Щоденник Мавки - Корний Дара (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
До нього посміхалися сумні очі Мавки. То була вона, Магдалена, не Марія з Магди, справжня – з крові та плоті. Спортивні штани, кросівки, червона куртка, за плечима рюкзак… Жінка, «яка ніколи не буде його і яку він ніколи не побачить», стояла посеред його подвір’я під дубом та втомлено витирала чоло рукою.
– Я вас не налякала, Мамаю? Ох, вибачте, що без попередження. Знаю, що незваний гість гірший від москаля. Та тут така халепа сталася. Спочатку хотіла зробити вам презент, а потім… У мене телефон розрядився, тож напомацки вас шукала. Якби не моє вміння орієнтуватися в горах, довелося б у лісі з вовками ночувати. Ноги болять, пити хочеться. Ох, і зморилася, поки цей хутір відшукала, – сказала буденно, скидаючи з плечей рюкзак, а з голови – кепку. – І ще той, я голодна мов сто вовків.
В Олексія відібрало мову. Він так і лишався сидіти, із затиснутою люлькою в зубах та витріщаючись на Мавку. Пауза затягнулася.
– Овва! – першою не втрималася Магдалена. – Слухайте, Олексію, я не привид і не мана, чесне слово, можу перехреститися.
І Магдалена дуже повільно й обережно перехрестила себе, примовляючи: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».
– До того ж, ви обіцяли мені картину. Я по свого Мамая. Ви його намалювали?
8. Звір чи Цар?
Щойно голова торкнулася подушки – уже спала. Втомлена дорогою, заколисана безгомінням, приспана сюркотанням коників під вікном. Тут тиша була навіть глибша, аніж у мами вдома, ніч темніша, зорі ясніші… Сон просто викрав розум, замкнувши його до ранку у своїй темниці…
А ранок був пречудовий. Збудив її спокій, так само глибокий, але вже ранковий. Вийшла з кімнати, яку Мамай виділив для ночівлі. Певно, то була кімната для гостей. Дуже скромно обставлена та чепурненька. Двері вивели її у широку простору світлицю і… Магдалена аж уклякла. Вчора була настільки втомлена, що не зауважила її – то була велика справжня піч. Цікава Магда навіть запхала свого носа всередину і здивовано зрозуміла, що то не бутафорське причандалля, то справжня піч – пахло попелом і печеним хлібом. Стенула плечима, а мо’, і господиня поряд, якщо піч є… Хоча ніде ані в кімнаті, ані тут – і натяку на жіночу присутність: ані спідниць, ані босоніжок, жіночих витребеньок та парфумів. Та подумати, що то сам Мамай хліб пече, не сміла. Хіба то козацька справа – на печі сидіти? Посміхнулася своєму жарту. Почимчикувала далі.
Зі світлиці вийшла на простору та світлу веранду. Вона слугувала Мамаєві кухнею. Газова плита під глухою стіною, великий дубовий стіл, лави по обидва боки від столу, лави попід стінами. А стіни – то самі вікна. Вчора в темряві все не розгледіла, та й не дуже поспішала розглядати.
Вийшла надвір. Стояла на сходах і слухала тишу… Десь гуділа бджола, у небі бринів жайвір, шелестіло листя на вишні біля хати. Подвір’я здавалося знайомим. Вона його відразу впізнала, з картин. Дуб посеред подвір’я, на ньому і справді висіла шабля… Трава довкола старанно скошена, попід хатою квітнуть мальви. Барвисті, аж очі розбігаються. Ліворуч – город, праворуч – сад… У городі є все, щоб себе прогодувати, у саду теж росте все: від смородини до кількох сортів винограду. Красиві доглянуті яблуньки, підбілені, ніби скромні дівчата в панчішках. Сливи, груші, черешні, ще якісь плодові дерева, назв яких Магдалена не знала. Розуміла, що то все справа рук однієї людини. Присутність господаря обійстя була всюди: чистенький, без зілиночки город, покошена травичка в саду, дбайливо підстрижені та обкопані кущики. І все це загороджене дерев’яним перелазом. Хоча наче й нема від кого гордитися: довкола лишень степ і десь там ліс. Висока брама перед в’їздом на подвір’я взагалі якась аж надто урочиста.
Стояв неподалік і великий хлів. Тільки в ньому зараз було порожньо. Та в тому, що тут є живність, не сумнівалася. Специфічний запах кізяків свідчив про це. Попід тином, по обидва боки від високої брами, росли соняшники, та такі здорові, що й небо закривали, принаймні невисокій Магді так здавалося. Підійшла до них упритул, розгорнула товстезні стовбури, щоб зазирнути за межу Мамаєвого царства, та вклякла.
Простісінько на неї дивилися глибокі та блакитні очі річки. Великої та сильної, дужої та трохи втомленої спекою… До неї посміхався Дніпро. Вибігла за ворота, на пагорбі спинилася. Стояла й дивилася на цю безмеж, дух перехопило, аж у голові закрутилося. Боялася сполохати се видиво, дихала ледь помітно, стиха, бажала увібрати в себе побачену велич. Протилежний бік ріки ледве проглядався, така вона була широка та привільна. Вода в Дніпрі здавалася безгомінною, мінилася у відтінках блакитного. А небо? Яке небо! Майже одної барви з водою, сонце ніжно пестить світ, пахне степом. Заплющила очі. Слухала та нюхала степ.
Сіла на пагорбі, тільки тепер уздрівши, що вийшла з хати боса і що так і не перевдягнулася після вчорашнього – у спортивних штанах та футболці. Але було байдуже. Так добре і так затишно почувалася хіба що в мами. Але там була мама, і ти мусила їй пояснювати, як живеш, чому заміж не виходиш, бо ж кличуть (Тарасик грав на випередження і спочатку зробив пропозицію руки та серця її мамі, тобто питав дозволу, потім у дітей, і нарешті в неї). Тут, знала напевне, ніхто її не чіпатиме – телефони вимкнені, Львів так далеко, Київ теж. Є тільки чисте небо, степ, велика ріка та Мамай. Чужий Мамай, який тут живе, малює картини, який має найбільше щастя, що може собі дозволити людина, – волю, і не збирається її ні на що міняти… Заплющила очі – щаслива та наповнена. Було добре, почувалася захищеною, відчувала рідною, своєю…
– Агов, красуне! Доброго ранку, Мавко! Ти ж зараз тепловий удар дістанеш… А-я-яй, досі не перевдягнулася?
Вона впізнала голос Мамая. Кволо повернула голову. Там і справді стояв Олексій, та не сам… Вусатий Мамай був убраний не у вишиванку, а в короткі шорти, майку, мав солом’яного бриля на голові. Лівою рукою він тримав за вуздечку коня, а в правій – вудку та відро…
– Знайомся, красуне. Це Степ – мій кінь…
Господи, звичайно, хлів для коня! Яка вона роззява. Хіба може козак без коня?
– Степ, – повторила на автоматі. Кінь закивав на голос.
Мамай-Олексій підняв відро перед собою, показуючи їй:
– А це, красуне, карасики, щойно з Дніпра. Пішли та й будемо полуднувати, Мавко. Бо сніданок ти таки проспала. То нічого, що я тобі не викаю? І ти мені не викай, гаразд? Якось воно мені геть язик не повертається викати. – І Мамай по-зрадницьки їй підморгнув.
– Гаразд, – відгукнулася Магдалена. – Так природніше.
На тому й погодилися.
Білосніжна скатертина на дубовому столі, смачнючий житній хліб, який вона хіба що в дитинстві їла, ще коли була жива бабуся, бо мама такого у своїй газовій духовці не втрапить спекти, свіжа смажена риба, салат з капусти. Ох, хай сховаються всі ресторани і Львова, і Києва, і Відня (одного разу вони з Тарасом і там обідали, але такої смакоти вони не втнуть приготувати).
Мамай мовчить, і вона мовчить, а що тут говорити. Кожен з них мовчить про своє, і, певно, то є найбільша таїна між людьми, які невипадково зустрілися, – вміти помовчати…
Поїли, Магда заходилася прибирати. Мамай зупинив її:
– Ти тут гість, Мавко. Я сам, а ти відпочивай, убирай у себе сонце, трави, небо, воду… Сходи до Дніпра, скупайся чи просто посидь на камені та погомони з ним. Він любить щиру розмову. Можеш навіть запитати про щось своє. У нього стільки тисячолітнього досвіду за плечима! Він тобі підкаже…
Магдалена кліпає очима, вона не знає: кепкує цей чоловік чи ні. Вона почувається першокласницею. Бо тут геть усе НЕ ТАКЕ, як удома… Ні-ні, воно не чуже, просто інше. Та з’ясувати, чи жартував Мамай, чи ні, не встигає. В Олексія багато роботи – важливої, відповідальної, щоденної:
– І для тіла, і для голови, бо воно ж частина тіла, а найперше – то для Всесвіту, бо людина – частина тіла Всесвіту…
Він говорить доволі спокійно та розважливо. І врешті Магдалена починає розуміти: ніхто не бере її на кпини, Олексію й на думку таке не спаде. Просто він отакий: справжній, щирий та відвертий, як сонце.
