Фелікс Австрія - Андрухович Софія (книги онлайн полные версии txt) 📗
«Аххх», — видихає публіка. Біля двох опудал сидить справжня жива дитина, маленька і зграбна, з м’якими щічками і серйозними очима, густо намальованими темною фарбою, пощипує пальцями струни ситари і плавно погойдує голівкою, обмотаною великим тюрбаном.
Торн, по черзі накриваючи їх тканиною, оживляє жінку і чоловіка. Обличчя жінки густо нафарбоване: рум’яні щоки, отруйно-пурпурові губи, вугільні брови. Чоловік досить дрібної статури, тонкий, так само делікатний, як його пара; на вузькому обличчі (очі та брови теж щедро підведені) стирчать накладні вуса, недоладні не менше, ніж на полотняній кулі, що слугувала опудалу головою.
Пара танцює під нерівні звуки ситари, вони мало нагадують мелодію. Зрештою, рухи чоловіка й жінки також не назвеш танцювальними: вони розгойдуються, як сновиди, мляво крутять головами, вигинають спину, мов розминаючись після довгого сну, торкаються одне одного самими кінчиками пальців, ніби намагаються пригадати когось забутого.
«А це як пояснити, пані сиромудра?» — чую я поруч із собою уїдливе шепотіння. Петро посміхається правою частиною уст.
«Потім, потім розповім, — відмахуюсь я від нього. — Зараз треба все запам’ятати».
Фестенбурґова сичить на нас, як розлючена гуска, ще й надимає воло. Я дивлюся на Аделю: її очі широко розплющені, уста напіврозхилені, здається, вона перестала дихати. Петро стежить за моїм поглядом, якусь мить вдивляється в світле Аделине обличчя, і я бачу, як крізь нього прокочує хвиля почуттів — він і сам починає сяяти, йому забиває дух. Я повертаюсь до сцени, але щось уже заважає мені насолоджуватись виставою, якийсь паразит присмоктався до мого серця і отруює кров.
Тим часом дитя кладе на підлогу ситару (ситара продовжує грати сама — навіть видно, як тремтять струни) і долучається до танцю. Воно ходить на руках, закинувши ступні за потилицю, вклавши їх на тюрбані. Скручується в клубок і кілька разів перевертається. Зводиться на рівні ноги, тоді прогинається назад, впирається руками об підлогу, наближається долонями до стоп і робить кілька кроків на чотирьох кінцівках, зігнуте рівно навпіл. А тоді скручується в клубок і котиться під ноги Торнові. Шевальє обережно підіймає живий м’яч обома руками і вкладає його до круглого пудла — не набагато більшого від коробки для циліндра.
Я бачу, що пані Фестенбурґовій зле: вона відвернула голову, сперлась чолом на руку і заплющила очі. Глядачі закривають долонями обличчя, скрикують і хапаються за груди.
Торн кладе пудло на невідомо коли розстелений невеличкий килимок, поруч із ногами пари закоханих, які продовжують зачаровано танцювати, а тоді, плавно скинувши руками, накриває всіх трьох незмінним шовковим покривалом. Ще впродовж якоїсь хвилини з-під тканини випинаються опуклі частини тіла, але раптом все завмирає. Ілюзіоніст тягне покривало на себе і відходить убік. «Ахххх, — видихає знеможена публіка, — ахххх, аа-аххххх».
Чоловік і жінка зникли. Немає ні їх, ні опудал, ні лахів. У повітрі, кілька метрів над підлогою, сидить дитя: величезний тюрбан химерно охоплює крихітну голову, личко не по-дитячому поважне, рукою, яка стримить з убрання, що спадає вільними складками, притримується за дерев’яний костур — єдине, що торкається землі.
Торн ховає дитину під покривалом, повільно обходить навколо, любовно розгладжуючи та обсмикуючи — і знову зриває накриття.
Дитя й далі висить у повітрі. Хоча ні — це не дитина: той самий одяг, тюрбан, так само намальовані чорним очі. Риси і форма обличчя, його вираз і його поважність — усе дуже схоже, але на сцені тепер доросла жінка: одяг напнутий на округлих грудях, втомлена шкіра навколо очей, гіркота в кутиках уст.
Жінка зникає під покривалом, а за хвилину з’являється вже новою. Тепер це старша пані з глибокими зморшками і землистою шкірою. Обвислі повіки майже повністю прикривають вибляклі очі, безбарвні губи луком вигнуті вниз. Вона сидить незворушно, без жодного видимого зусилля, тримаючись висохлою рукою за костур. Якщо уважно придивитись, у ній все ще можна розгледіти дивовижну дівчинку, яка грала на ситарі.
Видовище нескінченно печальне. Покинута ситара продовжує бриніти, ніби говорить: ви минаєте, а я залишаюся. До її звуків домішується незручний шерехкий звук. Видається, що панові Торну він теж заважає: його обличчя вже не таке спокійне, він запитально дивиться на стару жінку. Повагом підходить до неї, випростовує руки, готуючись накрити шовком. Стара хрипить, з її сірих губ разом із судомним кашлем бризкає піниста слина. Вона хилиться вперед і падає чолом на руку з костуром. Торн робить нервовий крок вперед, бере її долонями за шию, відсахується. Шовкова пелена злітає зловісним птахом. Лаштунки скриплять, починають поволі зсуватися. Публіка встигає розгледіти, як Торн скидає циліндр, зриває рукавички і кидає їх долу.
Лунають поодинокі невпевнені аплодисменти.
Решта публіки мовчки сидить, боїться поворухнутися. Вистава виявилась коротшою, ніж обіцяли афіші.
[…]
Розділ 2
Понад два десятиліття, аж до самої смерті, доктор Анґер кричав уві сні: йому снилась пожежа. Він кричав довго і страшно, якимось чужим голосом, гудів сиреною, пугачем, протягом, паротягом.
Не знаю, як таке сталося, але образи зі снів доктора Анґера змішані з моїми ранніми спогадами. Я бачу очима доктора: за шибами операційної — майже спекотний, засліплений сонячним світлом ранок наприкінці вересня, прохолода і тиша приміщення, білі кахлі, їдкий запах дезінфекції, що наповнює гортань і легені, роблячи їх аж до болю чутливими. Санітарка, у хрумкому білосніжному халаті й чепці, мов витесана зі снігової брили, зосереджено складає стерильні інструменти до лискучої хромованої скриньки. Вони лягають на дно із чистим крижаним брязкотом.
Часто у тих снах доктор Анґер робив операцію: точним рухом розтинав шкіру пацієнта, що лежав перед ним, але з вузького отвору не починала текти кров, натомість виявлялось, що то не людина, за чиє життя потрібно боротись, а лялька, набита соломою і сміттям.
Зрештою, щоразу сюжети снів були різні. Однаковими залишались медове повітря безтурботного ранку, простір шпиталю, стриманий і тихий, та передчуття катастрофи, що тиснуло зсередини, мало не розриваючи, не дозволяючи дихнути.
Певної миті доктор Анґер зауважував, що за вікнами пролітають дрібні чорні клаптики. Їх ставало дедалі більше — і ось уже вид із вікна був густо розцяцькований і скидався на неґатив знімка, зробленого у сніговий день. Вони обліплювали дерева, землю, візників і перехожих, все повітря було вже геть чорне, як вдовина хустка.
Доктор у розпачі відчиняв навстіж вікна, відмахуючись від санітарок, котрі, ридаючи, повисали на його руках. Чорні сніжинки вривались до операційної, осідали на кахлі, на інструменти, на пляшечки й дзбанки з темно-синього скла. Забивалися в рот, ніздрі й очі.
Разом зі сніжинками до приміщення вривався запах погорілища — гіркий, терпкий, нестерпний. Повітря здавалось розжареним і отруйним.
Жодного звуку не чутно: тиша, глуха, безнадійна, засипана периною чорного попелу, тримала все під своїм ковпаком.
Доктор Анґер знав, що це знову сталося, як ставалось вже тисячі разів раніше, що він знову перейшов усе від самого початку і до кінця, що кінець, властиво, ще не настав, і нічого неможливо змінити, ніяк не вплинути. Нездатний витримати палючий біль усередині, він кричав на повні легені, набиті попелом і димом. Кричав, як тільки міг.
Скільки себе пам’ятаю, я негайно прокидалася від докторових криків, виборсувалася з обіймів Аделиних і швидко мчала сходами донизу. Доктор спав у кабінеті, де часто приймав пацієнтів: під портретом свого батька, на вузькій софі, яка густими френзлями підмітала килим.
Як правило, коли я вбігала туди, доктор сидів на софі, розбурханий і спітнілий, з невидючими очима, в які я зазирала, сподіваючись побачити відображення того, що тоді сталось. Але бачила в них тільки потріскані судини, відчай і жах, біль і провину.
