Вірнопідданий - Манн Генрих (читать книги txt) 📗
— Мене не дивує навіть найнебезпечніше сектантство з боку мого шуряка Гейтейфеля, — мовив пастор.
— Ну, а пан Лауер? — зауважив Дідеріх. — Людина, якій вистачає нахабства виділяти своїм робітникам частку в прибутках? Від такого можна всього чекати.
— Найобурливіше те, — втрутився Ядасон, — що член окружного суду Фріцше з’являється в цій жидівській компанії: державний службовець руч-об-руч з лихварем Коном! «Що значить Кон», — передражнив Ядасон, засунувши великі пальці за камізельку.
Дідеріх сказав:
— Коли він з пані Лауер… — і, урвавши, зауважив, що тепер розуміє, чому ці люди завжди неповинні перед судом. — Вони покривають один одного і важать назле.
Пастор Цілліх пробурмотів щось навіть про оргії, які, за чутками, вони влаштовують у цьому будинку і під час яких відбуваються нечувані речі. Але Ядасон багатозначно посміхнувся:
— Ну, на щастя, їхні вікна під самим носом у пана фон Вулькова.
Дідеріх схвально поглянув на урядовий будинок. Тут же поряд, перед окружним військовим управлінням, походжав туди і сюди вартовий.
— Як весело стає на душі, коли бачиш блиск гвинтівки ось у такого доброго хлопця! — вигукнув Дідеріх. — Тільки цим ми й тримаємо весь цей набрід у вузді.
Гвинтівка, щоправда, не блищала, бо надворі вже стемніло. Крізь вечірню юрбу гуляючих протовплювалися групи робітників, які поверталися додому. Ядасон запропонував зайти до Кляпша, зразу ж за рогом, і випити по кухлю пива. У пиварні було затишно, в цей час, туди не заходив ніхто. До того ж Кляпш був з добромисних, і, поки його дочка ходила по пиво, він палко дякував пасторові за ту користь, яку дають його хлопчакам уроки закону божого. Щоправда, старший все ж таки знов украв цукор, але зате він уночі не міг заснути і так голосно каявся перед господом у своєму гріху, що Кляпш почув і відшмагав його. Після цього розмова перейшла на урядових службовців, яким Кляпш відпускав сніданки і про яких добре, знав, що вони роблять у години богослужіння. Ядасон записував щось, водночас його ліва рука зникла за спиною панни Кляпш. Дідеріх розмовляв з пастором про створення християнського робітничого гуртка. Він пообіцяв:
— Хто з моїх людей не вступить до нього, той вилетить!
Ці сподіванки на майбутнє розважили пастора; після того, як панна Кляпш кілька разів приносила пиво й коньяк, пастор дійшов до того ж стану певності й рішучості, в якому обидва його супутники перебували вже протягом дня.
— Хай мій шуряк Гейтейфель, — вигукнув він, ударивши кулаком об стіл, — скільки хоче проповідує про спорідненість з мавпою, я доб’юся того, що моя церква буде знову повна!
— Не тільки ваша, — запевнив його Дідеріх.
— Ну, в Нецігу дуже багато церков, — визнав пастор.
Але Ядасон рішуче відрубав:
— Дуже мало, служителю божий, дуже мало! — І він покликав Дідеріха в свідки того, як стояла справа в Берліні. — Там церкви так само були порожні, поки до цієї справи не втрутився сам кайзер. «Подбайте про те, — сказав він депутації від міських властей, — щоб у Берліні будувалися церкви». І тепер їх будують, релігія знову стала актуальна, справу зрушено з місця.
І всі — пастор, шинкар, Ядасон і Дідеріх — висловили захоплення глибокою побожністю монарха. Тут пролунав постріл.
— Стріляють!
Ядасон схопився перший, всі, збліднувши, дивилися один на одного. Перед Дідеріховим внутрішнім поглядом з блискавичною швидкістю постало обличчя механіка Наполеона Фішера з чорною бородою, крізь яку просвічувала сіра шкіра, і він пробелькотів:
— Бунт! Почалося!
Знадвору чути було швидкий тупіт багатьох ніг. Усі відразу схопили свої капелюхи і вибігли на вулицю.
Люди, які вже встигли збігтися, боязко юрмилися півколом між військовим управлінням і під’їздом масонської ложі. Навпроти, там, де коло було не замкнене, серед вулиці лежав долілиць чоловік. А солдат, який нещодавно так бадьоро походжав туди і сюди, тепер нерухомо стояв перед своєю будкою. Каска його зсунулася. Блідий, з відкритим ротом, він втупив нерухомий погляд у чоловіка, що лежав на землі. Гвинтівку він тримав за цівку, і приклад її спирався на землю. З юрби, що складалася головним чином з людей простого стану, чути було глухий гомін. Раптом якийсь чоловічий голос вимовив дуже голосно: «Ого!» — після чого запанувала глибока тиша. Дідеріх і Ядасон обмінялися розгубленими поглядами; момент був критичний.
По вулиці біг поліціянт; попереду нього — дівчина, спідниця її маяла, і вона кричала ще здаля:
— Ось він лежить! Солдат стрелив у нього!
Вона підбігла до застреленого, впала навколішки, почала його трясти:
— Вставай! Вставай!
Дівчина зачекала. Ноги його начебто ворухнулися; але він зостався лежати, розкинувши на брукові руки й ноги. Тоді вона закричала: «Карле!» — так пронизливо, що всі здригнулися. Жінки теж закричали, чоловіки кинулися вперед, стискаючи кулаки. Юрба густішала, в проходи між екіпажами, що змушені були зупинитися, протовплювалися все нові й нові люди, а посередині тлуму надсаджувалася з горя дівчина; її розпатлане волосся маяло під вітром, обличчя було мокре від сліз і спотворене криком, якого не було чути: галас юрби заглушав його.
Єдиний поліціянт, розчепіривши руки, намагався відтіснити натовп від чоловіка, що лежав простертий на землі. Поліціянт марно кричав, наступав людям на ноги і в цілковитій безпорадності оглядався, шукаючи допомоги.
І допомога прийшла. В урядовому будинку відчинилося вікно, з’явилася велика борода і пролунав голос, грізний бас, що, наче віддалений гарматний гуркіт, покривши весь гомін, дійшов до слуху юрби.
— Вульков! — сказав Ядасон. — Нарешті!
— Припинити! — гриміло згори. — Хто дозволяє собі зчиняти галас перед моїм будинком? — І коли стало тихше: — Де вартовий?
Тільки тепер люди побачили, що солдат забився в глиб будки, і лише цівка гвинтівки виглядає з неї.
— Виходь, синку! — наказав бас із вікна. — Ти виконав свій обов’язок. Він змусив тебе до цього. Його величність нагородить тебе за хоробрість. Зрозумів?
Всі зрозуміли його й замовкли, навіть дівчина. Тим голосніше гримів його бас.
— Розходьтеся негайно, бо я накажу стріляти!
За хвилину багато хто вже кинувся навтіки. Купки робітників розпадалися, люди, трохи забарившись, з похнюпленими головами йшли собі геть. Урядовий президент крикнув ще:
— Пашке, збігайте по лікаря!
І зачинив вікно. Але в під’їзді урядового будинку зразу стало шумно. Звідкись з’явилися службовці, які голосно розпоряджалися. З усіх боків збігалися поліціянти, вони розштовхували решту публіки і кричали без будь-якої потреби. Дідеріх і його супутники, які втекли за ріг, побачили потойбіч вулиці кількох членів масонської ложі, що стояли на ганку свого будинку. Від них відокремився доктор Гейтейфель.
— Я лікар, — голосно сказав він і, швидко перейшовши вулицю, нахилився над застреленим. Він перевернув його, розстебнув йому камізельку і припав вухом до грудей. Цієї миті все стихло, навіть поліціянти перестали кричати. Дівчина стояла поряд, нахилившися вперед, втягнувши голову в плечі, ніби чекаючи удару, і притискала кулак до серця, немовби це і було те серце, яке мало спинитися.
Доктор Гейтейфель підвівся і сказав:
— Він мертвий.
У той самий час він помітив дівчину, яка захиталася, і простяг руку, щоб підтримати її. Та вона не впала. Вона глянула на обличчя мертвого і мовила тільки: «Карл». — І ще тихше: «Карл». — Доктор Гейтейфель подививсь навколо і запитав:
— Що робити з дівчиною?
Ядасон ступив уперед.
— Асесор доктор Ядасон з прокуратури, — відрекомендувався він. — Дівчина підлягає арештові. Її коханець провокував вартового, отже, можна підозрівати, що і вона брала участь у діянні, що підпадає під покарання. Ми розслідуємо це.
Він дав знак, і двоє поліціянтів уже схопили дівчину. Доктор Гейтейфель підвищив голос:
— Пане асесоре, я заявляю вам як лікар, що стан дівчини не припускає арешту.
Хтось сказав:
— Арештуйте й мерця.
