каблучку, прикрашену блакитними сапфірами.
– Це колір її очей, – розчулено сказав він собі і, не замислюючись над власними діями, зайшов до крамниці.
Перстеник не був дуже дорогим, проте ця покупка поглинула решту готівки, яка залишалася в Лешекових кишенях після придбання квитка.
Тепер, не в змозі заснути, він дістав з кишені коробочку й роздивлявся коштовність. Досі він не зробив Марисі жодного подарунка. Зрештою, можна було сумніватися, чи прийняла б вона від нього будь-що.
«Прийняла б, – сяйнула йому думка, – якби то була каблучка на заручини».
І раптом відчув, як серце прискорило биття.
Простягнув руку з каблучкою й вдивлявся в сіяння каменів.
– Це мій дарунок на заручини, – проказав голосно.
Підняв голову й суворо роззирнувся по купе, неначе сподіваючись чийогось заперечення. Та в купе було порожньо, стіни мовчали, тільки фіранки легенько коливалися в такт рухові потяга.
