Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
І раптом у цій тиші загавкав пес. Гуси прокинулися й голосно заґелґотіли.
– Хтось до нас їде, – мовив Василь.
– То визирни, – буркнув Антоній.
Василь втер рукавом гармоніку, заховав її до кишені й неквапно вийшов надвір. Виразно розчув стукіт воза й гомін людських голосів. Багатьох голосів, певне, там було чи не вісім або десять осіб. Один біг попереду, відсапуючись від натуги. Коли добіг до Василя й спинився при світлі, що лилося з вікна, хлопець відсахнувся.
– Що за чорт?! – запитав він грізно, щоб додати собі відваги.
Прибулий, з обличчям і руками, вимащеними кров’ю, хрипко забелькотів:
– До знахаря… Рятуйте… Вони ще живі…
– Христе-Боже, хто?
– Швидше, швидше! – заволав прибулий. – Знахаря! Знахаря!
– Що там таке? – озвався Антоній Косиба із сіней.
– Рятуй їх! Рятуй! І мою пропащу душу! – кинувся той до нього. – Вони живі!
Василь зазирнув йому в обличчя й сказав:
– Це ж Зенон лимаря Войдилла.
– Що трапилося? – почувся голос Прокопа.
– Розбилися на мотоциклі! – Зенон трусився мов у лихоманці. – Але живі!
Знахар схопив його за плечі.
– Хто?! Кажи, хто?! – у голосі Антонія бринів жах.
Відповідь була вже непотрібною. Якраз під’їхав віз, на
якому лежали два нерухомі тіла. Із хати вибіг Віталіс, зібралися й жінки, принесли світло.
Залите кров’ю обличчя молодого Чинського справляло жахливе враження, але очі хлопець мав розплющені і, схоже, притомні. Зате бліда як папір Марися здавалася мертвою. Серед світлого волосся над скронею струменіла кров. Знахар, схилившись над нею, намацував пульс.
Селяни розповідали одне одному:
– Я тоді якраз їхав коло віцкунської дороги, як той-во вилітає й кричить пробі. Я бігцем подивитися, аж там, хай Бог милує, лежать вони на дорозі…
– Вже й не дихали…
– На тому-во мотоциклі розбилися. Колоду хтось на дорозі покинув, і вони об той пень та й уже…
– То ми нумо радитися, що його робити, а цей навколішки падає, руки цілує. Рятуйте, каже, везіть до лікаря, до містечка, ви ж таки християни…
– Тож ми звісно, по-людськи розуміємо, от тільки як їх до містечка довезти? Душу їм розтрясе, навіть якщо вони й живі. То й постановили сюди їх, до знахаря…
– Хоч тут однаково ксьондз найпотрібніший.
Антоній Косиба обернувся до них. Обличчя його наче
закам’яніло, він і сам скидався радше на мерця, ніж на живого чоловіка. Тільки очі горіли.
– Сам я тут не впораюся, – сказав він. – Нехай хтось по лікаря метнеться конем.
– Віталісе! – загукав Прокіп. – Запрягай!
– Немає часу запрягати, – закричав знахар.
– Дайте коня, я поїду, – озвався Зенон.
– Виведи йому коня, Віталісе! – погодився Прокіп. – А ти там дай знати до Людвикова, що їхній панич тут лежить.
Тим часом знахар був уже в хаті. Одним махом змів з великого столу все, що там лежало, тоді так само звільнив лаву. Руки йому тремтіли, на чолі краплинами виступив піт.
Вибіг надвір. Тепер він наказував, що кому робити. Поранених, обережно підклавши під них руки, перенесли до хати, де тим часом Василь засвітив ще дві лампи. Ольга роздмухувала вогонь у печі, Наталка наливала воду до каструль. Зоня великими ножицями розрізала полотно для бинтів.
За вікнами розлігся тупіт копит. Це Зенон помчав стрімголов до містечка.
– Ще цей собі в’язи скрутить, – буркнув Віталіс. – І коня поночі заб’є.
– Чого це заб’є, – відказав занепокоєно Мельник, сердитий за ці слова. – Дорога рівна, гладенька.
– Боже, Боже, таке нещастя! – бідкалася стара Агата.
– Не треба було йому в день святий лукавого спокушати, – повчально пробурмотів хтось із мужиків. – На машині їздити.
– Таж то не гріх, який же це гріх? – заперечив хтось молодший.
– Може й не гріх, та все-таки не варто.
– Розкажіть-но, люди добрі, як усе було, по черзі, – попрохав Прокіп.
Усі з’юрмилися біля воза. Із хати вийшли всі домочадці, певне, це Антоній їх вирядив. Почалися докладні розповіді. Час від часу хтось зі слухачів відокремлювався від гурту й зазирав у вікно. Знахар, усупереч звичці, забув затягнути фіранки.
Але знахар нічого не забув. Він просто знав, що не може дозволити собі на щонайменшу втрату часу. Насамперед заходився оглядати Марисю. Слабке дихання й ледь відчутний пульс, здавалося, підтверджували, що вона конає. Треба було чимшвидше з’ясувати, у чому полягала травма. Рана на скроні не могла бути причиною такого небезпечного стану. Вона була неглибока й вочевидь виникла від удару під час падіння об якийсь гострий камінь, що розітнув шкіру й ковзнув по кістці. Кістка не постраждала. Шкіра на руках та колінах у багатьох місцях була обдерта, проте кістки залишилися цілі.
Пальці знахаря швидко, проте вправно й докладно обмацували непорушне тіло дівчини: ребра, ключиці, хребет, а тоді повернулися до голови. Щойно торкнулися місця, де голова переходить у потилицю, як Марися здригнулася, раз, другий, третій…
Тепер він зрозумів: основа черепа була пошкоджена й увігнута.
Якщо мозок не постраждав, негайна операція могла допомогти. Могла би… надія була слабка, проте була.
Знахар долонею втер спітніле чоло. Його очі зупинилися на тих примітивних знаряддях, що їх він використовував раніше. Він чудово усвідомлював, що з ними йому не вдасться провести таку небезпечну й складну операцію.
«Тут тільки лікар зарадить, – гарячково подумав Антоній. – Дай Боже, щоб він устиг!»
Тим часом знахар обмив і перев’язав Марисині рани, а тоді заходився біля Чинського. Молодий інженер опритомнів і голосно стогнав. Обмивши засохлу кров на обличчі, Антоній зрозумів, що в того зламана щелепа. Гіршим виявився складний перелом лівої руки. Навкоси зламана кістка пробила м’язи й шкіру.
Кількома рухами ножа знахар розрізав рукав і розпочав операцію. На щастя, поранений від болю зімлів. За двадцять хвилин усе було зроблено. Принаймні життю Чинського ніщо не загрожувало.
Тим часом Зенон мчав до містечка мов божевільний. Замалим не задавив якусь жінку під костьолом, і нарешті зістрибнув з коня біля будинку доктора Павлицького.
Лікар ще не спав і відразу збагнув, що треба робити. Послав сестру, аби та з пошти подзвонила до Людвикова, а сам квапливо дістав із шафи свою дорожню валізку з хірургічними знаряддями, перевірив, чи бува, чогось не бракує, поклав різні ліки, шприц і бинти.
Сестра повернулася зі звісткою, що Чинські виїжджають автомобілем і за п’ять чи десять хвилин будуть у Радолишках.
– Поїду з ними, – вирішив лікар.
– Пане докторе, їдьте-бо, ось же кінь! – квапив Зенон.
– Ви що, збожеволіли! – обурився Павлицький. – Мені що, труситися на коні, та ще й без сідла?! Зрештою, автомобілем я швидше дістануся місця.
Він був правий. Великий автомобіль з Людвикова над’їхав неймовірно швидко. Чинські спробували розпитати в Зенона, що і як трапилося, та лікар заперечив, мовляв, на це буде час потім.
Не минуло й п’яти хвилин, як вони вже дісталися млина. Коли увійшли до кімнати в прибудові, знахар саме закінчував бинтувати голову пораненому.
– Він живий, мій син живий? – вигукнула пані Чинська.
– Живий, пані, і його життю ніщо не загрожує, – відповів знахар.
– Що цей чоловік може знати, лікарю, рятуйте мого сина!
– Зараз я зніму це ганчір’я й огляну його, – відповів Павлицький.
– Немає потреби його мучити. Я вам скажу, що з ним. У нього зламана щелепа ось у цьому місці, і ліва рука, ось тут. Я поскладав кістки як слід.
– Не заважайте мені! – крикнув лікар. – Я краще за вас, мабуть, знаю, що треба робити!
– Тут уже немає чого робити, – вперто провадив своєї знахар. – Але її, цю дівчину, треба негайно рятувати.
– Що з нею? – запитав Павлицький.
– Кістка вдавлена в мозок.
– Пане докторе! – зойкнула Чинська.
Пульс виявився цілком задовільний.
– Я тільки зроблю протиправцевий укол і панича треба перевезти до лікарні. Слід якнайшвидше зробити рентгенівський знімок. А тепер я огляну цю дівчину.
