Притулок - Андрусів Вікторія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Максові стало трохи ніяково за того бездушного водія, що й сам скидався на металевий механізм. Доведеться підшукати кращого, породистішого, бо той, що замінив Гошу, надто вже плюгавий і незграбний… Окрім всього, треба замовити йому службову форму, аби все відповідало етикету… Он який у Миколи Антоновича керманич – підтягнутий, вимуштруваний, у бездоганно припасованому костюмі з блискучими нікельованими ґудзиками.
Броніслав Всеволодович привітався з Максом, ледь помітно кивнувши головою і всім своі?м виглядом вдаючи, що зосереджено слухає промову священика. Та насправді його думки снували далеко. У очах застигла німа скорбота. Манюню забрали до лікарні, і те, що сповістив йому завідуючий клінікою, було невтішним.
Несподіване нервове напруження призвело до глибокого психологічного стресу, і щонаймен– ше кілька місяців залишати Естер без нагляду професійних лікарів неприпустимо. Завідуючий клінікою вважався місцевим світилом, і Броніслав Всеволодович йому довіряв. Єдине, чого той так і не зміг з’ясувати – що спонукало до зриву, адже попередніми настановами суворо заборонялося провокувати найнезначніші негативні емоціі?.
Макс був єдиним, хто знав причину. Тому стояв мовчки, низько опустив голову і молив Бога про видужання бідолашноі? Естер… Десь за спиною він інтуі?тивно відчував на собі погляд Миколи Антоновича, неначе той прицінювався, чи здужає засмучений Броніславовий протект нести на собі відповідальність міського голови. Надто видається він нерішучим та розгубленим… Чи в нього особисто щось негаразд, чи він просто не годиться на керівну посаду…
По закінченню служби Божоі? Броніслав Всеволодович вийшов із храму у глибокій заду– мі. Макс не наважувався його чіпати, а мовчки крокував поруч, очікуючи, що той заговорить першим. З того часу, як Естер забрали до лікарні, вони не бачились, і Макс чекав запитань. Та замість того, аби ворушити неприємні подіі?, Броніслав Всеволодович доброзичливо обернувся до компаньйона і несподівано сказав:
– Ти знаєш, Максе, що мені спало на думку, стоячи отам? – опецькуватий чоловічок здавався ще меншим поруч із величністю собору та могутніх колон, що підпирали піднебесся храму. Проте наразі він забув про всі фізичні вади – його помисли чи не вперше у житті керувалися станом душі, а не цинізмом та практичністю. – Я собі подумав, Максе: а чому б нам тимчасово не відмовитись від отих новітніх технологій, а вкласти гроші у якийсь благодійний проект… Побудувати дитячий будинок, приміром, чи лікарню… Не завжди ж нам дбати лишень про накопичення капіталу… Можливо, благодійними вчинками ми зуміємо привернути Божу благодать до Естер…
Макс вирячив від подиву очі. За всі роки партнерства він вперше почув від компаньйона пропозицію, спричинену не жагою збагачення, а гуманністю, яку той відверто висміював. Щоразу з його уст злітали слова на кшталт: «Благодійництво – це справа бідних та слабких… А нам не личить гратися з Богом в милосердя…»
Макс не впізнавав у заглибленому в роздуми про вічне чоловікові досвідченого гравця бізнесу, шанованого за незворушність та принциповість. Броніслав Всеволодович помітив його розгубленість…
– Та ж ти не лякайся, Максе, – компаньйон розсміявся, миттєво перетворившись на того, кого Макс знав протягом довгих років… – Чому ти зблід? Частково інвестиціі? ми вкладемо у виробництво, і, без сумніву, це принесе нам прибуток… А от благодійний проект допоможе завоювати прихильність цілого міста… І тоді вважай, що посада міського голови у нас в руках. А затрачені на благодійність гроші – це крапля в морі у порівнянні з тими благами, котрі ми здобудемо, коронуючись на міських царів…
– Ху-у-х, – видихнув полегшено Макс, почувши нарешті аргументоване логічне пояснення новоспеченоі? ідеі?. Бо ж стало якось лячно від припущення, що зламаний недугом доньки досвідчений фінансист втратив здоровий глузд.
– Безперечно, благодійний проект відбуватиметься під твоєю егідою, – продовжував Броніслав Всеволодович, у котрого завжди від ідеі? до втілення і?і? у життя був один крок… Про таких кажуть: «Людина справи». – Ми подбаємо про належну рекламу проекту, і це значно зміцнить твоі? позиціі?… Необхідно лишень вирішити, яке саме призначення буде у проекту, – на якусь мить магнат замислився, проте ненадовго, бо його світла плюгава голова працювала швидше за електронно-обчислювальну техніку. – Постривай… Ти, здається, казав, що ота клініка для людей з психічними розладами, куди дременула твоя благовірна, на межі розпаду?
– Казав, – потиснув плечима Макс, – проте відбудовувати і?і? нема жодного сенсу… Вона знаходиться на колишній землі якогось там австрійського графа, праправнук котрого заявив нещодавно про своі? права на спадщину… Головний лікар бідкався, що невдовзі заклад просто ліквідують, а натомість відбуватиметься реставрація старих графських маєтків… Отже, так чи інакше Дарі доведеться повернутися додому…
– А нам і не треба старого нетрібного мотлоху. Ми побудуємо нову клініку, сучасну й технічно обладнану. І тоді не буде потреби розформовувати стару, а просто перевести пацієнтів у нові корпуси. Максе, ти усвідомлюєш, що ця клініка – гарант твоєі? перемоги у виборах? Головне – розпочати до весни будівництво і щодня на шпальтах газет давати звіт про швидкі темпи втілення проекту у життя, – очі Броніслава Всеволодовича заблищали отим особливим холеричним вогнем, притаманним людям, котрі без останку віддаються справі, в успішність якоі? вірять безмежно і свято.
«Правду казав Микола Антонович – це справжній комбінатор… Попри те, що бувають ситуаціі?, коли він більше нагадує хижого койота», – подумав Макс.
А Броніслав Всеволодович уявляв собі, як білосніжні корпуси модерноі? клініки для пацієнтів з психічними вадами виростатимуть у екологічно чистій зоні, серед затишноі? зелені Карпатських гір, а потім несподівано у ті образи чомусь впліталася його Естер, що наразі знаходилась у міській захаращеній клініці у промисловій частині міста, серед транспортного смогу, неподалік від міського сміттєзвалища. Окрилений грандіозними планами, сідаючи у автівку, про всяк випадок перепитав Макса:
– Кажеш, ота райська місцина кілометрів за двісті звідси?.. Гаразд… Наприкінці тижня готуйся до пізнавальноі? подорожі з метою вивчення глибинки…
Минали дні… Снігопад не вщухав, і чоловіки щодня завзято шкрябали лопатами кам’яні сходи, посипаючи і?х сіллю. Дядько Степан, заручившись допомогою Янка, переносив довжелезну хитку драбину і, припираючи і?і? до муру, вичищав ринви, що загрозливо прогиналися під вагою снігу. Не міг дістати лишень на адміністративному корпусі, що випинався понад іншими будівлями гострим дахом. За ним невідступно слідували Рижка та Лижка, котрих після недавнього нічного переполоху перестали прив’язувати навіть удень. Тішачись несподіваною свободою, пси бешкетували, качалися в снігу, що ліпився до шерсті, і нагадували маленьких ведмедиків-пустунів.
З’ясувати, хто вчинив підпал, так і не вдалося, і повільно подіі? тієі? ночі стиралися з пам’яті. Я стала обережнішою, лікар так само придивлявся до пацієнтів якось по-новому, насторожено. Ніхто не знав, чи зловмисник змирився з моєю присутністю, чи вичікує слушноі? хвилини, аби знову заподіяти лихо…
Одужавши після хвороби, повернулась до роботи Анця. Про все, що трапилось у і?і? відсутність, вона вже знала від баби Гальки – звістка про підпал рознеслася селом, мов попіл за вітром. Сусіди у селі подейкували, що після тієі? зловісноі? звістки Анця пролежала цілісінький день обличчям до стіни, відмовляючись і?сти і пити. Та баба Галька спростовувала чутки, посилаючись на спричинену хворобою неміч й без того кволоі? племінниці.
Натомість злягла стара Маргіта, і я щодня ходила і?і? провідувати. Нянечкам важко було за нею доглядати, бо щоразу, заходячи у палату з гірчичниками чи лавором теплоі? води, аби пропарити жилаві покарлючені подагрою ноги, вони спостерігали одну й ту ж картину: закутана у лахи, мов капустина, стара жіночка, вірила, що от-от приі?де за нею чоловік і врятує від напасті. Одне і?і? око затекло і через багаторічне більмо було схоже на скляне. Проте друге, вдвічі чутливіше, з хворобливою прискіпливістю спостерігало за всім, що коі?ться навколо.
