Фелікс Австрія - Андрухович Софія (книги онлайн полные версии txt) 📗

Сама ще зовсім дитина, я шепотіла до нього й лагідно зацитькувала, гладила по мокрому, як хлющ, волоссі, намагалася вкласти на софу. Він не піддавався, вигукував щось нерозбірливе, протестуючи, виборсуючись, плаксиво кривлячи схований в бороді рот. Я напувала його водою, крапала в ложку заспокійливу настоянку з синьої пляшечки, витирала докторові голову і груди рушником, швидко перестеляла постіль, бо попередня була волога.

Тільки в ці миті, коли він уже не спав, але ще й не прокинувся, я могла розпитати його бодай щось про пожежу.

У цій пожежі, 28 вересня 1868 року, коли у Лотрінґера в саду смажили мармуляду [15] і згоріло півміста, загинула його жінка, Аделина мати, і він так до самої смерті й не міг її віджалувати, і навіть мармуляди з того часу ніколи не було на нашому столі.

Тоді ж загинули і мої батьки, з малої халупки поруч. Цієї хати і сліду не залишилось, а я люблю сидіти там навесні, у зарослях бузку, міркуючи, що моя мама могла готувати для доктора і докторової, допомагаючи їм по господарству.

Нас з Аделею порятували сусіди. Так і віддали докторові двох одразу, загорнутих у просмерджені кіптявою і димом шмати. Жінки, яких доктор наймав доглядати за нами, постійно змінювались, незважаючи навіть на те, що доктор добре платив їм, удвічі більше, ніж отримували їхні чоловіки, працюючи на ґуральні чи на паровому тартаку — не знаю, чи так це, але я була певна, що не витримували вони через мене. З Аделею легко і спокійно, а я — криклива і знервована, плачу навіть крізь сон. То злюсь і лаюсь, а то слова з мене не витягнеш. Так чи інакше, обличчя цих жінок текли перед нами рікою — годі запам’ятати. Натомість обличчя Аделі завжди залишалося поруч.

Серед моїх дитячих фантазій найулюбленішою була мелодрама про те, як я випадково довідуюсь, що доктор Анґер насправді мій рідний батько, що він мав короткий зв’язок із моєю матір’ю, коли та готувала для пані докторової сніжну бабку зі збитих вершків. Довгі години я проводила перед люстром, дошукуючись у себе з Аделею спільних рис, які б одягнули в плоть мою мрію.

Це було смішно: ми з Аделею — як небо і земля. Аделя — бліда і напівпрозора, з хмарою русявого волосся, тонкого, як пух, делікатна, мов сніжна бабка зі збитих вершків, замріяна, ранима і тонкосльоза.

Аделю хочеться берегти, пеленати, як дитину, годувати зі срібної ложечки. Хочеться відбирати у неї з рук гострі ножі, нафтові лампи, важкі предмети. Хочеться закривати їй очі і вуха, коли стається щось таке, що може засмутити або налякати.

Я, Стефанія Чорненько — жилава, смаглява і бистра, міцна, як хлоп, зовсім негарна. Гарне у мене тільки волосся: лискуче, міцне і пряме, у тіні темне, як кора дерева, на сонці спалахує мідними іскрами. Якщо я не заплетена, то волосся моє схоже на коштовну шовкову тканину або на водоспад з оливи. Гріх казати, але я не раз бачила, як Петро милувався ним — та він цього і не приховував. Петро — художник, він живе у світі образів та обрисів, у фактурах, вигинах і заламуваннях світла. Він милується грудками сирої землі, битим склом, калюжею розлитої нафти. А найдужче — мерцями, для яких робить пам’ятники.

Хоча ні, найдужче — Аделею, для якої ще за життя збудував мавзолей.

Дід та батько доктора Анґера були одними з засновників Нойдорфа, куди перебралися з Південної Німеччини в 1783 році, у часи Йосифінської колонізації. Тільки не того Нойдорфа, що біля Дрогобича, як і не того, який недалеко від Самбора. Цей Нойдорф розташовувався зовсім близько від іншої швабської колонії — Бредтгайма, приблизно на середині шляху між Коломиєю та Станиславовом, які утворюють рівнобічний трикутник із Надвірною.

Але Нойдорф батьків доктора Анґера не надто відрізнявся від інших колоній. Це була довжелезна вулиця, вимощена пласким камінням, по обидва боки забудована переважно одноповерховими міцними будинками, критими соломою. На дахах стирчали цегляні комини, оперезані карнизами й поясками, заокруглені згори — можна було уявити, що то слимак обережно виставив одне око, роззираючись навсібіч.

Уздовж вулиці плелися суцільним вінком задбані троянди, обрамлюючи квітники й колодязі і ведучи просто до кірхи на самому початку поселення, спрямованої до неба гострими сиґнатурками.

Молодий батько доктора Анґера, звісно, пишався справою, яку робили для цього бідного, багато в чому безпорадного, як дитя, народу його земляки. Їх треба було навчати найпростіших речей: як наймудріше доглядати за худобою, за лісом, за землями, за своїми будинками і за собою. Де б вони були без ріпаку, хмелю, румбамбару [16], без кольорової конюшини?

Інша річ, що місцеві не особливо бажали вчитися. І їх можна було зрозуміти: більшість із них собі не належали; крихітні клапті землі завбільшки з хустинку ділили між дітьми на ще дрібніші. Звикнувши до картинки свого життя, вони, здавалося, нездатні були розгледіти інші можливості, просто не могли їх побачити. Не вірили в них — а отже, цих можливостей і не мали. Впорядковані швабські колонії були просто примарами, маревами зі снів, до яких їм не судилось вступити.

Водночас батькові доктора Анґера хотілось із того марева вирватись. Він слухняно орав і сіяв, підв’язував троянди, біб і хміль, запарював їжу для худоби, вудив ковбаси, але одного дня, коли дружина, вбрана в корсет та чорну спідницю, якраз закладала двадцять буханок хліба до розжареної печі-пекарні, тихо підійшов до неї і попросив спакувати речі.

Це було нечувано. Стоячи під палючим сонцем посеред безлюдної вулиці Нойдорфа, пастор мовчки дивився їм услід, вдихаючи млоїстий аромат троянди, яка починала відцвітати.

Батько доктора Анґера кілька років варив мило в Станиславові. Ось що його вабило: за допомогою білих кристалів з ядучим запахом (він купував їх у єврейській аптеці на Ринку; цими кристалами відчищали дуже складні забруднення і труїли щурів, які гинули, тяжко страждаючи) сполучати воду з оливою, розмішувати у велетенському казані сірувату рідину, яка на очах змінювалась, ставала густішою, схожою на топлений лій, смерділа отруйно й загрозливо, деручи в горлі, викликаючи на очі сльози, парувала сизими хмарами, які висіли під стелею тісного й темного будиночка, на який подружжю Анґерів вистачало грошей, — і перетворювати це неприємне, смердюче місиво на бруски твердого мила, що дозрівало в довгих дерев’яних формах, а потім, порізане на квадратні куби, воно змінювало колір і запах, даючи густу пухнасту піну при контакті з водою. Як так: із рідкої води й оливи, які ненавидять одна одну навзаєм, ставало щось зовсім третє, щось таке відмінне? Звідки брались ці інші властивості, адже ні вода, ні олива не пінились, не відчищали бруду?

Анґер-миловар почувався чарівником, коли, огорнутий хмарою випарів, поважно і повільно розмішував мило в казані великою палицею, виймав її, вдивлявся у непрозору товщу, вивчав густі важкі краплини, схожі на розталий бурштин, які скрапували з її кінця на поверхню лискучої маси.

Він ніколи не використовував тваринний жир, хоч так було б дешевше і піна готового мила виходила б ряснішою. Але його вивертало від запаху смальцю та лою: «Такого мила я б до рук не взяв», — казав він.

Навпаки — він експериментував, щоб зробити своє мило кращим, пахучішим. Давав молоко або вершки замість води, настоював оливу на пахучих травах, засипав до готової маси оберемки сушених і подрібнених листочків м’яти, трояндових пуп’янків, чебрецю, ромашки, липового цвіту. А потім, коли шматки мила дозрівали в холодній пивниці, сидів над ними, внюхуючись і вглядаючись, ніби сподівався, що зможе на власні очі побачити всі ті невидимі перетворення речовин, які відбувались усередині мильних брил кожної миті.

Він тицяв мило під ніс дружині, його голос зривався й тремтів: «Воно пахне, як теплий заспокійливий узвар! Піна на дотик — наче оксамит! Шкіра після використання — гладенька, як у дитини!»