На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Під кінець другого дня путі, після впадіння ріки Ароматів у Ніл, пряма, як спис, долина вигнулася на схід, і люди побачили на завороті берега слабенький димок від двох вогнищ. Це був сигнал. Тут уже чекали послані вперед мисливці і нубійські провідники із звісткою, що вони натрапили на звіра. Вночі сто сорок рабів під охороною дев'яноста воїнів вирушили пішки на захід від ріки. На розігріту землю випав теплий і рясний дощ. Вологі випари п'янили людей, які давно забули про дощі під завжди ясним небом Та-Кемту.
Мисливці йшли в жорсткій траві, що сягала вище пояса, і перед ними інколи поставали чорні силуети поодиноких дерев. Навколо вили і голосили гієни й шакали, пронизливо нявчали дикі коти, зловісними металевими голосами перегукувалися якісь нічні птахи. Нова країна невиразно і таємниче розпливалась у темряві, розкривалася перед людьми Азії і північних берегів, країна, де буяло життя, незалежне від людини і не підкорене їй. Попереду з'явилося велетенське дерево, що закривало собою півнеба. Навколо його стовбура, що був товстішим від найбільших обелісків Чорної Землі, люди розташувалися на нічліг, який для багатьох мав бути останнім. Пандіон довго не міг заснути. Схвильований майбутнім боєм, він прислухався до голосів африканського степу. Каві розмовляв біля вогнища з мисливцями, вияснюючи план завтрашніх дій, потім, подивившись з важким зітханням на товаришів, які тривожно спали або лежали зовсім без сну, ліг і сам. Етруска здивувала безтурботність Кідого, який мирно спав між Пандіоном і Ремдом, — в дорозі четверо друзів весь час були разом. Безтурботність негра здавалася етруску найбільшою хоробрістю, на яку не здатний навіть він, досвідчений воїн, що не раз дивився смерті у вічі.
Настав ранок. Рабів поділили на три групи з п'ятьма мисливцями і двома місцевими провідниками на чолі. Кожному рабові дали довгу вірьовку або ремінь із зашморгами на кінцях. Чотири чоловіки з кожної групи несли велику сітку, сплетену з дуже міцних вірьовок, з чарунками завширшки з лікоть. Чудовисько треба було обплутати вірьовками, замотати сітями і, зваливши з ніг, зв'язати.
У цілковитій тиші люди йшли степом, кожна група на якійсь відстані від іншої. Воїни розсипалися цепом і, не довіряючи рабам, ішли слідом за ними, із стрілами в луках. Перед Пандіоном і його товаришами розкинувся степ, порослий травою по пояс людині. На його рівній поверхні були порозкидані дерева з кронами, схожими на зонтики. [81] Сірі стовбури майже біля самого кореня розділялися на грубі гілки, що розходились воронкою вгору, так що саме дерево нагадувало перекинутий конус, над яким наче ширяла в повітрі прозора поблякла зелень. Дерева раз по раз чергувалися з темними плямами високого дрібнолистого чагарника, який то простягався в ряд по ледве помітній западині річища тимчасового потоку, то виднівся вдалині нерівними темними кронами. Зрідка траплялися дерева з невисоким, але страшенно товстим стовбуром, який розгалужувався на безліч здоровенних викривлених і сучкуватих гілок, вкритих маленьким листям, що недавно розвинулося, та жмутками білих квітів. [82] Масивні дерева різко виділялися на степу величезними шапками низьких крон, які відкидали темні смуги довгастих тіней їх волокниста кора з металевим відблиском була схожа на свинець, гілки немов виковані з червоної міді, а квіти наповнювали повітря тонким ароматом, схожим на запах мигдалю.
Сонце золотило жорстку траву, яка ледве коливалася, а над нею немов ширяли ажурними зеленими хмарками вершини дерев.
З трави з'явилися тонкі чорні списи — кілька ориксів [83] показали свої довгі роги і зникли за чагарником. Трава була негуста; між її окремими жмутками виднілася гола, порепана земля — період дощів почався недавно. Ліворуч розкинувся гайок, дерева в якому були схожі своїм перистим листям на пальми, але стовбури їх роздвоювалися вгорі, нагадуючи два розчепірені пальці, які вище розгалужувались ще кілька разів.
Тут мисливці напередодні полювання помітили носорогів, і зараз, давши знак, щоб раби залишилися на місці, вони обережно підкралися до узлісся і заглянули в гай, що здавався темним після яскравого освітлення степу. Звірів там не було, і мисливці повели рабів до висохлого річища потоку, яке заросло густим чагарником. У лісі було джерело, що його носороги перетворили на яму з грязюкою, в якій вони валялися в спеку. Мисливці вийшли на голе місце, закрите із сходу трьома зонтичними акаціями. До висохлого річища лишалося ще близько двох тисяч ліктів, коли раптом передній нубієць завмер на місці і змахнув руками, щоб усі зупинились. Стало так тихо, що було виразно чути слабке дзижчання комах. Кідого торкнув Пандіона за плече—негр показував убік від дороги. Молодий еллін побачив біля низьких колючих дерев щось схоже на дві плескаті кам'яні брили. Це й були страшні звірі південних степів. Тварини спершу не помітили людей і спокійно лежали собі спинами до мисливців. Обидва носороги не здалися Пандіону дуже великими, один був значно меншим від другого. Ніхто з рабів не підозрівав, що мисливці, сподіваючись на добру винагороду, відшукали дуже великого самця з породи світлих носорогів, [84] які відрізнялися від своїх чорних південних родичів більшими розмірами, вищими плечима, широкою квадратною мордою, сірою шкірою. Другий, менший носорог був молодою самкою. Мисливці вирішили Змінити план нападу, щоб опір самки не зірвав усієї справи.
Начальник полювання і начальник воїнів швидко вилізли на дерево, пошепки клянучи довгі колючки, що вкривали стовбур. Воїни сховалися за кущами. Раби з'єднались всі докупи і, вишикувавшись у кілька рядів, разом з мисливцями кинулися вперед відкритою галявиною, розмахуючи вірьовками і підбадьорюючи себе оглушливими бойовими вигуками. Дуже швидко обидва звірі схопилися на ноги… Здоровенний самець на мить зупинився, втупившись очима в людей, що підбігали до нього, а самка, більш сполохана, кинулася вбік. Саме на це і розраховували мисливці — вони швидко кинулись праворуч, щоб заманити самку і одрізати її від самця.
Начальник полювання побачив з дерева величезний тулуб завмерлого носорога, чорні вигини його звернутих уперед вух, розсунутих широким тім'ям, схожим на товстий валок. За вухами було видно високий горб масивної холки, а спереду поблискував гострий кінець рога. Маленькі очиці, як здалося єгиптянинові, дивилися вниз тупо і якось навіть ображено.
Через хвилину носорог повернувся, і єгиптянин побачив його довгу, недоладно увігнуту посередині голову, круту дугу холки, гребінь кісток, що виступали на крупі, ноги, схожі на стовбури дерева, войовниче піднятий догори куций хвіст.
Величезний ріг, не менший трьох ліктів завдовжки, стирчав на носі, блискучий, дуже товстий внизу, він різко загострювався догори. Позад нього було видно другий, коротший, схожий на дуже гострий конус.
Серця в людей, що підбігали, шалено забилися — звір на близькій відстані здався їм страшним чудовиськом.
Вісім ліктів довжини було в його велетенському тілі, крута холка піднімалась на чотири лікті над землею. Носорог засопів так гучно, що його виразно почули всі до одного, і прожогом кинувся на людей. З проворністю, дивною для такого величезного і масивного звіра, носорог миттю вскочив у середину натовпу. Ніхто не встиг навіть підняти вірьовки. Пандіон опинився осторонь чудовиська, що налетіло, як буря. Молодий еллін встиг побачити тільки широко роздуті ніздрі тварини в кільцеподібних складках шкіри, та розідране праве вухо і шкіру на боці, вкриту бугорками, наче наростами лишайників. Далі все сплуталося в голові Пандіона. Пронизливий крик пролунав у степу, недоладно викривлена постать людини на мить злетіла в повітря. Носорог пробив широку дорогу в натовпі рабів, промчав далі в степ, залишивши позад себе кілька розпростертих тіл, повернувся і знову кинувся на бідолашних. На цей раз громадину, яка стрімголов мчала вперед, обліпили з усіх боків людські тіла. Але чудовисько було геть усе із самих м'язів і товстих кісток, обтягнутих твердою, мов панцир, шкірою. Люди розлетілися на всі боки, і знову носорог почав топтати, давити і протикати рогами збитих з ніг рабів. Пандіон, який кинувся був уперед разом з іншими, зупинився від тупого страшного удару і, оглушений, став рачки. На галявині лунали протяжні стогони і голосні вигуки, в повітрі знялася курява. Начальник полювання, який несамовито кричав з дерева, підбадьорюючи рабів, тепер замовк і розгублено дивився на битву. Ще жодна вірьовка не зачепила велетня, а не менше тридцяти чоловік уже було поранено або вбито. Воїни зблідли і, тремтячи від страху, ховалися за деревами, благаючи богів Та-Кемту врятувати їх. Чудовисько повернулося втретє, і хоч люди мимоволі розступилися перед носорогом, що так навально мчав, він усе ж встиг проколоти рогом молодшого з етрусків — Ремда. Тварина, різко пирхаючи, скажено гасала поміж людьми, топчучи їх і колючи рогами. З ніздрів у звіра вилітала піна, маленькі очиці горіли люттю.
