Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Нахилився над Марисею, намагаючись намацати пульс. За мить озирнувся.
– Це вже агонія, – мовив він.
– Рятуйте її, пане докторе, – хрипким голосом озвався знахар.
Лікар знизав плечима.
– Тут уже неможливо нічого зробити. Я огляну рану… Гм… Звісно… Перелом основи черепа.
Нерухоме тіло кілька разів сіпнулося.
– І ушкодження мозкових оболонок, – додав Павлицький. – Про це свідчать судоми… Так… Тут і диво не допоможе. У вас дзеркальце є?
Знахар простягнув йому уламок розбитого люстерка. Лікар приклав його до розтулених вуст пораненої. Дзеркальце вкрилося легенькою парою.
– Ну, що ж, – розвів він руками. – Єдине, що я можу – це зробити їй укол для стимуляції серцевої діяльності. Але це геть безнадійно.
Він розкрив валізку, повну блискучих хірургічних інструментів. Знахар вдивлявся в них мов зачарований, не міг очей відвести.
Тим часом лікар наповнив шприц прозорою густою рідиною з ампули й устромив його дівчині під шкіру передпліччя.
– Шкода праці, – буркнув він, – тут будь-якої хвилини настане кінець.
І повернувся до Чинського.
Знахар торкнувся його плеча.
– Пане докторе! Рятуйте її!
– Ви що, йолоп? – роздратовано повернувся до нього Павлицький. – Як я можу її врятувати?
– Це ж ваш обов’язок, – похмуро відповів Косиба.
– Не вам повчати, які в мене обов’язки. І ще скажу вам, що коли через ваші оці ганчірки поранений отримає зараження крові, то ви підете до в’язниці. Ви не маєте права займатися лікуванням.
Знахар, здавалося, не чув його слів.
– Зробіть їй операцію, пане докторе, – наполягав він. – А раптом удасться.
– Відчепіться, хай вам грець! На біса тут операція!
І, звертаючись до подружжя Чинських, неначе беручи їх за свідків, вигукнув:
– Я що, маю оперувати труп?! Там перелом основи черепа. Уламки кістки напевно пошкодили мозок. Тут і найбільший хірургічний геній не впорається. Крім того, робити трепанацію в таких гігієнічних умовах…
Він описав рукою півколо, вказуючи на запилюжені жмутки трав під сволоком, закіптюжені гасові лампи й сміття на долівці.
– Якби в мене були такі інструменти, як у вас, – уперто вів своєї знахар, – то я б і сам спробував…
– На щастя, ви їх не маєте. Ви б тільки швидше опинилися у в’язниці, – уже спокійніше відказав лікар, зайнятий оглядом щелепи молодого Чинського. – Гм… Справді, перелом, проте, здається, нічого небезпечного… Та без рентгена я ні в чому не впевнений… Неглибокі подряпини…
Він вправно продезінфікував рану й перев’язав своїми бинтами. Тоді оглянув руку і, побачивши два надрізи, вибухнув гнівом:
– Як ви сміли таке зробити! Як посміли! Напевне, якимсь брудним ножиком!
– Кістка стирчала, – виправдовувався Косиба, – а ніж я в окропі вимочив…
– Я вам покажу! Ви за все відповісте!
– То й відповім, – байдуже буркнув знахар. – А що було робити?
– Чекати на мене!
– Та я й послав по вас. На щастя, вас застали вдома, а що було б, якби не застали? Було пораненого без допомоги залишити?
– І ми за це вам дуже вдячні, – озвався пай Чинський. – Цей чоловік має рацію, лікарю.
– Звичайно, – неохоче погодився Павлицький. – Мене справді могло не бути вдома. Дай нам, Боже, щоб обійшлося без зараження.
Пан Чинський витягнув з гаманця банкноту й простягнув знахареві.
– Ось вам за допомогу.
Косиба заперечно хитнув головою.
– Не треба мені ваших грошей.
– Візьміть. Те, що бідним ви допомагаєте безкоштовно, це слушно, але ж від нас можете взяти.
– Я допомагаю не бідним чи багатим, а людям. А цьому паничеві, якби не сумління, то й узагалі б не допоміг. Швидше він мав би загинути, а не ця нещасна дівчина… Через нього вона тепер помирає…
Пані Чинська звернулася до лікаря французькою:
– Його вже можна перенести до автомобіля?
– Так! – відповів той. – Зараз погукаю людей. От тільки складу речі.
Він швидко зібрав розкладені бинти, закрив валізку й вийшов з нею на вулицю. Крізь вікно Антоній Косиба помітив, що доктор поклав валізку до автомобіля. І тоді в нього зродилося рішення:
«Я мушу здобути ці інструменти!»
Скориставшись метушнею, яка виникла, коли переносили молодого Чинського, знахар вийшов на вулицю. Дверцята авто були відчинені, шофер стояв по інший бік. Досить одного руху, а тоді знову забігти до хати.
Ніхто не помітив зникнення валізки. За дві хвилини авто рушило до Радолишок.
Знахар не гаяв часу. Зачинився в хаті й у гарячковому поспіху порозкладав на столі, біля Марисиної голови, здобуті інструменти, лампи поставив якомога ближче, а тоді дуже обережно надав нерухомому тілові зручного положення. Тоді перехрестився й почав оперувати.
Найперше слід було поголити волосся над потилицею. На оголеній шкірі видніла велика синя пляма. Набряк був незначний.
Він ще раз припав вухом до грудей дівчини. Серце ледве билося. Простягнув руку, вибрав гострого й вузького ножика з довгою колодочкою. З-під першого розрізу ринула темна кров, яка всякала в полотняні ганчірки. Другий, третій, четвертий… Упевнені, швидкі рухи знахаря вже оголювали пучки м’язів. Блиснула рожево-біла кістка черепа.
Так, доктор Павлицький не помилився, і кістка виявилася вдавленою, потрісканою, а кілька дрібних уламків потрапило під її поверхню й тепер тиснули на мозок.
Передусім треба було їх якомога обережніше усунути, щоб не зачепити оболонку, яка вкривала мозок. Це було надзвичайно важко й потребувало неймовірних зусиль. Тим більше, що тіло дівчини почало посмикуватися. Раптом судоми припинилися.
«Невже кінець?» – подумав знахар.
Проте операції не припинив. Не було часу перевірити пульс. Він не зводив очей з рани, не бачив, що за вікнами, втиснувшись носами в шибки, люди вперто стежать за його зусиллями.
Уже співали перші півні, коли він закінчив операцію й зашив рану. А тоді, укотре перехрестившись, знову припав вухом до серця Марисі, проте нічого не почув.
«Укол!» – майнула перша думка.
Він легко знайшов у валізці коробочку з ампулами й шприцом.
«Це ж те саме, що колов доктор!» – зрозумів Косиба.
Після нового уколу серце запрацювало вже інтенсивніше.
Тоді Антоній Косиба важко впав на лаву і, обпершись головою на руки, заридав.
Отак нерухомо він сидів годину, а може, довше, геть виснажений і напівпритомний. Потому підвівся, щоб перевірити, чи б’ється Марисине серце. Ледь чутне биття не зміцніло, проте й не ослабло.
Насилу пересуваючи ноги, знахар зібрав інструменти, помив їх і розіклав у валізці, а тоді, хвилинку поміркувавши, відніс її до стодоли, розгорнув у кутку сіно й заховав якнайдалі. Тут інструменти будуть у безпеці. їх не знайдуть і не заберуть. А йому з таким скарбом буде настільки легше, настільки краще й швидше робити операції, навіть такі складні, як ця.
«Як її назвав доктор? – замислився він. – Трепанація черепа… Так, трепанація… Звісно. Адже я знаю це слово. Дивно, що я його чомусь забув…»
Знахар повернувся до хати, перевірив Марисин пульс, згасив світло й ліг неподалік хворої, щоб стежити за будь- яким її рухом, хоча він і не передбачав, що таке станеться.
Коли він прокинувся, сонце вже сяяло на небі. У двері стукали. Антоній вийшов і побачив коменданта відділку з Радо- лишок, сержанта Зьомека. Поруч стояли Мельник і Василь.
– Як там дівчина, пане Косибо? – запитав сержант. – Жива ще?
– Жива, пане сержанте, проте лише Бог відає, чи житиме й далі…
– Мушу до неї зазирнути.
Увійшли до хати. Поліцейський якусь мить придивлявся до непритомної й мовив:
– Що ж, про допит не може бути й мови. Але ви всі мусите свідчити. Гм… Доктор Павлицький сказав, що повернеться нині ввечері й випише посвідку про смерть. Він гадав, що вона ще вчора…
– То доктор поїхав? – запитав знахар.
– Виїхав з молодим Чинським, повіз його до лікарні в місті. Кажуть, що з ним усе гаразд, але говорити він не може. Одна жертва непритомна, друга позбавлена можливості ворушити губами… Подумати лишень, якби злочинець сам не зізнався, то міг безпечно втекти.
