Зворотний бік темряви - Корний Дара (читать книги онлайн полностью .TXT) 📗
Уважно роздивлялася довкола. Скільки сягало око – кущі, дерева, чагарники. Вона і справді потрапила наче в сад, але порядкував у ньому якийсь божевільний садівник. Бо понатикувано тут було всього і впереміж, тобто безсистемно-хаотично. Спертий запах від того, що називається парниковим ефектом, стояв нестерпний. Мальва відчула, що її тіло вкривається потом, на лобі зрадливо виступили крапельки роси. Обтерлася рукою і зрозуміла, що звуки, котрі їй вчувалися ще з коридору, раптом кудись зникли, ніби хтось перемкнув канал у радіоефірі, й тепер з’явилося недобре передчуття небезпеки.
Дівчина любила ліс. Бабуся Горпина навчила. Уміла розрізняти рослини, дещо знала й про те, коли і як їх збирати. І кожна квіточка чи кожне стебельце в поліському лісі тягнулися радісно до світла та до її рук, коли гладила їхні голівки, гуляючи ліском чи допомагаючи бабусі. А тут усе живе зело здавалося нашпигованим надто активною живою енергією, котра поки не вирішила, як її сприймати, і тільки насторожено сканувала.
– Що стоїш, мов задеревіла? Заходь, коли прийшла. Випадкових відвідувачів двері в ці хороми не впускають. – Десь з-за густого бузинового куща почувся низький жіночий голос.
Мальва пройшлася в напрямку куща та зупинилася. Зовсім поруч почулися легкі та впевнені кроки, і перед нею з’явилася володарка голосу. Це була ще не стара жінка, вбрана в довге зелене плаття, майже одного кольору із садом, яка мала також зелене волосся та зелені очі. Її можна було назвати й красунею, якби не лихі бісики в погляді та гірка печать незадоволення на лиці.
– Йменням Сварожого ко… – почала було Мальва звичне для всіх світів.
– Стули пельку, – сердито гаркнула жінка. – Будеш перед Мором та його сином цяцьки-пацьки корчити та гратися в чемність. Я ж знаю добре, яка ти. Нутром чую. Як і те, що горбатого тільки могила вирівняє. Гарна в моєї сестри внучка росте, нічого не скажеш. То зі смертною шваллю запанібрата, то зі світлим непотребом валандається. Я пропонувала Мору зв’язати твої сили. Маленьке сімейне закляття – і ти золота, а тоді провести обряд зневільнення. Так ні, навіть нагримав на мене. Ох, дістали всі своєю чесністю. Добра воля мусить бути, бачите-но. Бо це ж безсмертна, і не проста тобі безсмертна, а з глибинним корінням. Тьху. Коріння у неї. Що дивишся, пуцьвірку, наче привида побачила? Я Навія. Твоя Учителька. Не бійся, поки не чіпатиму. Мор дав розпорядження навчати тебе. Та хіба можна навчити хоч чомусь бездарне тупе створіння?
Навія обійшла довкола Мальви, прискіпливо оглядаючи її з усіх боків. Дівчина стояла трохи ошелешена таким «теплим» прийомом, навіть крутішим за прийом Мора. Однак не дуже здивувалася. Церемонитися з нею тут точно ніхто не збирається. Уже дали зрозуміти. Зрештою, вона не з лякливих. Тому:
– Я, може, й тупе створіння, шановна, але то виключно для вас. Ані Мор, ані Стрибог так не вважають, бо коли б вважали, то зі мною не цяцькалися б. Думаєте, що так легко залякати того, хто має Перемінника та статус безсмертного? Я вас не боюся!
Зеленокоса ошелешено витріщилася на дівчину:
– Ти ба, он як! Ти вмієш говорити? Ого! Така ж зухвала, як твоя бабка Мара. Хе, хіба можна в дитини з такими генами вимагати поваги до старшого і до його статусу Учителя? Слухай, диво дивнеє, а може, напоїти тебе одним зі своїх відварів, щоб тиждень-другий без голови походила?
– Стоп-стоп! Тпру! Посваритися ще встигнемо! – Мальва нашорошилася. Вона щойно почула таке, що було набагато важливішим, аніж сварка з цією недалекою не то відьмочкою, не то перезрілою безсмертною. – Ви сказали «твоя бабуся Мара»? Тобто як це? Я її онука? Тобто Мор і Мара – чоловік та дружина? Тобто вони батьки Стрибога? Офігіти…
Останнє слово явно було зайвим, бо зайшлася в шаленому кашлі. Коли заспокоїлася, не менш здивована Навія, склавши перед собою руки, закліпала своїми довгими віями:
– Обережно зі словами, зіллячко! Тут вони мають силу і вагу. А втім, співчуваю. Також би не стрималася. Таке почути! – Раптом настрій Навії перемінився на вдавано доброзичливий. – Так, не поталанило тобі, малявочко. Родичів просто неймовірних маєш, всі як на підбір, один від іншого кращий. Зрадники, зозулиці, смертні, пройдисвіти… Навіть співчуваю трохи. Що, не знала про Мару? За що ж ти її так не любиш? Не любиш, не любиш… Не ховай очі, добре бачу, що не любиш, і знаю, що не скажеш, за що. Це добре, що ти її ненавидиш. Я також її ненавиджу. Безсмертна хвойда. Перемінники вона роздає. Про що думав творець, коли довірив таку відповідальну справу хтозна кому? А Чорнобог куди дивився? Ох, радила я Мору, коли вона втікала з нашого світу, не пустити її, зв’язати прокляттям та зачинити в одній із темниць вежі на верхніх поверхах аж до скону віку. Вона заслужила на вічні муки, на самотність, на забуття. Так ні! Не послухали мене! Бо побоялися гніву Велесового. А що б він зробив? А нічого. Ми тут, а він – далеко. То тільки в легендах до Чорноводдя рукою подати, а насправді воно за межею розуміння. Та про що це я? Ага. Про Мару! Хвойда, твоя бабка, хвойда. Знай це.
Мальва мало слухала теревені сердитої Навії, вона думала своє. Мара – Повелителька Смерті та мати Стрибога. А Стрибог ніколи чомусь при Мальві рідної неньки не згадував. Чому? Птаха теж про це на казала. Чи знала вона? Може, й ні. Ото наплутали. У кожного свої скелети у шафі. У декого вони просто мерзенні.
– Але чому Стрибог ніколи не говорив мені про те, що Мара його мати? Чому? – Мальва запитувала саму себе вголос, не сподіваючись на відповідь.
Тим самим перебила Навію на півслові, яка натхненно продовжувала вигадувати різні небилиці і про Мару, і про Птаху, і про Мора. То згадувала «старі добрі часи», жаліла за ними, белькотіла щось про вкрадені надії, мрії та позичену планиду. Та почувши Мальвине запитання, спинилася на півслові. І навіть не образилася, що Мальва обірвала її монолог. Хмикнула весело:
– Та тут усе просто, голуб’ятко! Мара залишила твого батька ще зовсім малим, зреклася і його, і темного світу, і чоловіка. Вона угоду уклала з Мором. Цікаву дуже угоду, мушу сказати. І Мор її відпустив на всі чотири сторони. Умова угоди така – воля взамін на сина: ніхто ні з смертних, ані з безсмертних не знатиме, що Мара – мати Стрибога. А малій дитині легко вкладеться в голову таке: ненька померла в тяжких муках, народжуючи його. Купа літ минула. Ніхто ні про що не здогадувався, аж поки не з’явилася ти і не стала між двома світами. От і закрутилося знову…
– Ви також донедавна нічого не знали про Мару та її материнство? – Мальва запитала скоріше для годиться.
– Я? – Навія хитро посміхнулася, наче тримала за пазухою щось жахливе та небезпечне. – Та ні, серденько! Я знала все від початку. Я рідна сестра Мари. Однак мовчала, бо пообіцяла Мору. А у нас тут, коли обіцяєш, то слова дотримуєш. Як-от щодо тебе: пообіцяла ж навчати – і навчатиму, хоча мені це гидко, неприємно, прикро. Бо дуже вже ти схожа на свою бабку, а не на діда. Ще не прийшла, а вже ґедзаєшся, коверзуєш.
У Мальві вирувало нерозуміння. Чи закінчаться коли-будь сюрпризи для неї у світі темних? Навія їй здавалася огидною. Оце зеленокосо-зеленооке диво, яке її, ще не знаючи, наперед шалено ненавидить, також наче родичка кревна? От сімейка так сімейка! Хоч тікай із дому. Дідько лисий взяв би таких родичів, ото обтьопалася! Гнівалася і на батька, і на Птаху. Хоча остання навряд чи бодай щось про це знала. Маючи на обличчі шори із самопожертви та любові, так легко не помітити під носом явного. Ну все, Мору вона обіцяла бути чемною, бо той багато чого вміє, сама бачила, але цій язикатій тріпачці вона не терпітиме.
– Слухайте, Навіє, а ви мене не боїтеся? – запитала спокійно, безбоязно та з притиском.
Ошелешена почутим, зеленокоса якусь мить витріщалася на дівчину, ніби вирішувала, чи не причулося випадково, чи то вважати жартом і починати вже сміятися, чи те мале гидке каченя і справді так вважає:
– Гик, – раптом різкувато гикнула. – Гик. То ти мені? – нарешті здоровий глузд Навії взяв гору. – Боятися, тебе, я? З якого дива? Ти ж ніц не вмієш, тільки вчишся. То я тебе можу на жабу перетворити і будеш тут у мене в саду за дохлими мухами наввипередки з павуками бігати, поки мені той зоопарк не набридне. А можу знесилити та в землю закопати, аж поки тебе черв’яки живцем не зачнуть їсти. І нічого мені ані Мор, ані Стрибог не зроблять, коли поясню, що роблю це винятково з виховною метою. Ги-ги! Розсмішила. Гик. Я тебе боюся?
