Щоденник Мавки - Корний Дара (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
І вона йде до Дніпра. Скидає з себе весь одяг. Бо хто її побачить? Тут порожньо. Точніше, тут багато всього справжнього, та нема людей, нема засторог і заборон. Магда плаває, пірнає, лежить на березі, розглядаючи хмарки над головою. У голові майже немає думок, як у чистому блакитному небі хмарин, навколо лагідна природа, щедра вода, щастя і те, що люди називають пізнанням себе… Пізнай себе – пізнаєш світ і Бога. Так, здається, казав Олексій…
Пізнай себе…
Вона обгоріла. І якби Олексій вчасно не прийшов та не розбудив її, то перетворилася б на печеного рака. Чомусь не соромилася того, що він бачить її оголену. Може, тому, що не думала про такі дурниці, коли нещадно пекла спина, руки, ноги. Голову від сонця врятувала осока, що росла поруч та кидала тінь.
Олексій бере її ніжно на руки, бо йти вона і справжні не може, наче перепила чогось… Жартує навіть спроквола. Мамай, погоджуючись, відповідає, що то Мавка перепила сонця, а це не ліпше, аніж вина чи горілки.
У хаті він кладе її на ліжко, обережно змащує все тіло маззю, що пахне бджолами, якимись травами та найдужче полином. Мавка старається не стогнати, не подавати голосу, коли він торкається її спини. Тільки от зупинити сльози не може. Вона звикла мовчки зносити біль, без слів, а сльози – хіба їх утримаєш? І вони по-зрадницьки дрібними цівочками течуть обличчям.
Мамай закінчив, обережно накрив її простирадлом, торкнувся чола, задоволено підморгнув, наче температури немає, і раптом почав співати. І ті дурні сльози знову потекли з неї. Бо колискову їй співали востаннє в дитинстві.
І вона засинає… і котики сірі, і котики білі блукають подвір’ям, і чиїсь міцні руки ніжно тримають її, і вона знає, що ті руки їй більше не дадуть упасти.
Коли прокидається, то за вікном уже глупа ніч. На столі біля ліжка горить свічка, а поруч на кріслі, підперши голову та втупившись у книжку, сидить Мамай. Магдалена не видає себе, вона крізь напівстулені повіки спостерігає за чоловіком. Той уважно читає. То хмурить чоло, то мружить очі.
– Прокинулася? Як твоя спина? – питає, не відводячи погляду від сторінки.
– Звідки знаєш, що я не сплю? – дивується.
– Я слухаю, як ти дихаєш. Це музика. Вдих-видих мають свою мелодику, зараз твоя змінилися, бо ти прокинулася. Я знав ще за хвилину до того, що ти прокидаєшся. Твоє тіло змінило музику дихання. – Мамай посміхається у вуса. Тоді відриває очі від книги, відкладає її вбік. – Жива? А уві сні, як в’юн крутилася. Ти, Мавко, більш ніж добу проспала. Бачиш, як воно трапляється на рівному місці. Зрештою, я теж винен. Пробач мені. Не треба було тебе саму надовго залишати. Та мені чомусь здавалося, що ти якраз за цим сюди й приїхала.
– За цим, – погодилася стиха.
Поворушилася. Нічого не боліло і не пекло. Аж дивно стало, бо згадала той учорашній біль.
– Як ти зараз, Мавко? Бачу, що пробуєш своє тіло, – розмовляв з нею, наче з малою дитиною. Не опиралася, навіть було приємно. Давно з нею ніхто так не говорив, хіба що мама в дитинстві. – Ну, дівчинко, покажи свої плечі.
Козак підводиться. Оселедець падає йому на очі, він міцною рукою закидає його за вухо. Магдалена задивляється на нього, сідає на ліжку і раптом відчайдушно розуміє: ой, леле, вона ж зовсім гола! На якусь мить нітиться.
– Ой, перестань, Мавко, – Мамай читає її, мов відкриту книгу. – Та не з’їм я тебе, хіба що трохи понадкушую, як щирий українець.
Вона стенає плечима. Дурна, він же тебе на руках ніс, голу-голісіньку рятував… Перевертається на живіт.
Він проводить руками по її шкірі. Руки сильні та ніжні. Від їх доторку стає не по собі, і зовсім не від того, що болить. Навпаки, нічого ніде не болить і не пече, зовсім не пече.
– Ну, як? Пече чи ні?
Хитає заперечливо головою.
– А тут, – його руки опускаються, трішки нижче. Зупиняються. – А тепер як?
– Та все гаразд, – мимрить вона, не впізнаючи свого голосу.
Господи, знайшла час поплисти. Зла й сердита на себе. «Ти, Магдо, збочена дурисвітка. Він геть інший, він не Чугайстер, схаменися, він просто допомагає тобі. Перестань думати про це, перестань, ти ж собі обіцяла».
Обіцяла. Стискається вся до атома, і напевне ту напругу відчувають руки Олексія.
– Сонце забрало в тебе багато сили, серденько. Не можна так підставлятися. Сонце – добре й мудре, воно дарує, але коли забагато брати в нього, то починає комизитися та карати, – Олексій говорить упевнено та спокійно. – Ой, Мавко моя, ти ж, певно, голодна. Я зараз принесу тобі поїсти. А ти сходи вмийся. Чи, мо’, сюди водички принести?
Ні. Не треба, вона сама. Сама знайде воду біля криниці, бо не хоче, щоб він знову до неї торкався: відчуває, що не втримається. Та, здається, Олексій зовсім не помічає її сумнівів. Допомагає піднятися з ліжка, вийти надвір. Вона підставляє під зорі своє обличчя, руки, голе тіло, волосся. І він ллє на неї теплу воду з діжки, яка ще не встигла охолонути. Вода цілюща та щедра, наче обійми вечірнього поля. Магдалена відчуває, як з водою в неї зачинає вливатися сила. Олексій загортає її в блакитний рушник, не питаючись дозволу, мов пір’їнку, хапає перед себе, заносить у хату:
– Моя дівчинко хворенька, зараз я принесу тобі поїсти.
Він годує її з ложечки, її, закутану у великий блакитний кокон, і вона почувається щойно народженою лялею, яка має доброго батька, котрий завжди захистить.
– За тата, за маму, за друзів і ворогів?
– За ворогів – не буду, – каже Магдалена.
– Чому? – Олексій посміхається у вуса. – Вороги не менш важливі, аніж друзі. Без них ти не знаєш ніколи, чи йдеш у правильному напрямку. Як там наша Ліна каже:
Магдалена посміхається та силувано їсть. Бо їсти геть не хочеться. Та все ж чемно відкриває ротика, ковтає кашу:
– Згода, Мамаю, згода! Хай будуть ті штанги. Тільки так, щоб не надірватися.
Він приніс козячого молока. Вона смачно все випила до краплі.
– Мамаю, хіба і в тебе є вороги? Тут же нема людей. Ти спеціально сюди втік, щоб їх не було… Ну, не людей, а ворогів.
– Гм. Утік, кажеш? Ні, я не втік, Мавко. Я просто тут живу.
Він хитро примружився, взяв люльку, сів біля столу, почав набивати в люльку тютюн.
– Ти не відповів щодо ворогів, – нагадала Магдалена.
Після вечері, хтозна, чи то була пізня вечеря, чи ранній сніданок – четверта година ночі, але сил у неї додалося.
– Ну, я ж людина, Мавко, і вороги в мене, звісно, є. Але я багато-багато і наполегливо тренуюся. А вороги такі: лінь, нудьга, страх, сум, зневіра…
Вона розсміялася:
– Це і мої вороги теж… Але вони не люди?
– А хто сказав, що вони не люди? – Олексій підморгнув Магдалені.
– Мамаю, а тобі самому тут, на хуторі, хіба не сумно? Чому ти досі один? – добродушний вираз обличчя Олексія трохи посуворішав, і Магдалена одразу похапцем додала: – Якщо не хочеш, то не відповідай. Вибач, може, не доречно.
– Гарна в нас із тобою розмова, Мавко.
Олексій жестом запитав, чи може він закурити люльку. Магда кивнула. Він відчинив вікно, пускаючи до хати літню прохолоду, став біля вікна, запалив. Хату заповнив аромат трав та тютюну. «Мамай курить дивний тютюн, – думала Магда. – Терпкий і солодкий». Їй було приємно вдихати його аромат, бо ним пахли руки Мамая і його вуса. Хоч їй і дуже боліло тоді, коли він її ніс на руках, та вона пригадує той запах.
