Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
Але водночас це виявилося цікавою та захопливою грою, яка затягувала її не менше, ніж стосунки з Евою — не такі бурхливі й швидкоплинні, як дотеперішні романи їх обох, але глибші та непередбачуваніші.
На Евин день народження вони, як і домовлялися, вирушили до Кракова. Христина наполягла на тому, щоб із Берліна вони не летіли, а їхали потягом, так, як колись вона приїхала сюди вперше. Ева погодилася, бо теж любила, коли ландшафти змінювалися за вікном поволі, даючи можливість повірити в їхню реальність, відчути справжність переміщення не лише в просторі, а й у часі. Літак цілковито позбавляє такої можливості, і справді повірити, що вона у Венеції під час попередньої їхньої спільної поїздки, Христина змогла аж напередодні від’їзду. Тож і всі враження отримали правдоподібність лише в ретроспективі.
Потяг дає можливість не лише відчути реальність, але водночас і відключитися від неї, поринути на цілий день в атмосферу якоїсь книги, читати, не відриваючись, чого ніколи не трапляється у звичайному житті.
Христина дуже хвилювалася перед цією поїздкою. Вони з Евою зустрічалися вже майже рік, але досі Христина не наважувалася взяти на себе ініціативу навіть у якихось дрібних справах; іноді це пригнічувало її, але вона заспокоювала себе тим, що це тимчасова ситуація, пов’язана з необхідністю адаптуватися в нових умовах. І ось тепер, коли вона сама організовувала їхню спільну поїздку, настав час щось змінити. Щоправда, тепер Христина хвилювалася й через те, як сприйме зміну ролей Ева.
Спершу вона ретельно консультувалася з Евою з приводу кожної дрібниці: які квитки купити — спальний вагон чи сидячі місця, на яке число, через Інтернет чи в касі, через який сайт замовляти готель, як спланувати час на місці. Після кількох днів, коли через це Христині доводилося дзвонити Еві по кілька разів на день, та м’яко, але наполегливо сказала їй:
— Христю (вона вимовляла «Кристью»), я трохи зайнята на роботі, давай ти все вирішиш сама, я наперед погоджуюся з будь-яким твоїм рішенням, гаразд?
Христині стало соромно, вона не любила несамостійності, коли люди звертаються по допомогу чи пораду просто через брак упевненості в собі, а не тому, що справді не здатні дати собі раду.
До Кракова вони їхали денними експресами з пересадкою у Варшаві. Пряме сполучення існувало, але їхати треба було довше. У купе на шість місць потяга Берлін — Варшава разом із ними було ще двоє узбеків і колишній прапорщик із Житомира, які поверталися з Берліна, звідки переганяли для клієнтів з України вживані авта. Зазвичай вони їхали потягом лише туди, а назад — на куплених машинах, але тепер схему довелося змінити, бо клієнти мали шенгенські візи й вирішили вибирати машини самостійно. Рустам, Карім і Стьопа звели клієнтів із продавцями, а тепер поверталися до польського кордону потягом, бо клієнти вирішили ще погуляти по Європі. Домовилися зустрітися в Перемишлі, перед кордоном. Усе це Христина зрозуміла з їхніх розмов.
Після того як потяг рушив, Рустам, Карім і Стьопа спершу обмінялися враженнями про поїздку та клієнтів, а потім захропіли в унісон. Тож протягом першої години поїздки Ева з Христиною заглибилися кожна у свою книгу. Христина нервово перечитувала путівники Краковом, переживаючи, чи вдасться їй хоча би наполовину так добре розповідати про визначні місця, як це робила Ева у Венеції. Коли прийшов кондуктор, сонна ідилія завершилася.
Подаючи квиток, Карім у черговий раз закашлявся, а потім сказав, звертаючись до Рустама:
— Кашель этот замучил. У тебя доктора нет?
— А сколько уже? — діловито поцікавився Рустам.
— Да дня четыре.
— О, это к пульмонологу нужно. Наверно, туберкулез. Ну, или народные средства. Личинка моли пчелы — знаешь? Не знаешь? Очень зря. Хорошая вещь. Добавляешь в молоко, греешь, а потом туда немного барсучьего жира. Все выпить и запить водкой. Как рукой снимает.
— Надо же, — здивувався Карім. — А на базаре продается?
— Конечно. Как же без этого, — запевнив Рустам.
— Да, здоровля тре берегти, — вирішив підтримати розмову Степан, який у них, судячи з інтонацій, був за молодшого. Він і за віком був на кілька років молодшим за Рустама і Каріма. — Я теж желудок чую каждий раз, як ото їдемо. Я до такої піщі, знаєте, не привик. У мене дома дічь: кабанчик, перепілочка, зайчатинка в смєтані, — шо вполюю. Я ж охотнік. За мною і пес уже соскучився. У мене пес — шо треба. У нього в роду і вовк єсть. Ходимо з ним на охоту. Тепер нормально. За лисячу шкурку до двохсот гривень дають. Та і м’ясо є. Дічь — то совсєм друга піща.
— Да, дичь — то дичь, — філософськи протягнув Рустам. У нього була манера хрускотіти кісточками пальців. Христина бачила, як Ева щоразу здригалася від цього звуку.
— Я вже додому хочу, — продовжив потік ностальгії Степан. — Мене там даже пес заждався. От приїду, піду на охоту. Потім кину жінці дічь. Хай маринує.
— А как там твои дела с Наташей? — запитав Рустам, і вони з Карімом багатозначно підморгнули одне одному.
— Да чуть не поссорився з нею вчєра, — емоційно відреагував Стьопа. — Так всьо харашо було, взрослі ж усі люди. Скільки ми — три дні були, і всьо прекрасно. А то вона серед ночі мені й каже: «А шо, єслі я забєрємєнію». Ну шо я міг їй сказать? Кажу — дам дєнєг, підеш аборт робить. Ну согласіться, непріятно ж так. Як так можна? Всьо іспортіть.
— Ну, ^то обычные женские вопросы, нечего обращать внимание, — по-батьківськи підтримав друга Рустам.
— Ну та потом всьо нормально було, — продовжив Стьопа. — Я на другий день купив шоколадку, вина. Вона мені каже: «Ти вибач, шо я вчора так псіханула, неуравновєшена була. Але ти тоже міг би мені і потактічнєє отвітить». Ну, але то таке. Главне, шо потом все було нормально, вона мені в кінці навіть сказала: «Зато тепер я найшла в тобі недостаток. А то три дні знакомі, а ти якийсь ідеальний, ні одного недостатка. А тепер знаю — ти шо думаєш, то і говориш, а так робить не можна». Она в мене психолог, знає, шо каже.
— Слышали, хотят новый закон ввести, еще больше пошлину на заграничные автомобили поднять. Ну не сволочи? — раптом поміняв тему Рустам. Вони з Карімом слухали музику в телефоні, розділивши на двох одні навушники й постукуючи в такт кожен собі по коліні. Таким чином одне вухо в кожного залишалося вільним і вони могли брати участь у спільній розмові.
— Та знищили страну, шо там казать, — обурено відгукнувся Стьопа. — Я давно кажу: нада срочна мінять лідєра і направлєніє развітія нашего общества. Ця западна демократія в нашій страні не работаєт. Даже можно сказать, шо нікому вона не нужна. Од неї одна наркоманія, СПІД і моральна распущенність молодьожі. Одна грязь і нічого доброго. Якби не вспіли в совєцькі часи хоч больниці построїть, то вопше було би. А так добре, хоч больниці є. Хоча тоже — шо толку? Як не маєш грошей, то ніхто тебе там не виліче.
— А ты за кого голосовал, Степан? — запитав Карім.
— Та я би тіки за Клічка і змусив усіх голосувать. Бо він один не вкрав гроші, а заробив своїми руками. У нього кулаки шо надо. Але бачу, шо псіхікой слабуватий він. Не хазяїн, як Лукашенко. То всьо Горбачов винуват. Розвалив страну. Я десь даже в газеті читав, шо Горбачов був завербований американцями ше з самого начала. Бо американці Союзу дуже боялися — то ж сама лучча страна була. І так вони ізучали ту сістєму, потом підкралися незамітно і розвалили страну. Якби тепер такі возможності нам, як тоді були, — шо одну деталь тут роблять, а туди везуть, а ше десь в третьому місці собирають, якби в нас зараз Радянський Союз був, — то я так думаю, шо ми би, конєшно, набагато лучче жили, не то шо січас. Одна з найкращих стран був Союз.
— А что думаешь, сюда бы Лукашенку — он бы изменил что? — запитав Рустам, похрустуючи пальцями.
— Та ясне діло, — відповів Стьопа. — Тож народ у нас слабуватий просто, як я бачу. Нащот того, шоб підняцця і інтереси свої защіщать, то нікого нема. Он на Западі водітєлі якісь. Не то шо їм зарплату не давали півтора року чи понизили там. Ні, вони собі просто пощітали, шо должни получать більше, перекрили вулиці і давай протестувать, требувать своє. А наш народ шо — йому пенсію не платять, він терпить. А політики і бачать — народ всьо устроює. У нас же зараз як — дуже хитра політика. Вони чуть шо — а у нас єсть закон, а ми повисимо. Народ думає: а може, воно точно, може, повисять. І вірить їм. Там, навєрно, ціле вєдомство сидить, психологію чєловєка ізучає. Ну от Китай же себе показав? Показав! То сильна страна. У них там січас комуністічеська диктатура, но довше чим десять лєт один править не должен. Оце порядок. А в нас шо? Суїцидів в армії дуже багато. Я он даже на охоті повішеного найшов. Прапорщика. У каждої ж людини єсть якась психологія своя. І та не видержує. Та шо казати, у Харкові он підполковник, і той повісився. З вислугою у двадцять лєт. А квартіри в його не було. Ну і сім’я, понятно, розвалилася, не може сім’я в таких условіях существовать. Як тут не повіситься.
