Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Пані Шкопкова так розхвилювалася, що аж заплакала. Марися узяла її за руку й хотіла поцілувати, проте жінка, видко, не на жарт розсердилася, бо висмикнула руку й вигукнула:
– Тут перепросинами не відбудешся!
– Але ж, пані, за що я маю перепрошувати? – наважилася запитати Марися.
– За… за що? – Шкопковій аж заціпило.
– Ну, певне. Люди, чи й така пані Кропидловська, у будь-чому добачать щось погане. А тут лихого нічого немає. Ви дуже несправедливі до пана Чинського. У нього немає таких намірів. Він дуже шляхетна й порядна людина.
– Авжеж, такий до чужої кишені не залізе, – сердито урвала її пані Шкопкова, – та коли йдеться про дівчину, то всі чоловіки однаковісінькі свині.
– Та ні ж бо. Може, інші й так. Не знаю, але він не такий.
– Тобі ще молоко під носом не висхло, от, що! А я тобі кажу: жени панича за двері, коли шануєш свою честь. Честь і мою опіку, – додала вона із притиском.
– А як же мені його виганяти? Сказати, що я не бажаю, аби він до крамниці приходив?
– Саме так.
– То він матиме право мені відповісти, що це не моя крамниця, і сюди будь-хто прийти може.
– Прийти може, але тут не місце теревені правити.
– Хіба що я скажу йому, що ви собі цього не бажаєте.
– Можеш йому й таке сказати.
– А що буде, коли він образиться? Якщо Чинські перестануть у нас купувати, як ото перестали в Пана-добродія?
Пані Шкопкова нахмурилася. Цього вона й сама боялася, і аргумент, хоч, може, і не зовсім щирий, проте вчасно підказаний Марисею, зробив своє.
– Ну, – буркнула вона. – Так не можна. Але чого ти хитруєш. Ти ж таки можеш його позбутися!
– То навчіть мене, як, – наполягала Марися.
– Ну, то я тебе навчу! – поклала край розмові хазяйка, подумки постановивши піти на пораду до ксьондза.
Тим часом минали дні, і не було жодного, аби молодий інженер не приїздив бодай на півгодинки до Марисі. От тільки, відвідини його були коротшими, ніж зазвичай, а коротшими через те, що часу в нього було тепер обмаль. На радість батькам, він тепер узявся до роботи на фабриці.
По черзі знайомився з бухгалтерією, управлінням, виробництвом, добуванням сировини й продажем. Підраховував, робив нотатки, немовби мимохіть у розмові з батьками подав ідею кількох реорганізаційних проектів, надзвичайно доречних і добре продуманих.
Батько без угаву хвалив його, мати мовчала, проте це свідчило про ще більше схвалення. Якось по обіді вона запитала:
– Чи ти, Лешеку, збираєшся постійно й систематично допомагати нам у роботі фабрики?
– Так, мамо, – кивнув головою молодий Чинський. – Проте за певних умов.
– Яких саме?
– Я, мамо, хотів би визначеності.
– Що ти маєш на увазі?
– Звичайні речі. Я хочу мати чітко визначені рамці своїх обов’язків, компетенції, словом, отримати певну посаду.
Пані Елеонора здивовано глянула на сина.
– Ти наш син.
– Повірте, я цьому радію, – вклонився він із посмішкою, – але це не допомагає визначити моє становище. Бачите, мамо, я люблю прозорі ситуації. Дуже прозорі. І з юридичної точки зору також. Отож, досі я черпав з вашої кишені те, чого напевне не заробив. Відтепер я хочу працювати й отримувати платню. Постійну платню. Я не пропоную вам, аби ви повністю передали мені управління. Але, скажімо, довірте мені управління виробництвом.
– Але ж і тепер ніщо не стоїть на заваді твоїм…
– Звичайно. Можете вважати мене диваком, але я не зумію, не захочу і… не працюватиму інакше. Я чудово знаю, що ти мені скажеш, мамо. Скажеш, що я ваш спадкоємець, що все колись стане моєю власністю, і що це смішно прохати про посаду на підприємстві власних батьків. Та розумієте, для щастя, душевного спокою й для задоволення мені потрібна особиста незалежність. Я мушу мати свою роботу, посаду й власні гроші. Оце і є моя умова.
– Умова дещо дивна, та зрештою я не бачу причин уважати її недоречною.
– Навіщо це тобі? – коротко запитала пані Елеонора, допитливо глянувши синові в очі.
– Невже не досить, мамо, якщо я скажу, що це бажання усамостійнитися?
– Самостійністю можна дуже погано скористатися.
– Звичайно. Але ж ви можете захистити себе застереженнями. Наприклад, якщо буде виявлено, що я погано виконую свої обов’язки, що на виробництві страждає якість чи кількість, що організація погіршилася й через мене виникли втрати, ви маєте право мене звільнити.
Пан Чинський засміявся.
– Ти так кажеш, неначе ми повинні підписати формальну угоду.
– А чом би й ні? – Лешек удав здивування. – Прозорі ситуації полегшують стосунки. Я хочу бути звичайним працівником, таким, як пан Гавлицький чи Слупек. Вони мають контракти. У тих контрактах обумовлені стягнення, платня за помешкання й премії. Не бачу причини, чому ви маєте відмовитися від такого контракту зі мною.
Запала тиша. Лешек відчував, що за мить мати знову запитає: «Нащо це тобі?» Тож він кахикнув і додав:
– Відповідальним і сумлінним працівником я можу бути лише тоді, коли знатиму, що мене зобов’язує до цього угода. Інакше мені можна буде згадати, що я син власників, і зрештою моє недбальство чи ледарство батьки мені пробачать. Ви повинні радіти, що я добровільно хочу визначити собі рамці.
– Добре, – замислено відказала пані Елеонора. – Ми подумаємо над цим.
– Спасибі вам, – Лешек підвівся, поцілував матір у руку, а батька в чоло й вийшов.
Він удавав розкутість і гарний настрій, проте тремтів від самої думки про те, що мати здогадається про його наміри й категорично відмовиться. Отож, щоб спростувати будь-які підозри, він почав бувати в поблизьких маєтках, провідувати й далеких сусідів, а повернувшись, переказував батькам новини й плітки, особливо звертаючи увагу на опис зовнішності різних панночок. Батьки мали повірити, що визначеність, якої він прагнув, поєднувалася в його планах з одруженням, і ці відвідини мають за мету пошуки майбутньої кандидатки на дружину.
До Радолишок із Людвикова провадив на захід битий путівець. Наддавши проте із десяток кілометрів, можна було дістатися містечка, їдучи на Божишки чи Віцкуни. Отож Лешек, удавшись до якнайсуворішої обережності, відтоді лише цією дорогою й користувався. Просто до Радолишок він їхав лише тоді, коли своє перебування в містечку міг пояснити необхідністю щось купити. І тоді Чинський мчав як шалений, аби урвати додаткові чверть години для тривалішої розмови з Марисею.
З огляду на свою роботу на фабриці, він частіше мав вільний час по обіді. Отож не раз зустрічав у крамниці знахаря Косибу із млина. Він трохи побоювався цього могутнього бороданя із сумними очима. Лешек був упевнений, що знахар ставиться до нього недоброзичливо чи навіть вороже, хоча Марися й запевняла, що це найдобріша людина на світі.
– Може, він трохи тобі не довіряє, – казала вона. – Але ти сам винен. Якби ти дозволив розповісти йому про наші заручини, я певна, що він відразу полюбив би тебе.
– Тоді я вже волію обачливість, – усміхнувся він. – А на прояви його симпатії готовий почекати. Навіть, коли щось і втрачу.
Марися глянула на нього докірливо.
– Лешеку! Негарно, що ти глузуєш із найпоряднішої людини й мого щирого друга.
– Пробач мені, кохана. Але мені здається, що твої сентименти явно недоречні. Може, цей знахар і справжній взірець усіх чеснот, може, він навіть уміє лікувати, у що я не надто вірю, але ж він простий селянин. Нащо тобі дружба із таким простаком?
Марися похитала головою.
– Нащо мені дружба? Розумієш, Лешеку, у тебе є батьки, і ти не знаєш, що таке бути сиротою. Не мати нікого, абсолютно нікого. Тоді будь-чия рука, простягнута у твій бік, будь-яка, навіть найбільш спрацьована, стає скарбом, великим скарбом. Неоціненним! Ти цього не збагнеш!
– Але я розумію, Марисенько, розумію, – засоромився Лешек. – І нехай мене чорти візьмуть, коли я не винагороджу цій щирій людині того, що він мою єдину, мою найдорожчу. .. Я ж до нього добре ставлюся.
Марися розповіла Чинському, що пообіцяв їй знахар, коли вона боялася втратити роботу в пані Шкопкової.
