Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
2) “Будет когдась от тых юнаков (властиво-лотриков, злодюжок) речпосполитая волная” — пророцтво вложене заднім числом в уста Баторія, у Грабянки с. 22.
НЕЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ СЕЛЯНСТВА, КОНФЛІКТИ КОЗАЦТВА І МІЩАНСТВА, СЕЛЯНСТВО І МІЩАНСТВО ТІКАЮТЬ З-ПІД ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ. ІМПОЗАНТНІ СТОРОНИ КОЗАЦЬКОГО ЛАДУ-СПРАВНІСТЬ КОЗАЦЬКОЇ МАШИНИ ПІД РУКОЮ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, АЛЕ НЕДОСТАЧА КОНСТРУКЦІЙНИХ МОМЕНТІВ, МЕХАНІЧНЕ ПОВТОРЕННЄ СТАРИХ ГАСЛ В СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНІЙ І КУЛЬТУРНІЙ, “НЕ РОЗВЯЗАНИЙ ВУЗОЛ СОЦІЯЛЬНИХ І ПОЛІТИЧНИХ ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ”, БУНТИ, ГЕТЬМАН ГОТОВ КИНУТИ УКРАЇНУ, ПАНСЬКІ ПЛЯНИ СТАРШИНИ, ПОВСТАННЯ СЕЛЯНСТВА, “РУЇНА” ВЖЕ ЗА БОГДАНА, РОЗХОДЖЕННЄ НАВІТЬ З ДУХОВЕНСТВОМ-ЕЛЄМЕНТОМ ЩО НІБИТО НАЙБІЛЬШ ВИГРАВ, ОБ'ЄКТИВНІ ПРИЧИНИ СИХ ХИБ -ТЯЖКІ ІСТОРИЧНІ ДЕФЕКТИ УКР. ЖИТТЯ. В ЧІМ ЖЕ ЧАРИ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ. ЇЇ ВАГА ДЛЯ НАСТУПНИХ ВІКІВ.
Розуміється в повній мірі треба рахуватися з традиційною козацькою і взагалі українською тактикою: не висувати по можности нічого нового, настоювати нібито тільки на виконуванню старих норм відвічних прав і привілєґій козацького війська і народу Руського. Але всього сим не покриєш.
Затхлиною і мертвеччиною віє на нас з деклярацій гетьманського осередку всього сього десятиліття — з виїмком хіба деяких переяславських балачок 1649 р. записаних Мясковским. Ніякої свіжої, сміливої, нової думки, яка б відбивала в собі сей великий соціяльний і національний переворот, пророблений українським народом за сей рік. Здебільшого дешевенькі латки на старі пережиті порядки Польської Річпосполитої, і майже нічого більше понад те. Се чиста історія Саула, що мовляв пішов шукати заблудящях ослят свого батька і надибав королівство. Хмельницький і К° пустилися поправляти свої соціяльні позиції в Річипосполитій і непомітно проробили з народніми масами — міщанськими, селянськими і дрібно-інтеліґентськими ту величезну революцію, що стала підставою Нової України і перерисувала карту Східньої Европи. Проробили не помітно для себе, не хотячи тої революції, і цілком не здібні були порахуватися з її значіннєм і наслідками.
Селянство в переважній масі скинуло з себе підданські тягарі; де неде тільки відбувало воно щось з “звиклого послушенства” — особливо в маєтках духовних, монастирських. Але даремно ми б шукали в декляраціях Хмельниччини бажання порахуватися з наявністю сеї нової визволеної селянської людности як соціяльної верстви зафіксувати її права, дати ґарантії її вільности і звязати її з новим ладом України. Весь час над сим визволеним селянством висіла перспектива повороту дідичів на свої попілища і відновлення старого підданства. Гетьманський осередок старався тільки знейтралізувати найбільш гострі кінці сього факту: домагався, щоб дідичі не приводили з собою війська і не робили крівавої розправи; висилаючи на ґрунт своїх офіціялістів вибирали їх по можности з “руського елєменту”, тощо. Але против повороту кріпацтва ніяких ґарантій не було, і тому маси так стихійно і непочесно тікали з визволеної України “під московську неволю”, не покладаючись на свій український уряд і бажаючи відгородитися московським кордоном від перспектив старого підданства — чи то в формі повороту панів-утікачів, чи то претензій своїх домашніх кандидатів на дідичів. В. Липинський, що правда, в своїй останній праці представляє так нібито селянство нічого не мало против “звиклого послушенства”, поскільки воно мало віддаватися людям, що несли службу в війську Запорізькім 1). Але ледви чи кого переконає така іділія.
Але скажім, що поняттє свобідного селянства для тих часів було занадто радикальним, так що реальний факт його існування не міг влізти в старшинські голови і в них усвідомитись як щось дане і управнене до існування і консервування. Але ж так само не знайдемо ми в декляраціях і трактатах Хмельниччини і справи далеко більше ясної усвідомленої і всім західнєевропейським життєм задокументованої -прав міст і міщанства! Дарма, що міщанство відограло таку ролю в українськім відродженні XVI-XVII на памяти тих людей, що робили Хмельниччину! Воно було українським активом, так недавно. Економічний добробут міст і культурний розцвіт і політична роля впали саме під тягарем шляхетських привілєґій, під чоботом шляхетської старостинської і війтівської юрисдикції. Міста дали величезні контінґенти козацтву і старшині; безсумніву не тільки квантитовно, кількісно, але і якісно — своєю інтеліґенцією, орґанізаційною ініціятивою й енерґією вони відограли величезну ролю в формації нового ладу. Але при тім усім Козаччина навалилася на міське життє так безпардонно. Старшина виявила такі неприкриті бажання загорнути і в своїх руках заховати все що встигли видерти від міщанської громади ліквідовані повстаннєм елєменти — старостинський уряд, дідичі, католицька церква. Гетьманський уряд так елєментарно брався до експльоатації міського промислу і торгівлі індуктою і евектою,- що міста першим дідом постарались забезпечити себе царськими привилеями від претенсій Війська.
Се була одна з найбільш небезпечних пунктів в будові гетьманської України, я вище відзначав се. В старій Польщі місто не було увязане з шляхетською земською орґанізацією, експльоатувалось шляхтою як внутрішня кольонія, залежна тільки від монарха і тільки з ним звязана. В козацькій Україні вийшло ще гірше, бо через голову українського уряду міста звязалися з царським урядом і віддались під його протекторат против яких небудь претенсій Козаччини і гетьманської влади.
Вийшло щось анальоґічне з утечею селянства з Гетьманської України: селянство тікало за її кордон, міщанство тікало з-під влади гетьманського уряду. Записана Желябужским розмова з стародубським війтом на тему, що під гетьманським володіннєм міщанство до кінця загибає і пропаде до решти, коли цар не візьме міста під свою безпосередню управу, вийнявши з-під влади гетьмана (вище ст. 1382) звучить як глибокий засуд над державно-орґанізаційним убожеством Хмельницького і К° — що виявляли свою нездібність в такім кардинальнім для української держави і для самого Козацтва питанню. Розуміється, говорилось воно після відповідної московської підготовки і записувалось так як краще було для московського вжитку на будуче, але видимо таки говорилось! Поки-що рідше, потім частіше-як язики розвязались; але важно одмітити, що вже говорилося за життя Богдана, як засудженнє його політики, а не в противставленнє його ґеніяльної, всіх задовольняючої (як її представляв В. Липинський) державної концепції — недолугому партацтву його наступників.
Се тим більше треба підчеркнути, що економічне становище міщанства все таки в дечім виграло: припинено було деякі побори польських часів, а завіданнє московської адміністрації мало сим пільгам зробити кінець. Але невважаючи на се неувязка з новим ладом Гетьманщини, очевидно, докучала настільки сильно, що вони, міщанські громади, готові буди зріктись і пожертвувати ріжними вигодами свого нинішнього стану на те аби позбутися його недогід.
Розуміється, козацький устрій часів Хмельницького має чим імпонувати. Я не раз підчеркував в попереднім викладі ту читкість, з якою козацька машина працювала під рукою Богдана. Се доказує великі таланти його як правителя отсих воєнних мас; сі таланти я йому признавав і тепер признаю в повній мірі. Але великої конструктивности не видно, ще раз повторяю. Розуміється, час не був придатний для реформи адміністрації, судівництва, фінансів, з сим треба рахуватися як найбільше. “Перше жити, потім фільософувати”. Боротьба за існування, питання життя і смерти стояли занадто над душею, щоб можна було з спокійною головою віддаватися питанням конструкційним. Коли б Гетьманщина дістала якісь спокійніші часи, років на кількадесять; коли б їй дали змогу спокійно подумати над своїми порядками і справами в 1650-х роках, так як вона мала на те змогу хочби за часів Мазепи, — то безсумніву вона б значно змодифікувала свій полковий устрій, даний їй попередніми часами, з-перед Хмельниччини, і такийже штабовий характер свого державного осередку. Але не мавши спокійного часу, щоб се зробити, вона й поїхала з ним у свою державну путь мало що його удосконаливши. Полковники зістались полковниками, прилучивши до того виморочні функції старостів — і то старостів не судових, кажучи польською термінольогією, котрі на козацькій території майже не існували (тільки в Чернигівщині, від кінця 1630-х років) — а старостів-державців, з перевагою фунцій поміщицьких над адміністраційними. Гетьманський осередок майже не виліз з функцій штабу армії. Инші верстви зістались не звязані конструкційно з козацьким устроєм як військовим; не утворено для того ні орґанізаційних звязків ні спеціяльних орґанів. Вони не чули над собою опіки Української держави як такої; вони уставляли відносини до Гетьманщини як війська. Відти такі шпари в державній орґанізації України, в які почав залазити московський централізм і так скоро її розруйнував.
