Фелікс Австрія - Андрухович Софія (книги онлайн полные версии txt) 📗

Щоразу, вичарувавши щось нове, Анґер-миловар мовчки приносив кавальчик мила дружині, намагаючись приховати хвилювання. Дружина не відчувала значної різниці між милами: усі вони були брунатні — від найсвітлішого до найтемнішого відтінку, усі мали солодкавий запах, схожий на аромат зігнилих фруктів. Але хіба їй було важко зробити приємне своєму чоловікові, адже його радість — то її радість, їхня радість, Божа радість.

Вона довго і старанно намилювалась, не відразу змиваючи густу піну. Тоді лила на себе підігріту у виварці воду й гукала чоловіка. Він заходив тихо, дуже знервований: вона бачила це по червоних плямах на його білій вразливій шкірі, по тому, як обережно, повільно і довго він втягував повітря ніздрями. Він тихо обходив її і зупинявся позаду. Перші кілька хвиль вона відчувала його гарячий подих на своєму карку. Подих легкою пір’їною лоскотав плечі, ключиці. Миловар принюхувався, дихаючи голосно й часто, як їжак, чи глибоко вдихаючи на повні груди.

Далі надходило випробування пучками пальців: вони повзли шкірою, роблячи плавні, звивисті рухи, то завмираючи, то знову сунучись у несподіваному напрямку, то притискаючись щільно — і раптом делікатно торкаючись уже тільки рудуватого пушка, від чого жінка діставала гусячої шкіри.

Анґер-миловар дбайливо подавав їй вбрання, примовляючи: «Цього разу запах сильніший, як будь-коли. Мусить протриматись довго, настій із кмину був особливо концентрований. І шкіра не почервоніла. Це добре, добре. Не пересушило?» — турботливо і по-діловому запитував у дружини.

Вона хвалила мило, намагаючись підбирати щоразу нові слова. Жодного разу, щоправда, не розповіла йому про своє спостереження, що найдовше на шкірі та волоссі залишався запах мила з березового дьогтю.

Гірше було з покупцями. Ці мало дбали про запах і ніжність піни, ще менше — про вкладену в нього любов. Мило зі свинячого лою, дешевше втричі, надавалося до прання — а так іще для чого воно було потрібне? Чи людина водою не вмиється?

Врешті-решт, сидячи серед пірамід із мильних брусків, які сягали до стелі і між якими в тісних покоях залишилась тільки вузька стежка від кухні до ліжка, Анґер-миловар повідомив дружину, яка годувала їхнього недавно народженого сина, що вони повертаються до Нойдорфа.

Дивно було після такого тривалого часу знову заходити до кірхи, слухати проповідь пастора про блудного сина, їх прийняли. Навіть зробили вигляд, що нічого не сталося. Мило розійшлося серед односельців як відкуп за нерозсудливий крок. Анґер-миловар навіть із певним полегшенням забув про свою пінисту алхімію, про одруження води з оливою, і знову поринув у сільське господарство.

Нагадав про нього тоді, коли син почав ставати дедалі допитливішим: цікавився, чому кров, яка тече з рани, гусне й темніє, які рослини можуть допомогти їхній матері не захлинатися кашлем, чи можна повернути життя мертвій людині, якщо знову примусити її серце битися.

Тим часом життя в цій частині імперії набувало дедалі більшої гіркоти. Ні впорядкованість, ні розум, ні наполеглива праця швабів від нужди не рятували. На зборах громади було вирішено оновити підводи, змастити й полагодити колеса, купити молодих сильних коней та волів — і вирушати на інші землі, звідки звук розповсюджується краще і молитви не такими спотвореними доходять до адресата.

Молитви — це пара від сліз, яка піднімається до неба.

Анґер-миловар довго просив про щось старійшин, замкнувшись із ними у храмі. Повернувшись додому, де дружина, аж синіючи від нервового кашлю, пакувала їхні пожитки, він уже не міг говорити.

Молодого шістнадцятирічного Анґера у новій полотняній сорочці всією громадою відпровадили до найближчої залізничної станції.

Медицину він вчив у Ґраці та Кракові і знав уже, що від кашлю допомагають відвари гілок ялиці, солодцю, рум’янку, дивосилу, сік цибулі, сало нутрії, смола черешні або просто розчин діаморфіну, який от-от почне випускати німецька фірма «Bayer» — але побачитися з матір’ю докторові більше ніколи не довелось.

Рівнобічний трикутник, де минало дитинство, тягнув Анґера до себе магнітом. Доктор осів у Станиславові. Його медична практика відразу пішла дуже вдало.

[11.IV]

Розділ 3

Ще тепла пошивка брижиться дрібними зморшками. Її дала мені Аделя, купивши китайський блідо-фіалковий шовк у кравецькій майстерні Юзефа Жалодка на казимирівській. Жалодку привозять тканини й інші товари з Англії та Франції, Аделю звідти за вуха не відтягнеш.

Вона вишила її сама ґранатoвими, майже чорними нитками. Аделя — майстриня тонких візерунків. Рухи її білих пальчиків заворожували мене з дитинства, приковували до себе мій погляд і розчиняли думки.

Шовкова пошивка потрібна для того, щоб берегти волосся. Обтираючись об її слизьку поверхню, волосся й саме стає, наче шовк, наче гладь озера.

Люстро в моєму покої на піддашші (поруч із просторою і світлою Петровою майстернею) оправлене грубим темним деревом. Візерунки на рамі нагадують сплетіння напівпрозорого коріння трави і комашиних вусиків. Невдовзі, коли нарешті потепліє, ми натиратимемо цю раму і всі інші меблі терпентиною від шашеля і плюскви [17]; повиносимо ліжка з кріслами надвір і поливатимемо їх окропом. Але весна цього року запізнюється. Уже майже середина квітня, а сніг і далі мете.

Дивлячись у люстро, я повільно розплітаю нічні скуйовджені коси. Теплі пасма в долонях звиваються, мов живі. Коли вночі мені стає дуже самотньо, я розплітаю волосся і загортаюся в нього. Це відчувається як обійми.

Нахиляюсь навпочіпки і виймаю з-під ліжка свій мідний pot de chambre [18] з накривкою. Його видовжена форма і носик, що виступає наперед, навіюють мені думки про начиння для сосів [19], тож я негайно починаю обмірковувати, що готуватиму нині. Делікатно берусь однією рукою за вигнуте вушко і тихо виходжу на сходи.

Чутно, як Петро вже шліфує в горішній майстерні. Ще й не розвиднілося як слід, а він працює. Вчора ходив чорний, мов ніч (у переносному сенсі, звісно, тому що насправді, коли Петро працює, то сам стає схожим на статую: вкривається шаром білого кам’яного пилу). Мав жаль на себе, бо кучері скорботного янгола справляли враження недостатньо м’яких на вигляд. Раз по раз він доторкався до Аделиного волосся і болісно зціплював зуби, морщив чоло.

«Знову не вдається оживити мармур, Петре?» — запитала я, знаючи, на що наражаюсь.

Петро так глянув на мене, що я аж спітніла. Але посмішка не зникла з мого обличчя. Не так легко мене налякати, Петрику, ні.

Виходжу зі свого покою і зупиняюсь перед дверима Петрової майстерні. На широкі кручені сходи з кованого заліза і тисових дощок починає сіятись бруднаве світанкове світло. Прислухаючись до монотонного шурхотіння, яке долинає з майстерні, я дивлюсь додолу, у колодязь із трьох округлих завитків, оторочених поруччями. З цієї позиції сходи скидаються на водяний вир, який невблаганно тягне на дно. Або на клепсидру, з якої витікає час.

Аделя сказала мені, що поруччя — мов побільшений стократ терновий вінець з уплетеними де-не-де реп’яховими квітами — будить у ній недобрі передчуття. Зводячи віллу й оздоблюючи її всередині, Петро насправді багато переніс туди зі свого цвинтарного світу. Так зрісся з ним за ці роки, що вже не розуміє, чому не повинен різьбити голівки маків, символи вічного сну та спокою, і листя барвінку, що завжди зеленіє, квіти лілеї з вигнутими пелюстками, дубового листя з жолудями.

Я тихо спускаюся вниз, підібравши біля Аделиної спальні її ноцника [20].

Ми звикли до цього з дитинства: я піднімалася з постелі перша і спорожнювала нашу спільну посудину. І хоч скільки б Петро тепер із цього кепкував, він не має влади, здатної порушити цей закон. Ми з Аделею були разом задовго до його появи, ще від створення світу. Ще тоді, коли жоден змій не насмілювався вистромити з-під землі своєї підступної голови.