Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Вона глянула на нього докірливо.
– Я? Я вас не кохаю?
– Марисько!
І він ухопив її в обійми й обсипав поцілунками. Його поривчастість і сила, з якою він притискав її до себе, геть обеззброїли Марисю. Вона не хотіла захищатися й не могла. Була в цю мить неймовірно щаслива й ладна заприсягтися, що відколи світ стоїть, жодна дівчина ще не зазнала такого щастя.
Якщо будь-коли в її думках і виникали якісь дрібні докори на Лешекову адресу, то тепер від них не зосталося й сліду. Звісно, вона не вірила в їхнє одруження. Занадто це було неймовірно. Проте вже те, що він прийняв таке рішення, безсумнівно щире, сама лише його добра воля, лише те, що він переміг себе й зробив це заради неї, свідчило про його шляхетність, глибину почуттів, виняткову природу. Якби Марисю в цю мить запитали, чи може існувати людина, краща за нього, вона б заперечила із чистим сумлінням.
Переміг себе, бо мусив перемогти власну пиху, переконання, що про нього мріють найбагатші й найвродливіші панни, що найкращі родини мріють, аби він був у них за зятя, що мало хто може зрівнятися з ним, коли йдеться про шляхетність народження, багатство, освіту. Адже він так любив знічев’я похвалитися іменами своїх титулованих друзів, з такою зневагою, погордою говорив про людей з містечка.
І раптом він хоче взяти її за дружину. її, котру навіть у цьому провінційному містечку вважали приблудою, вбогою сиріткою, без рідних, без друзів, крім, хіба що, сільського знахаря, без копійки за душею. Щоправда, у порівнянні з іншими радолиськими паннами вона ліпше освічена і, може, краще вихована, завдяки матері. Та хіба її виховання, освіта й поведінка не вражали б його оточення?..
Її батько, якого Марися втратила в кількарічному віці, здається, був лікарем, її вітчим, котрого вона любила як рідного й називала батьком, був простим лісником, скромним чиновником у маєтку, а мати, хоча й походила зі шляхетної родини, проте тут її знали як вбогу вчительку музики й іноземних мов, а пізніше й узагалі лише як швачку.
Хіба ж такі люди, як Чинські, люди із середовища, де більше, ніж серед справжньої аристократії, звертають увагу на походження й родовід, хіба ж ці люди змогли б погодитися з тим, що їхній син бере собі таку дружину?
Отямившись від першого враження, Марися саме про це й почала говорити Лешекові. Він слухав її уважно, не перебивав, а коли дівчина скінчила, мовив:
– То й що з того? Це якось змінює факт, що ми кохаємо одне одного?
– Ні, цього ніщо не може змінити. Я вас кохатиму завжди, вас одного, аж до смерті! – тихо прошепотіла юна.
– Та видко, для тебе це не так уже й важливо, щоб за це боротися, витерпіти різні прикрощі й негаразди.
Вона заперечно похитала головою.
– О ні! Не про мене йдеться! Я готова на будь-яку жертву, на будь-яку зневагу. Але ти…
– Що я? – запитав він майже розгнівано.
– Ти… це тебе тільки зробить нещасним, знеохотить, зламає…
Він схопився й стиснув руки.
– Марисько! Марисько! Як тобі не сором! Ти мене ображаєш! Оце так ти віриш у мої сили?
– Це не так, – заперечила вона, – я тобі вірю! Але не маю права наражати тебе на це все. Я не хочу стати для тебе тягарем. Я й так уже дуже щаслива…
– О, просто чудово. Ти вже щаслива. А про мене не йдеться! Так? Я можу собі й далі бути нещасним, бо тобі приверзлося, наче ти можеш стати для мене якимсь тягарем! І не соромно тобі! Щоб така розумна й така розсудлива дівчина говорила такі дурниці! І хто тобі взагалі дав право вирішувати мою долю? Вона, бачте, не має права мене наражати! Але, здається, я маю таке право? А я хочу, мушу й край! Невже ти думаєш, що я такий недолугий і конче мушу бути залежним від своїх батьків? Хіба світ не досить великий, щоб ми не змогли знайти на ньому собі місце? Чи ти думаєш, що у випадку домашніх воєн, коли вони вже нам набриднуть, ми не зможемо виїхати деінде? Не бійся! Ти мене ще не знаєш! Я не належу до тих, хто дасть собі в кашу наплювати! Побачиш! Зрештою, немає про що говорити. Я собі постановив та й годі!
І він усміхнувся й знову притулив її до себе.
– І принаймні ти не перешкоджай мені в цій боротьбі, боротьбі за моє і твоє щастя, наше щастя… Бо ти мене доведеш до шаленства, і я стрелю собі в лоба!
– Лешеку! Найдорожчий мій, коханий, – Марися міцно обняла його за шию.
– Побачиш, моя Марисенько, що ми будемо найщасливішим подружжям на світі.
– Так, так, – тулилася вона до нього. Дівчина вже була нездатна думати, заперечувати, опиратися. Вона вірила йому, він подолав усі її сумніви своїм завзяттям і рішучістю.
Лешек витягнув з кишені маленьку коробочку, а звідти вийняв перстеника із сапфірами.
– Оце тобі мій захисний знак, – весело мовив він, налягаючи перстеника на її палець. – Щоб пам’ятала, що ти моя.
– Який гарний!
– Ці камінці такого самого кольору, як твої очі, Марисенько.
Марися довго роздивлялася перстеника, а тоді здивовано й благоговійно проказала:
– То я… заручена?
– Так, кохана, ти моя наречена.
– Наречена… – повторила вона й зі смутком додала: «А я тобі жодного персня подарувати не можу… У мене нічого немає. Останній, матусин, продали… щоб її поховати. Він теж був із сапфірами, і матуся дуже його любила, хоча перстень був недорогий, набагато скромніший за цей.
На очі їй набігли сльози.
– Не думай про сумне, – сказав Чинський. – А я й без перстеника не зможу забути, що став невільником, найщасливішим невільником, який зовсім не прагне визволення.
– Боже! Боже! – прошепотіла вона. – Мені голова обертом йде. Усе сталося так несподівано…
Лешек засміявся.
– Ой, мабуть, не так уже й несподівано. Адже ми знайомі два роки.
– Так, але хіба ж я могла припускати, що все так скінчиться!
– Скінчиться в щонайкращий спосіб, який лише можна вигадати.
– Я все-таки не можу переконати себе, що це не сон, що це ява. І… я справді боюся…
– Чого боїшся, Марисенько?
– Що… хіба я знаю, що все розвіється, зникне, щось нас розділить.
Чинський узяв її за руку.
– Звичайно, скарбе мій найдорожчий, слід бути максимально обережними, треба уникати будь-яких інтриг. Тому ми все триматимемо в суворій таємниці. Ніхто, абсолютно ніхто не повинен дізнатися про наші заручини. Я собі вже склав певний план. Коли я його втілю, ми швиденько візьмемо шлюб. І вороття не буде, хоч би всі й на голові стали, нічого вже не доможуться. Тільки пам’ятай: мовчати!
Марися засміялася.
– Я однаково не сказала б нікому. Ніхто б не повірив, тільки б мене висміяли. А зрештою, невже ви думаєте, пане Лешеку, що мені є кому звірятися? Хіба що стрийкові Антонію…
– Цьому знахареві із млина? Ні, йому теж нічого не кажи, добре?
– Присягаюся.
І Марися обітниці дотримала. Дотримала, хоча якби вона ще того таки дня розповіла правду, це позбавило би її багатьох прикрощів.
Неприємності почалися, коли до крамниці прийшла пані Шкопкова. Жінка, узагалі порядна, певне піддалася настроєві, який охопив Радолишки. Заставши в крамниці пана Лешека, вона демонстративно сіла за прилавком, усім своїм виглядом показуючи, що нікуди звідси не піде. Щойно молодий Чинський поїхав, як вона розгнівано почала дорікати Марисі:
– Совісті в тебе ніякої немає! Чи ти, дівчино, геть із глузду з’їхала! Оце-то подяка мені за мою опіку й хліб!
– Боже милий! – благально глянула на неї Марися. – Що ж я вам поганого зробила?
– Що зробила? – вибухнула пані Шкопкова. – А те, що на мене все містечко пальцями показує, що я дозволяю такі речі! Що зробила? А те, що в моїй крамниці такі речі відбуваються!
– Які ж речі?
– Ганебна поведінка! Так, ганебна! Який сором! Невже я тебе на те виховувала? Дбала про тебе, щоб тепер на мене всіх собак вішали? Чого цей паничик, цей донжуан, цей жевжик, чого він тут хоче?
Марися мовчала. Пані Шкопкова перевела подих, а тоді відповіла на власне запитання:
– Я тобі скажу, чого йому треба! Я тобі скажу! Він на твою цноту чатує! От, що! Свою коханку хоче з тебе зробити! А ти, дурна, ще й моргаєш до нього, приваблюєш цього гультіпаку на власну згубу, на свою неславу! А знаєш, що на тебе чекає, якщо ти піддасися на спокусу? Нужденне життя й тяжка смерть, а після смерті вічне прокляття! Якщо власного розуму не маєш, то хоч мене, старої, послухай! Невже ти думаєш, що я собі язиком мелю, бо мені робити нічого? Задля власної розваги? Бодай добра не було із такими розвагами! Мені серце крається, неначе ножем хто коле. Прибігає до мене отака Кропидловська, і вже від порога, де я очі поділа, чи не бачу, що той, як там його, мотоцикол знову біля крамниці стримить? Чого це, мовляв, я свою вихованку від розпусти й зневаги Божої не бережу? То я їй на те: «Люба пані Кропидловська, не ваше то, перепрошую, собаче діло, що і як! А коли хочте правду знати, то он бачте, мені тісто в макітрі підходить, росте, через верх лізе, а я до крамниці маю бігти?» А вона мені на те: «Дивіться-но краще, шановна пані Шкопкова, щоб вам тісто не виросло, бо тим часом вихованці вашій може дещо вирости в причинному місці». Я як таке вчула, думала, що мене нагла кров заллє! А все через тебе! Отак ти віддячуєш за мою щирість, за моє добро… Що кожна пліт- карка мені очі колотиме через тебе… Та ще й на старі літа…
