Зворотний бік темряви - Корний Дара (читать книги онлайн полностью .TXT) 📗
Мирослад повернувся з полону андрофагів разом із іншими полоненими наступного ж дня після здійсненого Магурою ритуалу вороття. Повернулися всі ті, кого андрофаги не встигли з’їсти. Після цього «та, що говорить прадавньою мовою» перестала бути для неврів чужинкою. Із нею радилися, з нею ділилися переживаннями, образами, власними знаннями. Із часом звичаї та обряди неврів для Птахи стали рідними. Навіть з лісом вона навчилася правильно вітатися. І вже будучи в інших лісах, в інших світах продовжувала говорити завченими у Невридії словами:
– Йменням батька Рода вітаю тебе, Зелений Шуме!
– Дякую тобі йменням Сварожого кола за доброту твою та прихисток, Зелений Шуме!
І завжди ліс, Зелений Шум, радісно відповідав їй. Може, він не мав душі, але мав дух, і ліпше мати згоду з тим духом, аніж настороженість чи неприязнь. Вона зуміла домовитися з ним, стати своєю. О, так! Добро завжди породжує добро, а хто вам каже, що то неправда – не вірте, він лукавить. Тоді вчинене ним так зване добро було несправжнім, потворою, маскою.
І навіть з невритянським болотом вона зуміла домовитися. Ні, воно не стало її приятелем, однак тут вона зрозуміла доволі просту істину: повага та дружба не завжди синоніми. Часто повага залишається тільки повагою, і цього цілком достатньо, щоб вижити.
Для неврів болото – це не безвихідне тванисько чи безпросвітна безодня. І шанують його неври не менше, аніж ліс. Болото – то цілий світ зі своїми мешканцями, друзями, ворогами. І воно має дороги, стежки, безодні, западини, острови. Так, і в лісі, і на болоті слід завжди бути напоготові. Відчувати наближення небезпеки, вміти чути землю, воду, повітря, дихання землі. Зуміти відкрити своє серце настільки, щоб світ захотів з тобою говорити.
Одного разу вона спостерігала за вовчим лігвом у лісі. Один з юних вовків був смертельно поранений. Мати-вовчиця з усіх сил зализувала своїй дитині рани, але тій не ставало легше. Маля було приречене. Воно скавуліло та ревло від болю. Дивитися на муки дитини було нестерпно. Птаха жаліла вовчицю, співчувала їй. І тоді мати-вовчиця, яка понад усе любила своє дитя, зробила те, чого юна Птаха не всилі була прийняти та зрозуміти. Мати-вовчиця вбила свого смертельно пораненого сина. Вона відібрала в приреченого життя, але вона звільнила дитя від мук.
То любов – не тільки вміння дарувати життя? Тоді себе запитувала і зараз час від часу запитує… Досі не знайшла відповіді.
Так, вона вільно почувала себе у світі неврів після випадку з андрофагами. Учитель Мирослад продовжував бути її Вчителем. Здавалося, на нього не дуже вплинуло знання того, що це вона допомогла йому вибратися з полону. Він і далі трохи зверхньо до неї ставився, називаючи «недолугою дівкою, яка ніяк не віднайде свого тотему». Це її трохи зачіпало, але доброзичливе ставлення милогородців компенсувало біль від невдач. Мирослад і далі продовжував посилати її «на науку» до лісу, говорячи, що тільки там вона зможе віднайти свою хижу сутність. Бо крила вже має, ті відкрилися їй. І вона чемно шукала. Щодня бродила околицями Милограда, вдивляючись та вслухаючись у шум дерев, у крики тварин, птаства. Слухаючи і свій внутрішній світ, який мав нарешті для неї відкритися криком чи завиванням хижого звіра.
І цього дня також вона відразу після ранішньої молитви попленталася до лісу. Днина була сонячна та гожа, саме для збору деяких трав. І Птаха так захопилася їх збиранням, що й незчулася, як зайшла надто далеко від Милограда.
Вона, напевне, вже давненько спостерігала за Птахою, йдучи крок у крок, вибравши свою жертву за особливими знаками: запахом плоті, силою духу, манерою рухатися. Неври називають тварин-хижаків, які з’їдають тіла своїх жертв, чистильниками. Чистильники разом з тілом забирають собі гріхи жертви, очищаючи при цьому її душу. Тож, коли хтось із неврів випадково гинув у лісовій хащі, це не вважалося жахливою смертю. Скоріше очищенням. І от такий чистильник в образі дикої рисі в погожий сонячний день прийшов по Птаху. Птаха запримітила дику кішку надто пізно: ані втекти, ані заховатися.
Ошелешено застигла на місці. Отак вони і стояли одна проти одної, роздивляючись і чекаючи, котра перша не витримає та зробить помилку. Птаха згадала, як Учитель Мирослад розповідав їй про дивний танець душ.
Коли мисливець та його здобич зустрічаються, то їх душі танцюють. Ти, Птахо, зараз граєш роль жертви і можеш по-справжньому перетворитися на неї чи відмовитися від цього, тобто не бути тим, ким хоче бачити тебе мисливець. Він зазирає очікувально в твої очі. Вдивляється, жде, коли ти схарапуджено відведеш свій погляд. Він шукає в твоїх очах страх, сум’яття, невпевненість… Він гарчить загрозливо, показує свої ікла, наче натякає: я не твій друг і можу тебе розірвати, тож спробуй утекти… О, це провокативний натяк жертві, яка найчастіше клює на цей гачечок і перетворюється на мертву здобич.
«Ніколи не смій повертатися до хижака спиною, як і до ворога. Тим паче втікати. Наздожене і безжально знищить…» Вона добре завчила урок Учителя Мирослада.
Рись гарчала, грізно підходила майже впритул. Чи було тоді страшно? Так, дуже. Але Птаха якнайглибше запхала свій страх досередини і вдавано байдуже спостерігала за поведінкою хижака – роздратованого, небезпечного, але такого красивого. Стояла і слухала себе. І враз відчула, як всередині у ній починає прокидатися дикий звір. Він розкручується з маленької цяточки, звивається спіраллю, росте. Руки стають сильними та міцними, в ноги вливається міць. Тіло повниться шалом та бажанням. Те її перетворення не було схожим на перетворення на Птаху-Магуру. Бо не виростали крила і душа не відривалася від землі, проте й зараз вона прагнула лету. Мить перетворення, коли середину заполонює ніч, всіяна зорями, ніч, у якій немає опори… Очі краще бачать, вуха ліпше чують. Чують звук тріснутої гілки на дереві, сухої травинки під ногами, шерхіт листочка, якого пустун вітер зірвав з дерева і той панічно закрутився в танці. Чують кішку-хижачку, що враз із жорстокого мисливця зачала перетворюватися на когось іншого. Їй відчайдушно захотілося заспівати, як того разу, коли вперше ставала Магурою. І вона зрозуміла: це знак. І вже не стримувалася, відпустила себе.
І заспівала. Жахливо-гучне ричання розірвало спокій лісу, ричання рисі проти нього – то муркотіння кішки. Птаха була всередині цього безжалісного звіра і водночас контролювала його. Вона зараз могла розчавити хижу рись, як мураху. Чи хотіла вона цього? Одна її половина жадала крові, дика і неприборкана, котра на генетичному рівні пам’ятала, звідки вона прийшла, бо оті мільйони років зростання не минули намарно. І наче з-під підвалин добротної будівлі вони говорили з нею. Ти також хижак, досконалий вбивця, ти, сестро, не вища від нас, ти одна з нас і, якщо захочеш, можеш відчинити двері та увійти в Храм Вічності, де межа між тим, що було мільйони літ назад, і тим, що ще не настало, стерта… Пригадуєш, сестро, солодкий смак крові на губах, кров-локриця з гірчичною поливкою в горлі, шум вітру у скронях і ще живе та тепле серце ворога перед очима? Воно стукає, б’ється, тріпоче в розтерзаних грудях жертви, яка навіть не чинить опору, програвши свій танець. А ти продовжуєш його танцювати, танець мисливця і жертви, бо ти зараз ведеш і знаєш куди…
Чорна безжальна пантера.
«Але ти вилюдніла, сестро, – говорить вічність всередині, – за мільйони років змінилася, бо виросла й отримала крім інстинктів ще й міць, щоб керувати ними».
Крок, ще крок у танці і зупинка.
– Я не хочу тебе вбивати, – ти промовляєш слова прамовою, яку однаково добре розуміють і люди, і тварини, і трава. – Я твоя сестра. Я також кішка…
Того вечора вона привела в Милоград дику кішку, рись… Неври трохи скоса позирали в її бік. У поселенні тримали собак, кіз та турів, але диких кішок – жодної. Птаха налила рисі в миску козячого молока, погладила по шерсті. Та голосно замуркотіла. Кішка – то тільки кішка, навіть коли вона дика.
