Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В. (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Тривалі прогулянки спонукали до роздумів і особливо до спогадів. Їй пригадувалося, як виглядав ще кілька років тому овочевий магазин біля їхнього будинку. Нещодавно його закрили, але він і так протримався найдовше з усіх. Цей запах, сформований з великої кількості складників, що змагалися між собою в інтенсивності, — запах прянощів з бочок квашеної капусти, огірків та оселедців, яблук у дерев’яних ящиках, доповнювався вологуватим смородом сирої землі, що осипалася з підгнилої моркви й присохлих буряків. Можливо, це був не найприємніший у світі запах, але він і близько не здавався таким огидним, як сморід сечі й горілки, яким просякнутий асфальт, і не лише асфальт попід усіма п’ятьма продуктовими ринками їхнього району.
Потім пригадувала молочні магазини і їхній добротний та лаконічний, далекий від вишуканості інтер’єр. Масивні алюмінієві бідони, літрові пляшки шляхетної форми, банки різного розміру, кефір у трикутних пакунках, сирочки з родзинками й сірі макаронні вироби у великих полотняних мішках.
Час її юності з певного моменту почав віддалятися з подвоєною швидкістю, і до цього важко було звикнути. Тепер її спогади про юнацьку подорож із двома шанувальниками до Криму були чимось не менш віддаленим, ніж, скажімо, ілюстрації і тексти з підручника іспанської мови, яку вона вивчала в школі. У більшості з цих текстів ішлося про те, як проводить свій день студент з якоїсь екзотичної країни, який вчиться в Москві. Дарину ще тоді значно більше за гіперболізованість напханої в ці тексти пропаганди вражала армійська невблаганність способу існування цих студентів. Те, з якою невтомною радістю вони підскакували з ліжка о 6-й ранку, коли кожен, хто не був власником будильника, отримував безкоштовну нагоду бути розбудженим звуками радянського гімну, як старанно щодня робили зарядку, ставали під холодний душ і поспішали на заняття, після яких — до бібліотеки, а далі — знову додому, аби до пізнього вечора просидіти за книгами. У цьому житті з підручників іноземної мови не було нічого приватного: жодних вечірок, жодних прогуляних пар, ні найменшого натяку на особисте життя цих позбавлених статі студентів, які не мріяли більше ні про що, окрім пар, занять спортом і студіювання конспектів.
Щось армійське і справді відзначало той час, воно вже не йшло у жодне порівняння із тим, що довелося пережити попередньому поколінню в сталінські часи, але військовий стиль зберігся й у всіх пізніших трансформаціях радянського укладу життя. Це встигла відчути й Ліля, яка також мала у школі уроки військової підготовки, вчилася перебинтовувати поранених і правильно поводитися під час хімічної атаки, вчилася крокувати у вишикуваній за зростом колоні, реагувати на команду: «Кру-гом!» і не звертати уваги, коли викладач, забувшись, крикне: «Налє-ва», замість відповідного новим стандартам: «Ліво-руч». А викладачка з кафедри військової медицини, знайома Дарини, розповідала, що на лекціях студенткам-медикам уже давно не розповідає про те, як виносити контужених з поля бою, натомість примушує конспектувати корисні поради, пов’язані з майбутнім материнством. Спершу вона робила це на власний страх і ризик, але потім про її ініціативу довідався декан, і замість очікуваного незадоволення вона отримала нову назву свого спецкурсу «Військова медицина у приватному житті». Слово «військова» не дуже пасувало до змісту цих лекцій, але наявності його в навчальному плані вимагали інструкції Міністерства освіти.
Дарина не любила розповідати про Лілиного батька. Ліля бачила його лише двічі: перший раз на фото, другий — по телебаченню. Тоді й з’ясувала, що він був послом України в якійсь далекій латиноамериканській країні. Чи то Колумбії, чи то Аргентині. Не те щоб Ліля не усвідомлювала, яка велетенська різниця поміж цими двома країнами, але на той момент її більше хвилювало дивне відчуття, коли вона бачила перед собою обличчя зовсім чужої людини й усвідомлювала, що ця людина мала б бути їй найріднішою у світі. Це було кумедне відчуття і чомусь зовсім не трагічне, як вона цього очікувала після постійних співчутливих зітхань дорослих через те, що вона «росте без батька». Ліля була зовсім не впевнена, що хотіла б, аби цей огрядний лисуватий чоловік із позбавленим виразу чиновницьким обличчям активно втручався в її життя. Максимум, що він міг би для неї зробити, це запросити в екзотичну подорож до своєї Колумбії-Аргентини або ж залагодити їй навчання в престижному вузі. Але батькові, мабуть, також не хотілося втручатись у її життя, тому він не запросив її в подорож, — обмежувався лише досить нерегулярними грошовими виплатами.
Попри відвертість їхніх стосунків, які більше нагадували стосунки двох подруг, а не матері з донькою, Дарина ніколи не розмовляла з Лілею про обставини її народження. Тільки одного разу, коли Ліля народжувала Настю, а Дарина сиділа біля неї у передпалаті для сімейних пологів.
— Як тепер все змінилося, — сказала вона Лілі. — Коли я народжувала тут тебе, все було зовсім по-іншому.
— Що саме змінилося? — не зрозуміла Ліля. — Адже дехто з персоналу тут працює більше двадцяти років, а деяким пристроям теж явно не менше.
Але тут на доньку накотився черговий напад переймів, обличчя її зблідло, і Дарина не стала розповідати їй, що зміни ці справді малопомітні зовні. Окрім того, що хоча й поволі, але таки все модернізується і що в Даринині часи ні про які спільні пологи не могло бути й мови. Змінилося щось в атмосфері, а ще імовірніше, у самій психології лікарів і жінок, які народжують. Дарині здавалося, що у Лілі просто не могло виникнути такого відчуття панічного жаху, яке охоплювало саму Дарину перед кожним годуванням, — тоді здавалося, що їй вже ніколи не принесуть дитину, яку забрала войовничо настроєна няня, не звертаючи уваги на те, що немовля не встигло поїсти, що її визнають нездатною до повноцінного материнства, що все вона робить не так і ніколи не навчиться робити як потрібно. Дивлячись на майже спокійне обличчя доньки, зосередженої на правильному диханні й тому, щоб заощадити сили на потуги, Дарина пригадувала власний клаустрофобічний жах від сірих стін у палаті, стогонів жінок на сусідніх ліжках, рудавих плям застарілої крові на запраних сірих простирадлах, сувору заборону носити труси й необхідність затискати між ногами ганчірки, які вбирають кров. Те, як складно було пересуватися з цією просякнутою кров’ю ганчіркою між ногами. Згадала обов’язкову клізму на третій день після пологів. Набряклі в камінь груди, з яких неможливо було вицідити й краплі молока, сувору няню, яка відмовлялася масажувати, поки їй до кишені не запихали відповідної купюри, далі витягала гроші з кишені, перевіряючи, чи їх достатньо, і, не відволікаючись на миття рук, бралася за болюче зціджування. Уже на другий день після пологів їх вишикували в коридорі, як на розстріл, усіх двадцятьох породіль, бо прийшов на огляд головний лікар із моторошним прізвищем Майданек, — він швидко пройшовся повз їхню сирітську колону (усі в поплямлених кров’ю сорочках, вихудлі й змарнілі обличчя із синцями попід очима, зігнуті в незручній позі тремтячі ноги, що намагаються втримати набухлу кров’ю ганчірку).
— Відкрити груди! — голосом тюремного наглядача скомандував лікар Майданек, і вони почали неслухняними пальцями шпортатись у ґудзиках. Він ще раз пройшов повз усю колону, помацав кожну за груди й кількох із них вивів наперед, серед них була і Дарина. Ще раз обмацавши груди Дарини й кинувши скептичний погляд на її худорляву постать, категорично заявив:
— Молока в тебе не буде, і не старайся!
Потім їй всю ніч снилися жахіття, у яких доктор Майданек відрізав їй груди й примушував власноручно згодовувати їх вуличним псам, які дерлися за ці невеличкі шматочки м’ яса, намагаючись заодно відхопити й шматок руки.
Наступного ранку вона прокинулася в гарячці і з набухлими від молока грудьми. Зціпивши зуби, вона масувала і зціджувала, а коли не мала більше сили, кликала чергову медсестру і пхала їй купюри до кишені. Молока вистачало Лілі й ще трьом немовлятам, матері яких мали замало, хоча давати молоко чужим дітям лікарі чомусь забороняли, наполягаючи на тому, щоб матері переводили дітей на штучне вигодовування. Деякі так і зробили, і молока в них більше не було, але ті троє, які потай брали молоко Дарини, потім таки почали повноцінно годувати своїх дітей. Дарині навіть удалося уникнути маститу, майже обов’язкового у всіх породіль, яким приносили немовлят не тоді, коли ті хотіли їсти, а за визначеним доктором Майданеком графіком, а якщо дитина у цей час спала, її забирали голодною, підгодовуючи потім водою з глюкозою, до якої потай домішували димедрол, щоб діти менше плакали й краще спали. І хоча тоді ще не було відомо, що димедрол дуже шкідливо впливає на діяльність мозку, давати його новонародженим усе ж таки було заборонено. А молоко застоювалось у грудях породіль і викликало запалення, яке переважно закінчувалося втратою здатності годувати грудьми, а часом могло викликати утворення ракових пухлин.
