Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В. (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Про все це Дарина розповість Лілі вже згодом, коли вони з Настею будуть вдома. Ліля і Дарина довго розмовлятимуть про те, чи мають усі ці безпідставні страхи і фобії зв’язок зі шкільною формою і військовою виправкою, які були такими важливими елементами виховання в часи Дарининої юності, з беззаперечним авторитетом учителя, якого потрібно боятися, а не поважати й любити, з досконало розвинутою в школах системою штрафів за будь-яку навіть найменшу провину, з самим духом навчання, головним у якому була ідеальна дисципліна і здатність беззастережно підкорюватися волі вчителя, тупо і некритично запам’ятовуючи належний об’єм інформації замість того, аби вчитися мислити й аналізувати самостійно.
Усього цього Ліля була позбавлена принаймні вдома, і це виробило в ній внутрішній опір до будь-яких форм примусу й відсутність страху, пов’язаного з невпевненістю в собі. І хоча Ліля не менш часто сумнівалася в собі, ніж Дарина, це була інша невпевненість, ніж та, яка примушувала Дарину капітулювати перед кожною хамуватою продавчинею, перед співвітчизниками, які штовхалися ліктями в трамваях, перед водіями маршруток, які курили в салонах і голосно вмикали попсове радіо, перед малярами, які халтурили, а на зауваження відповідали матом. Ліля значно краще за Дарину вміла давати собі з цим усім раду, ніколи не опускаючись до перепалок на рівні взаємних образ, але завжди з гідністю даючи відсіч. Дарина тішилася цьому і не була певна, чи вважати це власною педагогічною перемогою, чи таким був загальний вплив на це покоління обставин і часу, який все пришвидшував свій біг, примушуючи зосередитися й уважніше стежити за внутрішніми й зовнішніми змінами.
Це уважніше стеження краще вдавалося Дарині відтоді, як вона стала менше часу проводити на роботі. У неї було відчуття, що вона відчинила вікно у кімнаті, в якій довго сиділи багато людей, і через це вікно увірвалося холодне зимове повітря, від якого всі зіщулилися, але одночасно й глибше вдихнули. Вона багато років просиділа в такій кімнаті, в герметично закупореному просторі поліклініки, у якій час рухався значно повільніше, ніж за її стінами.
Особливо гостро Дарина відчула це під час забави, на яку запросила співробітників з нагоди свого виходу на пенсію. Поряд із нею в їдальні поліклініки зі старосвітським інтер’єром і керамічними колонами біля стін сиділи Ліля з Іриною, а за довгим столом весільного штибу, заставленим дрібними тарілочками з салатами та закусками, співробітниці, з більшістю яких Дарина пропрацювала більше двадцяти років. Слухаючи традиційні в таких випадках тости й жарти, незмінні протягом усіх цих років, спостерігаючи за розповнілими співробітницями, які намагаються танцювати під музику своєї юності, Дарина вперше чітко усвідомила, що цей острівець незмінного часу незабаром зникне з її життя. Зворушливі привітання профспілки, яка ще досі сприймала себе не менш поважно, ніж у старі часи, хоча її функції вже давно звелися до розподілу серед численних бажаючих лічених санаторних путівок за нижчими цінами. Відділ кадрів, у якому й досі користувалися масивною дерев’яною рахівницею і бланками десятирічної давності. Цитати з пісеньок радянської естради, які роками не набридали Дарининим співробітницям і досі звучали в більшості тостів, викликаючи ввічливий сміх захмелілих медпрацівників. Усі ці люди нарікали на низьку зарплатню й хотіли змін, не згадуючи або й не усвідомлюючи, що самі ж стануть першими жертвами цих змін, нездатні пристосуватися до вимог часу, що занадто швидко рухається за межами їхньої фортеці-поліклініки, вікна якої все ще вдається тримати міцно зачиненими.
Дарині здавалося, що все це символічно: цей старосвітський інтер’єр, анахронічні жарти й зачіски, ці відчайдушні, але від того не менш безнадійні спроби зупинити час. Мабуть, для Лілі, яка мовчки спостерігала за святкуванням, не виходячи з-за столу, все це більше скидалося на якийсь фільм у стилі ретро, попри те що всіх присутніх вона знала змалечку. Дарина подумала, що всі суспільно-політичні зміни тут ні до чого і час насправді рано чи пізно зупиняється для кожного покоління, яке не помічає цього і власної законсервованості, час зупиняється навіть для тих, кому досить довго вдається не погоджуватися з цим. І з моменту цієї зупинки постійно збільшується кількість моментів, зрозуміти які можливо тільки з перспективи цього зупиненого часу, а також моментів, зрозуміти які з позиції певного покоління уже неможливо. І це стосується не лише конкретних подій, які з часом перетворюються на історію, отримують численні інтерпретації, абсурдні з точки зору очевидців. Це стосується навіть простих побутових предметів, які нас оточують протягом певного періоду нашого життя і за цей час перестають бути просто елементами інтер’єру, а перетворюються на символи певних подій, настроїв, а часом і цілої епохи. Тому ці страшненькі керамічні колони у їдальні сприймаються Дарининими співробітниками не як елемент старосвітського інтер’єру, а як символ власної юності, під час якої такий стиль зовсім не вважався кічовим і старомодним. Те саме стосується жартів гумористів радянської естради, які звучать у кожному тості, пісень, під які сьогодні ніхто вже не танцює. І якщо раніше Дарина завжди соромилася виявів такої старосвітськості й законсервованості, то віднедавна усвідомила, що починає бачити у всьому цьому певну привабливість.
У їхньому помешканні ніколи не було «модного» ремонту: повз нього пройшли часи побілок із золотистим «набриском», виконаним за допомогою пилосота «Ракета», часи «розеток» на стелі довкола масивних кришталевих люстр, візерунки до яких спершу малювали сажею через спеціальні картонні шаблони, схожі на дитячі сніжинки, приклеєні на вікнах до Різдва, часи сервантів із виставленими в засклених вітринах наборами кришталю, часи килимів, які робили помешкання схожими на шафи і від яких у Дарини з’являлося клаустрофобічне відчуття й свербіло в носі.
Єдине, що кардинально змінилося у їхній квартирі, стосувалося підлоги. Тепер у них уже ніколи не пахнутиме мастикою і вони не танцюватимуть на щітках-натирачках під музику «Абби», як робили це багато років підряд. Дарині було трохи шкода цього ритуалу, але діставати мастику ставало все складніше, а підлога під нею виглядала все гірше — довелося поциклювати й залакувати підлогу матовим лаком. Це було зручно, але це була втрата. Ера ламінату, псевдодерев’яних дверей, гіпсокартонних перегородок і навіть арок, виготовлених із каналізаційних труб, яка прийшла на зміну набриску, теж, мабуть, омине їхнє помешкання, не надто затишне і зовсім не стильне, але зручне й функціональне. Дарина ніколи не розуміла задоволення вкладати гроші в стіни за тахтою, тим більше в безнадійне вирівнювання цих стін. Неможливо вирівняти плоди праці радянських будівельників, — це вона знала напевно і не потребувала підтвердження.
Вона помітила за собою, що чомусь дуже тішиться, зауважуючи десь на бічній вуличці кав’ярню з вицвілою вивіскою ще зі старих часів, з кількома столиками для стояння й прибалтійським автоматом для варіння кави, з якою не зрівняється жодне еспресо. Так само тішили її колись перші елегантні кав’ярні зі столиками, зробленими з антикварних швейних машинок, з красивими тістечками у вітринах, з меню кількома мовами. Вона й тепер любила такі кав’ярні, але у цих спартанських забігайлівках був якийсь інший дух, і вона хотіла зберегти його в пам’яті, перед тим як він остаточно зникне. Тут уже не допомагали фотографії.
Так само тішилася вона, випадково знайшовши десь за трубою витяжки на кухні стару вижовклу пачку «Орбіти»: вони розкурили з Іриною по цигарці, але закашлялись і зі сміхом загасили недопалки, — виявилося, легені відвикли від такого міцного курива. Те саме стосувалося мадери, в пошуках якої їм довелося обійти півміста, — уже не кажучи про теперішню її ціну.
Не те щоб раніше вона не помічала всього цього зникання, просто реагувала на нього притуплено, зайнята побутовими клопотами. Вона здавалася сама собі старою театральною афішею, яку вже до половини заклеїли оголошеннями про курси англійської мови та вироблення еміграційних документів, але яка все ще тримається, все ще визирає з-за яскравих папірців, намагаючись не зауважувати власної вицвілості і втішаючи себе тим, що вистава ця й досі продовжує йти на академічній сцені і задіяні в ній усе ще ті самі актори, а квитки з видрукуваними на них старими цінами продають ті самі білетерки у сірих ангорових хустках довкола попереку, які ще за часів її молодості вже були бабцями і які будуть сидіти на своєму посту, здається, вічно.
