Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович (читаем книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
- От дідько! - ляснув себе по лобі Ян. - Справді забули, - а потім подивився на годинник. - Що будемо робити? Вже надто пізно.
- Краще пізно, ніж ніколи, - спокійно процідив я крізь зуби, а потім підвівся, рішуче прямуючи до дверей.
- Чувак, ми можемо не встигнути на літак, - залопотів мій товариш, втямивши, що я збираюсь робити. - Ти хоч уявляєш, що тоді нам доведеться… А-а-а, щоб тобі! Ненормальний! Почекай, я хоч шорти вдягну!
За мить, висолопивши язики немов два бігуни на довгій дистанції, ми вже мчали пліч-о-пліч у напрямку Ханга Роа. Годинник показував 11:05, лишалася година з хвостиком до завершення реєстрації на наш рейс…
Річ у тім, що напередодні Мокомае розказав про те, що у поштовому офісі в центрі Ханга Роа всім охочим ставлять у паспорт зразу чотири печатки різних рапануйських поштових служб. За словами рапануйця, на трьох з них зображені моаі в різних позах, а на одній - літачок, острів і кілька пальм. Все це коштувало якихось 500 чилійських песо ($US 1). Я відразу зметикував: побувати на острові Пасхи і не поставити цих штампів у свій закордонний паспорт, це однаково що приїхати у Венецію і не поплавати на гондолі або, завітавши у Париж, навіть не заглянути в Лувр.
Коли ми тільки чесали повз Матавері у містечко, старанний працівник аеропорту на незмінному зеленому пікапі вже розганяв собак, розчищаючи посадкову смугу перед прибуттям «Boeing’а» з Сантьяго.
- Максе… ф-фуф… ми зап… ми запізнимось на літак! - хекав мені в потилицю Ян.
Однак я лиш додав жару…
Насправді то тільки так здається, що Ханга Роа - маленьке поселення. Практично всі будиночки в ньому одноповерхові, а тому займають чималу площу. Крім того, враховуючи, що житло Ани Марії знаходиться за межами селища, наш котедж і приміщення пошти, розташоване поряд зі стадіоном, розділяли майже чотири кілометри.
Об 11:23 ми підбігли до будівлі, в якій містився поштовий офіс і острівна пожежна бригада. Я з наскоку навалився на двері і тут-таки відлетів назад, наче тенісний м’ячик. Офіс виявився зачиненим.
- А щоб вас чорти забрали! - закричав я. - Скільки можна спати, ледацюги?
Ян стояв поряд, обіпершись руками на коліна та стираючи піт з чола.
- Друже, нам пора вертатись, - мовив, глипаючи з-під лоба на мене. - Інакше ми ризикуємо залишитися в Океанії значно довше, ніж планували.
- Скільки часу добиратись від котеджу Ана Марії до терміналу Матавері? - швидко пробелькотів я.
- Ну-у не знаю… - задумався чех. - Хвилин десять, може, менше.
- Точніше?
- Сім хвилин.
- О’кей, значить, ми мусимо потрапити в Cabaсas Hinariru до 12:03, аби встигнути зареєструватися на рейс…
- Хей! Хей! Чувак! - зарепетував Ян. - У нас же ще рюкзаки не зібрані!
- Та біс із ними, - відмахнувся я. - Ми добігли сюди за вісімнадцять хвилин. Цебто, вирушати назад треба щонайпізніше об 11:45. Отже, у нас ще двадцять хвилин. Друже, не парся, ми встигаємо! - при цих словах я всівся на ґанок пошти і став чекати.
Ян, який уже давно зрозумів, що мене легше вбити, аніж зі мною сперечатись, опустився поряд і зачав нервово жувати травинку.
В 11:31 притьопала поштарка. Я вилаяв її українською. Посміхаючись, вона чемно впустила нас усередину і швидко поштампувала печатки в паспорті. Мушу сказати, відбитки справді були того варті. На першій печатці красувалося троє моаі (двоє з пукао, один без) і підпис «Isla de Pascua», на другій була зображена голова моаі, кругом якої писалося «Correos de Chile[58] - Isla de Pascua», на третій на фоні призахідного сонця також проступала трійця моаі, над яким пробивалася поточна дата, і зрештою на останній, найбільшій, як і казав Мокомае, над островом з пальмами летів великий літак, а внизу стояв напис «Vuelos regulars Santiago - Isla de Pascua - Tahiti»[59].
Об 11:36, заховавши паспорти в кишені штанів, ми попрощалися з поштаркою і чкурнули назад.
За п’ять хвилин до дванадцятої, менш ніж за годину до вильоту, спітнілі немов після сауни, ми увірвалися до нашого котеджу. Ана Марія спокійно чекала на нас.
- Ви вже зареєструвалися на літак? - байдуже спитала вона, певно, подумавши, що ми спочатку вирішили зареєструватися і лиш потім збирати речі.
- Ні! - хором відповіли ми з Яном.
- Що?! Як так?! - у жіночки аж очі на лоба полізли. - Та ви божевільні! Мерщій збирайтеся!
Втім, підганяти нас не було потреби. Ми почали гарячково запихати речі в наплічники, не дуже розбираючись, де чиї речі і де чий рюкзак. Ана Марія тим часом зателефонувала Вані, і та примчала до будинку на машині…
Об 12:09, все ще злизуючи солоний піт з пересохлих губ, я опускав наплічник на багажний конвеєр коло стійки реєстрації.
Прощаючись, Ана Марія подарувала мені та Янові по довжелезному намисту з маленьких білосніжних черепашок. Так на Рапа Нуї споконвіків проводжають бажаних гостей.
* * *
8 серпня 2009-го,13:10. Рейс 834. Матавері (IPC) - Сант-Яго-де-Чилі (SCL), чилійських авіаліній «LAN».
Все той же товстопузий широкофюзеляжний «Boeing-767» діловито розвертався на замалому, як для такого гіганта, п’ятачку, поки зрештою зайняв крайнє положення на злітній смузі. Вітер дув з північного сходу, тому літак починав розгін від західного берега, відразу навпроти будівлі аеропорту. Турбіни протяжно заревли, корпус дрібно затремтів, реактивник покотив уперед. Спочатку повільно, а потім швидше й швидше. За хвилину тремтіння припинилось - авіалайнер, ледь задерши носа, відірвався від землі.
Втім, пілот не поспішав набирати висоту. Здійнявшись на кілька сотень метрів над океаном, він облетів широке коло над Рапа Нуї, дозволивши пасажирам востаннє поглянути на острів Пасхи: на його безлісі пагорби, вкриті густою наче шерсть травою, на розмиті дощем і вітрами конуси Рано Кау, Маунґа Тереваки та Пойке, на загадкове око кратера Рано Рараку, на крихітні будинки селища Ханга Роа і на бурхливі пінясті хвилі, котрі з дня у день уперто підточують скелястий берег, намагаючись дістатись до напівзруйнованих аху та загадкових моаі.
* * *
Таким є острів Пасхи. Він не схожий на жоден інший глевкий та розніжений острів Тихого океану з шовковим піском на пляжах, стрункими пальмами вздовж узбережжя та чарівливою тропічною рослинністю вглибині. Радше навпаки: його блідо-коричнева поверхня, вкрита вицвілою травою, більше нагадує один з холодних та безлісих островів Канадського Арктичного архіпелагу. Цей суворий край не вирізняється красою, його не можна назвати вражаючим, а втім… він має власний неповторний характер, яким не може похвалитись жодна інша місцина. Та найголовніше в тому, що історія цієї грандіозної, але водночас такої безплідної й убогої землі, намагається донести нам застереження, яке ми поки що вперто не хочемо помічати.
Історія острова Пасхи - це не тільки повість про одну з найвеличніших та найзагадковіших цивілізацій світу, це також пересторога, попередження, промовистий урок для наступних поколінь…
Ми не можемо сказати нічого конкретного про походження раси будівників моаі, нічого про власне моаі чи про те, як вони будувалися. Ми не знаємо, про що говорять символи ронго-ронго. А тому нам лишається лиш вигадувати суб’єктивні теорії, насилу сплітаючи докупи об’єктивні, але суперечливі факти, з безліччю ефемерних таємниць. Одне ми знаємо точно. Голландець Роггевен говорить про острів Пасхи як про добре оброблену родючу землю, де аборигени поклоняються велетенським загадковим статуям. Іспанські моряки під проводом Ґонзалеса, які висадились на острів п’ятдесятьма роками пізніше, були неприємно вражені спустошеністю та виснаженням острова. Джеймс Кук описує моаі як «things of the past», і знаходить на острові чимало повалених статуй. Чого англієць точно не знаходить, то це дерев. Єдине на цілий острів деревце, яке змогли відшукати англійські матроси, росло на крихітному виступі прямовисного схилу вулкана Рано Кау і збереглося там лиш тому, що остров’яни не могли до нього дістатися.
