Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Розуміється ся державна орґанізація відома нам ще мало і недостатно, і рисується тільки в дуже загальних зарисах (ясніше ми побачимо її в ретроспективних студіях, котрих іще не маємо). Але все ж можемо сказати, що в сім пункті доба Хмельницького показала себе дуже слабо, і Хмельницький не проявив ні своєї індивідуальности ні тих державних талантів, які йому приписують деякі сучасні українські державники.
Нібито найбільші ідеольоґії, проґрамовости було в заходах коло реституції національних прав — в тій стороні, яку так підчеркувала стара українська традиція. Хмельниччина або таки сам Хмельницький зробив кінець пониженню руського життя, руського імени, руської віри. Підніс наново захмарену руську славу, дав реванш її ворогам. “Польщу засмутив, Україну звеселив” — як співає дума про Молдавський похід. Але в ґрунті річи і тут — як мало будіництва, конструктивности, а як богато механічних повторень старих гасл реліґійної боротьби XVI-XVII вв.! Яку переважну ролю грають тут чисто механічні методи: винищити латинські і єврейські біжниці, вигнати не то що духовних, але й самих ріжновірців і не пускати на Україну ні ксьондзів, ні монахів католицьких, ні Євреїв.
Відпали реліґійні обмеження, які тяжіли на православних. Коли трактується питаннє про поворот козацької України в рамці Річпосполитої, застерігається право на уряди православної шляхти і православних міщан. Митрополитові і владикам місця в сенаті. Унія касується-традиційний поступят, що підтримується сліпо і риґористично, навіть там де се властиво перечить інтересам державної політики, викликає зайву опозицію і тертя (як напр. при уставленню відносин в нових провінціях — те що вище було сказано про Пинщину).
Механічне повтореннє старих, пережитих кличів — і знов нічого нового, ніякого будівництва у властивім значінню слова.
Нема будівничого руху і в культурі. Будуваннє церков, потвердженнє володінь монастирям, додаваннє нових — більшого не бачимо. Ні в організації просвіти і школи, ні в літературі, ні в мистецтві ся доба не принесла нічого скільки небудь визначного (хіба що офіціозні думи — реляції, для інформації громадянства, коли прийняти погляд висловлений мною вище). Розуміється, inter аrma silent musal не був се час сприятливий для “наук і мистецтв”, і се зрозуміло, що десятиліттє Хмельниччини не було розцвітом їх на Україні, а навіть хвилею застою. Я підношу сей момент тільки для цілости — для доповнення сказаного вище, що десятиліттє Хмельниччини не було добою будівництва, не визначилася творчою і конструкційною ініціятивою державного, гетьманського осередку на полі культурі-так же як у справах економіки, кольонізації, господарства. Не відчувається дбайливої хазяйської руки, поза тим що виходить за безпосередні інтереси самого гетьманського осередка: заховання влади.
Та як і сподіватись його-при тій байдужости до найелєментарніших підстав громадського життя, яку виявив керівний осередок Гетьманщини: в питаннях консервування людности і консервування території. Я вище вказав сі два найтяжчі моменти-занедбаннє і знищеннє західнього пограничча і руїнні марші татарської орди навіть через суто козацькі території. Правда, ми бачили ріжні охоронні заходи при сих переходах: оповіщення людности, накази збиратися і замикатися по містах підчас сих переходів. Але се паліятиви, се латки на хибній і шкідливій в основі своїй політиці. Бунти 1653 року явно показали, як мало сі охоронні засоби помагали, як уїлися сі татарські спустошення козацькій масі- не кажучи про селянство і міщанство. Але Богдан на се не вважав — відповідав терором, потайним душеннєм помічених в бунтівництві, і вів далі свою лінію -консервацію влади, влади перед усім, без піклування про людність і територію.
На крайній випадок він готов був сам кинути Україну. Серед трівожної атмосфери 1653 року, як ми чули, він збирався перенести свою резіденцію під московську границю — до Миргорода. З тих же мотивів мабуть випросив при підданстві цареві пограничну Гадяцьку волость для своєї родини. В небезпеці, очевидно, перейшов би московську границю і пішов на московську територію як Острянин або Дзіковський, аби тільки зберігти себе і свою компанію. В сій слабій увязці з територією відчувається той євразійський підклад — пережитки чи впливи кочовництва в Богдановій компанії, почасти і в Козаччині середини XVII в. взагалі, що я підчеркував вище. Коли таке тяжке, пригноблююче вражіннє викликає дезертирство українських мас за московську границю за Хмельниччини і по ній, що на мілині лишало український державний корабель, підтинало боротьбу за самостійність, за соціяльне й національне самоозначеннє, — трудно судити за сю малодушність, короткозорість, невитрівалість маси, коли не виявляли сих прикмет провідні старшинські верхи. Ні сам герой Богдан, котрого нам хочуть представити тим унікумом державно-будівничих здібностей, якого ні перед тим ні потім не було, і котрий мовляв тільки тому що заскоро вмер, не міг викінчити монументальної старшинсько-національної української держави від фундаментів до шпилів. Мовляв, знав для сього способи-тільки забрав сей секрет з собою в могилу, не передавши ні синові ні недолугим наступникам.
З поданого вище просторого огляду його доби і історії наступних літ, над котрими тепер працюю і сподіваюсь випустити в недовгім часі, мині здається — досить ясно випливає, як мало є підстав на те щоб противставляти се Богданове будівництво Руїні його наступників, солідарність і консолідацію всіх верств і течій України за Хмельниччини- пізнішій розтічі, дезертирству і партизанству.
“Страшний вузол соціяльних, економічних, культурних, цівілізаційних і політичних супротилежностей”, як називає се Липинський (с. 131) — лежав не розрублений, тим менше — не розвязаний, навіть не ослаблений весь час Хмельниччини. Не зумів його розрубати ні Богдан — як твердить Липинський, висуваючи його як єдиного державного генія над усім осередком, — ні весь сей осередок разом, з усіми колізіями своїх персональних і групових інтересів. “Смертельні протиріччя” між соціяльними й економічними змаганнями мас, порушених провідниками повстання і цілою Козаччиною, з одної сторони, і між поміщицько-старшинськими тенденціями сих провідників і зверхньої козацької верстви — з другого боку, не були вирівняні ні трішки.
Маси сподівались, що вони втічуть від Поляків і кріпацтва під проводом сих провідників революції, а сі провідники викраювали для себе панські лятифундії на сій нібито визволеній землі. Починаючи від самого гетьмана з Гадяцьким ключем, від Виговського, Зарудного, Тетері, Золотаренка — з їx більшими і меншими лятифундіями, випрошеними у царя підчас торгів за державні права України,-із їх ваганнями, до котрої верстви їм корисніше приписатись: до шляхетської чи козацької,-і до всякої иншої старшини, котра за їх прикладом і без прикладу кукобила собі маєтки і маєточки. Збирала підданих і підсусідків, пильно підтримувала традицію старого “послушенства”, і громадила матеріял для нових розрухів-уже против своєго православного козацького панства. Конфлікти підданих і козаків з одомашненою шляхтою і “новими панами”-старшиною безсумнівно треба розуміти в тих “убийствах”, котрі ставить на рахунок українських еміґрантів за московський кордон гетьман, жадаючи від московських воєводів, щоб вони тих українських утікачів стинали, вішали, конфіскували майно і т. и. Вони не набрали такого розголосу як погром маєтку Боклевського, швагра Виговського в р. 1658, розписаний найяскравішими фарбами заходами Виговського; Хмельницький не розписував сих ексцесів, що стались у “Веприку і Гадячу” (Гадяч — його власний маєток), але очевидно — ми маємо тут прецеденти тих пізніших розрухів, що так виразисто виступають перед нами трохи згодом.
В. Липинський хоче нас умовити, що за Хмельниччини українське селянство не жалувало своїх трудових повинностей, не жалувало своїм крівавим потом запрацьованого хліба для тої шляхти, що присягою ствердила свою спільність з новою національною (“православною”) Українською державою і через те була наражена на пімсту Річпосполитої. “Бо вона виконує корисний для селянства державний обовязок, бо вона перейняла рідну і зрозумілу цим масам селянським козацьку лицарську традицію. Давніша шляхта вимагала від селянства повинностей і хліба на підставі якихось законів, що вона сама для себе в своїх соймах установляла і сама ж силою своєї держави виконувати примушувала — це був у розумінню селянства акт односторонньої волі, акт самоволі, акт беззаконня. Тепер шляхта так само як і селянство кориться владі державній, владі гетьмановій, і ця рівність супроти символу держави, супроти особи монарха 2) робить закононим і зрозумілим неоднаковий супроти тієї держави лицарський обовязок шляхти і трудовий обовязок селянства” (с. 137).
