Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Але се цілком неймовірні психольогічні припущення; коли б було так, ми не побачили б сих противу-шляхетських і противу — старшинських виступів і бунтів, які пішли в рік по смерти Богдана.
Не погоджена була політика гетьманського осередку і з міщанством, ні з селянством, ні з козацькими масами ні навіть з духовенством, як показали Богданові накивування перед московськими аґентами на нельояльність київської єрархії, як необережні його аванси московському патріярхатові. Скрізь світить розбіжність, відкриваючи широкі шпари стороннім мішанням, які підтинають в корені і державні і національні інтереси Гетьманщини. В останнім році життя гетьмана вже повним ходом іде московська і польська інтриґа в тих напрямках, які потім розгортуються підчас Вигівщини. Гетьман вмирає від апоплєксії викликаної відомістю про бунт війська против його сина-гетьмана, против старшини, против усього гетьманського режіму, з благословення московського уряду, під царськими авспіціями. Ся смерть не була фатальним нещастєм що перервало будівничу, творчу працю великого гетьмана — се був вияв тої страшної руїни, розвалу української революції, що вже зазначився в повній мірі і переходив сили і можливости і гетьмана і його окруження. Для репутації гетьмана було щастєм, що він відійшов в сей мент, і сей упадок Гетьманщини в пізнішій перспективі впав цілим тягарем на рахунок його епіґонів. Продовженнє Богданового життя могло б дещо затримати теми сього розвалу. Але повна безрадність його самого супроти сього розвалу для нас цілком очевидна.
Повторяю, тим не хочу понизити Хмельницького. Все таки він лишається не тільки центральною фігурою, репрезентантом найважнішої епохи в життю нашого народу-найбільшої революції ним пережитої, — але і великим діячем, головним актором її, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями.
Але сих здібностей не вистачало йому для розвязання історичного вузла нашого життя-так як не стало і у його епіґонів. Між ними теж були голови і правителі не абиякі. Виговський, Дорошенко, Мазепа се теж були не рядові люде, а в порівнанню з Богданом мали далеко трудніші обставини для своєї діяльности і своїх плянів. Він витратив українські ресурси за себе і за них і лишав їx без козирів (агутів). Се треба памятати щоб не піднімати його на якусь недосяжну височінь над наступниками -так як і над тими сучасниками-товаришами недолі, которих я для прикладу назвав вище. Але ті ж фатальні труднощі які стояли на їх арені мав і він перед собою.
Передусім “нещасливу ґеоґрафію України” — котру вже Кубаля одмітив як момент що незмірно утрудняв розвязання проблєм української революції в порівнянню з анґлійською: несприятливі ґеоґрафічні обставини, відсутність природних границь української території, відкриті фронти на всі боки — що стільки разів фатально підтинали культурне, економічне, політичне життє України. Фронт польський, московський і татарсько-турецький не давали змоги українському громадянству і його політичним провідникам хоч на хвилю скупити увагу на своїм внутрішнім будівництві, приложити до нього засоби й енерґію.
Тяжкі дефекти соціяльної структури — як от недорозвиненість українського міста, слабосилість міської верстви, інтелєктуальна і чисельна слабина інтеліґенських верств, їх занепад через національну дезерцію.
Культурна відірваність України після того як висохли джерела її візантійської культури і вона через свою приналежність до східнє-европейського культурного світу не знаходила опертя в якімсь новім культурнім ціклі: ні в католицькім, ні в протестанськім. Для одного і для другого являлась вона тільки “стороннім слухачем”, а не вихованцем ні учасником їх культурної роботи, не могла орґанічно звязатися з культурним процесом, що переходив в однім чи в другім і кінець кінцем ішла з опізненнєм з усякими дефектами за найгіршими й найбільш відсталими — як найлекшим до переймання: за католицькою реакцією сучасної Польщі і т. д.
В таких несприятливих умовах трудно було досягти чогось великого і нам треба дивуватися здібностям і енерґії як нашої етнічної маси так і її провідних елєментів, що все таки і в таких безконечно несприятливих обставинах орґанізувалось життє, творились якісь соціяльні і культурні вартости, якась національна традиція. Річи кінець кінцем звісні добре, які я повторюю тільки щоб ослабити тіни попереднього нарису. А підчеркнути сі тіни я мусів, щоб запобігти нездоровій ідеалізації доби й індивідуальности Хмельницького, що зчаста прокидається в останніх часах, і Хмельниччину намагаються представити якимсь утраченим раєм українського життя — коли нібито цвіла Українська земля, повним ходом будувалася Українська держава, панувала в ній соціяльна гармонія, і всі любувалися в своїм батьку гетьмані. Матеріяли зібрані в сій книзі, думаю, проречисто показують; як далека була дійсність сеї доби від такої іділії, і я хотів се підчеркнути в сих кінцевих замітках.
Ні іділії, ні гармонії.
Український нарід не пережив свого раю в часах Богдана — ні в инший добі своєї минувщини. Наші соціяльні, політичні й культурні ідеали лежать перед нами, а не за нами.
Але Хмельниччина була все таки великим етапом в поході Українського народу, українських мас до своїх соціяльних, політичних, культурних і національних ідеалів. Ся крівава, руїнна, облита слізми і потом, хаотична і невдала в своїх досягненнях доба була і зістанеться великим і високим моментом українського життя, повним великого напруження і величних змагань.
“Писав нам в. мил. -мовляв нам, простим людям, не годиться до воєводів листів писати. Так ми тепер, за ласкою божою не прості, а рицарі війська Запорізького. За ласкою божою, доки його воля свята, у нас тут, у всім краю Сіверськім нема ні воєводи, ні старости, ні судді, ні писаря. Аби був нам здоров пан Б. Хмельницький, гетьман усього війська Запорізького — так пан полковник у нас за воєводу, пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю”. Я процитував вище (с. 472) сю горду заяву, яка підчеркувала ліквідацію старого шляхетського ладу. Її виголошує козак, член нової правлящої верстви, — сього не можна забувати ні на хвилю. Але не треба переочувати також і того, що в тріумфах козаччини партиціпували в якійсь мірі і ширші маси.
На хвилю, на недовгу хвилю “простим людям” довелось заглянути в сю безмірно привабну перспективу, в котрій зникли старі перегорожі привілєґій клясових і прирожденних, і перед “простим чоловіком” простелилась можливість переходу в ряди “лицарства”, промоції на уряди в міру енерґії, здібности і заслуг, без передумов уродження, протекції, богацтва і виховання.
Ся коротка чарівна хвиля зісталася на цілі віки провідною зорею українських мас, і за неї вони не переставали з пієтизмом і навіть з ентузіязмом згадувати Козаччину, не вважаючи на ті всі ріки крови і сліз, звязаних з викликаними нею потрясеннями. В останнім рахунку, в деяких перспективах велике потрясеннє викликане Хмельниччиною було для народу благодійне. Воно високо підняло “простих людей” над рівнем їx неволі й упослідження. Дало їм почути себе людьми-не простими, а повновартними. Оживила в їх думах невмирущий потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а “навіки”. Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життє, се я не раз говорив. І Хмельницький як головний потрясатель зістанеться героєм української історії 3).
Але сю свою книгу про Хмельницького я все таки хотів би посвятити не йому — вождеві, а творчим стражданням українських мас. Всім хто болів тілом і духом, напружував сили фізичні й інтелєктуальні, лив свою кров і бився в тенетах ситуації, перетворяючи се велике потрясеннє викликане “героєм Богданом” і його компанією в динаміку життя цілої України.
Примітки
1) “Старшина війська Зап. — “что на услугах войсковых завсегда обрЂтаются и хлЂба сами пахать не могутъ”, кажучи словами переяславських статей, — одержує цей хліб від селянства, від “пашенного крестьянина”. Але одержує не так, як давня шляхта польської держави — за якісь ненависні для українського селянства свої окремі права, не на підставі чужої і незрозумілої тому селянству “панської Річпослолитої”. Нова старшина українська дістає свій хліб від селянства за реальний обов'язок служби Війську Запорізькому, служби українській державі. Ця держава не тільки Війську Запорізькому, але й селянству українському потрібна та необхідна, бо вона забезпечує його і від повороту старих зненавиджених маґнатів і захищає його від страшних татарських загонів. Повага для нової держави і потреба тієї держави роблять в очах селянства його повинности супроти слуг цієї держави законними й зрозумілими...
