Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович (читаем книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
Я ліниво гортав журнали, майже не вдивляючись у фотографії. Одна за одною переді мною мигтіли витіюваті татуювання на литках, плечах, передпліччях, спині та шиї. Часом гарні, часом не дуже. Словом, звичайні тату.
- Це все - не вартий уваги дріб’язок, - зненацька випалив я і різко, певно, аж надто різко, відсунув журнали від себе.
- Тобто? - Мокомае здивовано вигнув угору праву брову.
- Я маю на увазі, що це все - зовсім не те, чого я хочу.
- А чого ти хочеш?
Я набрав повітря в легені і швидко-швидко пролепетав, немовби лякаючись власних слів:
- Ронго-ронго… Ось тут, - і провів пальцем по внутрішній частині передпліччя від кисті до ліктя.
Очі Мокомае лукаво зблиснули.
- Це… це справді незвично, - сказав він. - У мене ще ніхто не просив зробити ронго-ронго.
Відтак він сховав журнали з фотографіями, натомість видобувши з однієї з шухляд невелику потерту книжечку з чорно-білими знімками всіх тих кохау, які вціліли до наших днів. Рапануєць мовчки поклав буклет переді мною. Я розкрив його й почав видивлятися загадкові символи на почорнілих від часу шматках дерева. Зрештою, я спинився на одній з табличок.
- Ось ці два, - я обвів вказівним пальцем два верхніх рядки, спостерігаючи за реакцією остров’янина.
- О’кей, - кивнув головою Мокомае, майже не дивлячись на фото. - Сідай і давай сюди свою руку.
Я вмостився на табуретку, закачав рукав кофти і поклав правицю на прохолодну шкіру крісла, внутрішньою частиною передпліччя догори. Я все ще не був упевнений у тому, що я роблю. Я, чорт забирай, не був упевнений, чи я хочу це робити.
Рапануєць сів на табуретку з іншого боку шкіряного крісла, підтягнув до себе мою руку, намастив її якоюсь безбарвною рідиною і, взявши до рук фломастери, почав накидати майбутнє тату. Спочатку червоним маркером він розкреслив на передпліччі три паралельні лінії, після чого синім фломастером почав вимальовувати поміж них загадкові знаки.
- Хей! Хей! - загукав я. - Ти ж навіть не глянув на них!
Остров’янин завмер і повільно, неначе анаконда, спокійна й упевнена у своїх силах, звів на мене пильний погляд. Він міг би здаватися розсердженим, якби не його хронічна усмішка.
- Я знаю їх напам’ять… - тихо проказав абориген.
- Хм… Справді? - здивувався я. - Ти певен, що це саме ті, які я вибрав?
- Ти мені не віриш?
- Та вірю, вірю! Але… як ти можеш знати?
- Я - рапануєць, - гордо відповів Мокомае. - Досить базікати! Вмощуйся зручніше і не смикайся.
- Ти знаєш, що вони означають? - спитав я, слідкуючи за тим, як остров’янин виписує таємничі символи на моїй руці.
- Ніхто не знає, - скупо відрубав Мокомае.
Менш ніж за п’ять хвилин малюнок було завершено. Вирячивши очі, я витріщався на правицю, розуміючи, що варто мені лиш кивнути головою, і за кільканадцять хвилин намальовані фломастером карлючки залишаться навіки на моїй руці.
- Вирішуй, - весело промовив чорноокий абориген, лукаво підморгнувши. - Now or never![54] Але будь обережний, друже: перше татуювання - це немов перший сексуальний досвід. Якщо тобі сподобається, то відразу захочеться ще, ще і ще.
Я вагався. Чомусь пригадав, як усе починалося. Я був чемним хлопчиком, ніколи не бився у дитсадку, слухав виховательок, читав багато книжок, вчився на відмінно в школі, закінчив університет з червоним дипломом, якийсь час навіть ходив на роботу, ретельно виконував усі завдання, затим поїхав на навчання в Європу. Робота набридла мені дуже швидко, аспірантура приїлася на рік пізніше, і одної миті я раптом зрозумів, що паровозик мого життя з брязкотнею і скреготом злетів з наїжджених колій і нісся тепер… Та хтозна, куди він нісся. Життя почало нагадувати калейдоскоп, в якому веселкові картинки змінюють одна одну з такою швидкістю, що навіть не залишають часу, щоб над ними задумуватись. Але понад усе мене дивувало те, що мені це все страшенно подобалося.
- О’кей, - прошепотів я, глипаючи точно в очі рапануйцю. - Do it[55]…
- О’кей, чувак, - засміявся Мокомае. - Буде трохи боляче.
Затим він взяв до рук якийсь апарат, дуже схожий на бормашину, заправив його чорнилом і… взявся спритно обводити вималювані символи на руці. Машинка гула в його руках; я мружився, відчуваючи, як голка врізається в шкіру. Чорнило миттю потрапляло в кров, через що мене трохи нудило.
За двадцять хвилин процедура завершилась. Мокомае стер ватяним тампоном залишки крові з передпліччя.
- От і все, - прошепотів він.
Рука пекла. Останні кілька хвилин я майже не позирав на передпліччя, побоюючись, що тату може мені не сподобатися. Що тоді робити? Адже це на все життя. Після того як Мокомае закінчив роботу, я кинув перший несміливий погляд на правицю.
- Уф-ф! - видихнув я. - I like it… Damned, I like it, man![56]
Обличчя Мокомае засяяло і він проговорив, поплескавши мене по плечі:
- Welcome to the club, man![57]
Наостанок остров’янин продезінфікував руку, намазав місце татуювання кремом і замотав його шматком тонкого целофану, сказавши, що я зможу зняти його через годину. Я дурнувато посміхався, глипаючи то на Яна, то на Мокомае. «От дідько! - безперестану повторював я про себе. - Я зробив собі тату! Я просто не можу в це повірити!»
- Ти схожий на «довговухого», - зненацька звернувся до мене рапануєць.
- Що?! - вирячився я.
- Довговухі були такі ж як і ти, з твоїм волоссям, твоїми очима, - спокійно проказав остров’янин. - Я рапануєць, але в моїх жилах надто багато полінезійської крові.
І Мокомае замовк, залишивши мене роздумувати стосовно того, до чого він це проказав.
- Тур Хейєрдал теж був «довговухим», - через хвилину продовжив рапануєць. - Ваша кров чиста… чиста і дурна… Тому вас і тягне сюди, за тридев’ять земель, хоч ви й самі не тямите чому.
- Нас?… - перепитав я.
- Так, «довговухих».
- То я, виходить, «довговухий»?
Рапануєць кивнув.
- Безперечно. Жоден інший білий не просив мене витатуювати йому ронго-ронго. Ти ж знаєш, що це все не просто так, - остров’янин торкнувся пальцем мого замотаного в целофан передпліччя.
Я стояв, мовчки роздивляючись дуже серйозне обличчя Мокомае. А він, виявляється, зовсім не простий, той рапануєць… Ян схвильовано сопів за моєю спиною.
- Ти знайшов відповідь на своє запитання? - ніби ненароком поцікавився він. Втім, його агатово-чорні, всепоглинаючі очі промовисто свідчили про те, що він знає, про що говорить.
Я спершу трохи повагався і невиразно промурмотав:
- Так… - а потім уже значно впевненіше повторив: - Так. Але завтра я відлітаю додому.
- В Україну?
- Ага. У далекий світ, якому, знаєш, наплювати на цю відповідь. У того світу свої правила і, певно, свої плани на мене.
Мокомае захитав головою з боку в бік і розтягнув губи у ледь помітній посмішці, неначе вчитель перед учнем, який ще не засвоїв урок, але який обов’язково його подужає. Раніше чи пізніше. Заглядаючи точно мені у вічі, він чітко проказав:
- Значить, ти ще сюди повернешся…
Урок острова Пасхи
8 серпня 2009-го, 10:55 ранку. Cabaсas Hinariru.
Прокинулися пізно (на Рапа Нуї це дуже швидко ввійшло у звичку), вилізли з ліжок ще пізніше. За вікном на повну потужність світило сонце, одначе настрій коливався десь поміж «мінливою хмарністю» та «похмуро», адже казка добігала кінця: до відльоту з острова Пасхи лишалося ледь менше двох годин (літак відправлявся о 12:50).
Отож, часу нам із Яном лишилося лиш на те, щоб спакувати ранці, чемненько розпрощатися з Ванею та Аною Марією і спокійнісінько дочалапати в аеропорт на реєстрацію. Втім, я просто не міг допустити, щоб ми отак тихо й мирно залишили Рапа Нуї. Несподівано я пригадав, що в Ханга Роа нас чекає одна незавершена справа.
- Ми забули про штемпелі в паспорті, - покинувши пакувати наплічник, приглушеним голосом сказав до напарника.
